Назва “Ізраїль” стала позначати індоєвропейськийкрай на противагу переважно семітській Юдеї.


Приблизно у 3 ст. до н. е. до Палестини прибула нова хвиля з Північного Надчорномор’я. Як ми вже знаємо, це були кельти-гали (див.: 2.3.1. “ГАЛІЛЕЯНИ”). За свідченням видатного англійського історика й етнографа Д. С. Прічарда, кельти-гали були вихідцями з нинішньої Галичини[470], що підтверджується антропологічно, оскільки кельти і гали переважно були руся­вими та високорослими брахікефалами[471]. У Малій Азії вони заснували державу Галатія[472]. Частина галів пішла ще далі на південь і поселилася в Північній Палестині над озером Генезарет (Галілейським морем). Нагадаємо, що з середини 4 тис. до н. е. тут проживало землеробське індоєвропейське населення (див.: 7.2. “Загадковий Ханаан”). Так що галати-галілеяни зупинилися у “своїх”, вливши у них свіжу арійську кров. На місці вони засвоїли загальновживану в Палестині арамейську мову, хоча не забували і рідну, принесену з України.

7.4.1. Протистояння “Північ” — “Південь”

У першому тисячолітті до н. е., як ми пам’ятаємо, Палестинастала ареною протистояння двох рас: євреїв-семітів і пелазгів-хана­анців-індоєвропейців. Давид, скориставшись підтримкою як од­них, так і других, об’єднав їх у єдиній імперії. Державна релігія так майстерно поєднувала їх вірування й обрядовість, що і євреї, і ханаанці вважали її своєю. Головним релігійним центром був Ярусалимський Храм, у якому домінували ханаанська і фінікійська естетика та обрядовість.

Через тисячоліття після Давида територія Палестини знаходилась під зверхністю іншої імперії — Римської (з 63 р. до н. е.). Але протистояння семіти — індоєвропейцізалишилося, на цей раз з однієї сторони були юдеї, а з другої — галілеяни і самаряни. Це протистояння мало і геополітичні причини, оскільки Юдея і Галілея були повними протилежностями не лише психологічно, а й географічно.

Галілеябула найбільш благодатною частиною Палес­тини з добрим водопостачан­ням, чудовою урожай­ністю, якісни­ми шля­хами, високою густотою населення, відкри­тіс­тю до еллінської культури. Генезаретське озеро (давня назва — Кіннарет, ймовірно, від імені арійських кінахів-кіннотників, див.: 7.2. “Загадковий Ханаан”) давало багато риби. Рибальство і мореплавство — це традиційно арійські заняття, зовсім не властиві семітам, так само як свинарство, а євангелія повідомляють, що навколо озера масово розводили свиней (Марко, 5.11, Лука, 8.32).

За Йосипом Флавієм, у Галілеї було не менше 404 міст і поселень. “Родючі землі і рибальство забез­печу­ва­ли процвітан­ня цій землі. Торгівля тісно пов’язу­вала Галілею із зовнішнім світом, звідки проникали нові ідеї та нові ідеали, які були ворожими для традиційного юдаїзму. Галілеянизначно краще зналися на реаліях Римської імперії, ніж пихаті юдеї, які бачили у своїх північних «двоюрідних братах» лише неотесаних селюків і неповноцінних в расовому відношенні «полукро­вок»”[473]. У Біблії ця територія нази­вається “Галілеєю язичеською”, оскільки тут переважало неєв­рей­ське населення, яке міцно трималося своїх батьківських вірувань: “Євреї ставилися з презирством до жителів Галілеї через їхнє змішане походження і релігію, а також діалект. Вираз «Мужі галілейські» в устах ворогів був майже образою”[474].



Жителі Витанії (Вифанії) — поселення, де любив зупинятися у своїх земляків Ісус Христос — були переважно галілеянами[475]. Розмов­ляли в Галілеї в основному арамейською мовою, а ще однією мовою міжнаціонального спілкування була грецька. “Єврей­ською мовою тут практично не говорили. Це була мертва мова, що вивчали в ліцеях, які відвідували лише обрані”[476].

Варто додати, що “арамейська мова була загально­вжи­ва­ною мовою Палестини часів Ісуса. Після повернення з Вавілонського полону вона повністю витіснила єврейську розмовну мову”[477]. Тобто з 6 ст. до н. е. євреї і галілеяни розмовляли тією ж самою — арамейською— мовою.

— Чому тоді євреї і галілеяни розмовляли на різних, виразно відмінних діалектах?

Річ не в діалектах, а у відмінностях вимови в рамках тієї ж самої мови. Ця відмінність викликана належністю до різних рас і відповідно різною будовою голосового апарату. Наприклад, євреї в Україні гаркавлять не тому, що говорять на іншому діалекті, а тому, що інакше не можуть, бо мають інший голо­совий апарат, сформований на базі іншої, неарійської генетики.

До речі, останнім часом на радіо і телебаченні все частіше мож­на почути гаркавлячих дикторів (в цьому плані задає тон російська служба радіо “Свобода”, де пере­важає єврейс­ький персонал). Од­нією з причин цілеспрямованого про­су­ван­ня “гар­кав­ля­чої вимови” є прагнення привчити до неї слухачів і знизити їхню здатність розрізняти “на слух” євреїв та арійців. З цією ж метою на візу­альній рекламі все частіше зобра­жаються семіти і мулати (хоча це вже нагадує не рекламу, а “мічення” завойованої території).

Арійська естетика Єрусалимського храму. Вгорі: Єрусалимський Храм, відновлений Іродом Великим в кінці 1 ст. до н. е. Архітектура і оздоблення Храму виконані в арійських традиціях, як і у Храмі Соломона (див. «Библейская энциклопедия», с.126). Це було однією з причин, чому галілеяни покло­нялися Богу в Єрусалимському Храмі — він був виконаний у їхніх традиціях. Внизу: традиційні українські писанка (з альбому О. Пчілки, 1912 р.) і вишиванка

Та повернімося до Палес­тини. На протилежному її боці знаходилась Юдея.Південна час­тина країни, власне Юдея, була повною протилежністю щодо Пів­ночі. Непривітна і безплідна, вона подібна на гористу пустелю з оаза­ми”[478]. На південному сході Юдеї знаходиться надзвичайно солоне Мертве море; риба, яка потрапляє сюди з життєдайного Йордану, тут же вмирає.

Приблизно такою була те­ри­торія проживання юдеїв і тисячоліттям раніше. Сам цей факт говорить про те, що успіхи євреїв у завоюванні Ханаанубули більше ніж скромними, принаймні значно меншими, ніж це пред­став­лено у старозавітних і новітніх єврейських писаннях. Адже так не буває, щоб переможець животів у напівпустелі, а переможені розко­шували на благодатних землях.

— Так було завоювання Ханаану чи ні?

Євреїзавоювали малопривабливі території на півдні країни, та й то не всі, наприклад, їм не вдалося взяти Єрусалим. На решті значно кращих земель Ханаану прибульці змушені були мирно уживатися з місцевим населенням, піддаючись неминучій асиміліяції. Тому свою автентичність зберегли лише племена Юди і Веніаміна, що завоювали в основному напівпустелю навколо Мертвого моря і перебували у відносній ізоляції. Всі інші 10 племен, якщо вони справді існували, асимілювалися.

Інша річ, що було розроблено грандіозний план завоювання Ханаану, згідно з яким кожне плем’я мало виділену для нього територію. Наприк­лад, Галілею було заплановано завоювати племенам Неффалима та Завулона. Очевидно, що дальше цього чудового плану справа не пішла.

Таким чином, завоювання євреями Ханаану — це, якщо без викрутасів, історична містифікація, змішування бажаного і дійсного. На цьому схо­дяться серйозні дослідники, хоча й не завжди кажуть про це прямо[479]. А інколи про це можна прочи­тати і в такій завуальованій формі: “Близько 1200 р. ізраїль­ський народ заволодів Палестиною, тож природно очіку­вати архе­оло­гічних свідчень завоювання. Проте поки що таких свідчень надзвичайно мало”[480]. В останній цитаті “ізраїльським народом” називаються єврейські племена, що є абсолютно некоректним.

Самаріязнаходилась між Галілеєю і Юдеєю. Відомо, що у 9 ст. до н. е. Самарія, як і весь Ізраїль, була переважно ханаанським краєм. Відомо також, що у місті Самарія (тодішній столиці Ізраїлю) культу Яхве взагалі не існувало. “Зате існували культи ханаанських богів, а інкрустація меблів і застосування слонової кістки в оздобленні палацу — як і раніше у Соломона — за стилем були чисто ханаанськими”[481].

Після підкорення ассирійцями у 721 р. до н. е. Самарія була заселена вихідцями з Сирії. Пізніше Александр Великий переселив туди сирійсько-македонських колоністів. Природа Самарії багатша, ніж у Юдеї, хоча й не така пишна, як у Галілеї.

Ворожнеча між юдеями та самарянами почалася від самого початку вторгнення євреїв у Палестину, а після розвалу імперії Давида набула особливої гостроти. Юдеї ненавиділи самарян, для них саме слово “самарянин” (врешті, як і ханаанець чи галілеянин) було лайливим, а його вживання “осквернювало” правовірного юдея. Самі ж самаряни пишалися своїм походженням — вважали себе “істинними ізраїльтянами”, а юдеїв — відступ­никами від правдивої віри[482].

Юдея проти Ізраїлю

Тисячолітня ворожнеча між юдеями і самарянами як “істинними ізраїльтянами” викликає запитання, яке на перший погляд видається парадоксальним: “А чи були євреї ізраїльтя­нами?”

Розповідаючи про юдеїв, “Єврейська енциклопедія” стверджує: “Судячи з усього, це було неізраїльське плем’я”[483]. На думку Дугласа Ріда, головною причиною розколу між юдеями і ізраїльтянами було несприйняття останніми доктри­ни богообра­ності: “Ізраїль відкинув юдейську доктрину вибраного народу і пішов своїм власним шляхом (назва “Ізраїль”, надана сіоніст­ській державі, заснованій у Палестині в 1948 році, — облудна претензія на чуже ім’я)”[484].

Відповідно, “ізраїльтяни не були євреями”, — стверджує той же автор, посилаючись на Британ­ську енциклопедію, і продовжує: “Коротка спільна історія Ізраїлю та Юдеї прийшла до кінця в 937 р. до Р. Х. Після смерті Соломона ця неміцна асоціація розпалася остаточно. Кастейн (відомий єврейський історик. — І. К.) так описує цей період: «У цих країн було не більше спільного, ніж у будь-яких двох країн зі спільним кордоном. Час від часу вони воювали одна з одною, потім мирилися й укладали угоди, але завжди лишалися абсолютно відокремленими. Ізраїльтяни втратили віру у будь-яке особливе призначення, і за царя Єровоама (тобто відразу ж після смерті Соломона. — І. К. ) Ізраїль як політично, так і релігійно повністю розірвав з Юдеєю» ”[485].

— Так були євреї ізраїльтянами чи ні?

Схоже, що перед нами ще одна історична фальсифікація — цілком у дусі хронологічної війни(див.: 3.1.6. “Хронологічна війна”). На основі сучасних уявлень можна зробити таку історичну реконструкцію.

1. У квітучий індоєвропейський Ханаанпротягом багатьох століть проникали семітські кочові племена і асимілювалися в ньому.

2. У 13 ст. до н. е. в Ханаан вторглася нова група семітських племен євреїв (хабіру) — з метою його завоювання. Мож­ливо, навіть було розроблено масштабний план розподілу “обі­то­ваної землі” між цими племенами. Проте задум завжди гарніший, ніж його втілення: насправді вторгнення відбувалося хаотично, племена самостійно вирішували, чи будуть вони брати участь у тих чи інших бойових діях. Завоювати вдалося лише південну частину Палестини — здебільшого гористу, з пустелями, напів­пустелями й окремими оазами. Тобто описані в старозавітних текстах грандіозні перемоги були або перебіль­шені, або вигадані. Наприклад, оповите масою героїчних легенд взятття Єрихону виглядає сумнівним, оскільки “за даними роз­копок, в той час там не існувало ніякого міста (останнє місто було зруйноване до 1300 р.)”[486]. Частина ж племен взагалі не брала участі у боях, натомість мирно змішалася з місцевим населенням. “Сама Біблія у деяких своїх фрагментах не приховує, що місцеві правителі іноді вітали прибульців (можливо, як потенційних підданих) за умови, що ті можуть пожертвувати великі стада худоби і готові освоїти необроблювану територію”[487].

3. Станом на 12 ст. до н. е. південні гористі території Палестини були контрольовані єврейськими племенами, де головну роль відігравало плем’я Юди. Території північніше Єрусалима і морське узбережжя контролювалися пелазгами-филистимлянами та ханаанськими правителями.

4. Давидсиломіць об’єднав семітський Південь та індо­євро­пей­ську Північ в одне царство під назвою “Ізраїль” (віро­гідно, “від сонячного Бога”) зі столицею в Єрусалимі і новою держав­ною релігією. “Вибір Єрусалима столицею став май­стер­ним кроком: дотикаючись до територій ізраїльських (тобто північних. — І. К.) племен, місто не входило до них і не було об’єктом суперництва. Зручним було і розташування міста між північними племенами і Юдеєю, чию взаємну воро­жість лише тимчасово і ненадійно вгамовувала та обставина, що цар мав особисті зв’язки як з північчю, так і з півднем”[488]. “Давидове царство не було, принаймні на початку, об’єднаною нацією, а двома осібними національними утво­реннями, кожне з яких мало свій окремий договір із Давидом”[489].

5. Після смерті Соломона імперія Ізраїль відразу ж розпалася на дві ворогуючі частини — порівняно невелику Юдею і вчетверо більший Ізраїль. В Юдеї після кількох століть кривавої боротьби переміг культ Яхве. Релігія ж Ізраїлю розвивалася на базі універсальної релігії Давида і прадавніх місцевих традицій, майже всі пророки були ізраїльтянами[490]. Це і давало підстави самарянам вважати себе “істин­ними ізраїльтянами”, а юдеїв — “відступниками”, оскільки останні обрали свій, цілком обособлений шлях. Описуючи юдеїв, Кастейн пише: “Вони вирішили, що їм призначено стати особливою расою... що їхній спосіб життямає бути зовсім іншим, ніж в оточуючих їх народів. Відмінність, яка вима­гала­ся, не допускала навіть думки про зливання їх з сусідами. Вони хотіли бути відокремленими, абсолютно відмінними від усіх”[491].

6. Арійське походження імені “Ізраїль” підтвер­джу­ється тим, що воно було цілком сприйняте індоєвропей­ськимнасе­ленням Ханаану-Палестини і категорично відкинуте юдеями.

7. Пізніше поширення назви “ізраїльтяни” на євреїв дозволяло останнім долучитися до слави імперії Давида і Соломона з відповідними політичними, соціальними, морально-психоло­гічними та бізнесовими наслідками. З цією метою індоєвро­пейське ім’я Ізраїль було прив’язано до патріарха Якова (з вигаданою історією про його “богоборство”) і до начебто консолідованої групи єврейських племен, які вторглися на територію Ханаану-Ізраїлю.

— Чи це не дивно, що спочатку ворогували, а потім взяли собі вороже ім’я?

Нічого дивного. Якщо говорити сучасною мовою, то назва “Ізраїль” була добре розкрученим брендом, тож гріх було цим не скористатися. Так само Московіявзяла на щит бренд “Русь”, а Чечня — “Ічкарія” (“Країна аріїв”). У давнину не гірше нас розуміли, що “як назовеш корабель, так він і попли­ве”. Звідси Арта-Аратта (“сонячна земля”), Яригон (“сонячна сила”), Ярусалим (“сонячне місто”), Ганаан (“сила небес”) тощо. Якщо слідувати історичній логіці, то нинішня єврейська держава мала б називатися Юдеєю, але до неї прив’язано стільки негативу, що батьки-засновники не зважилися на такий ризикований крок.









Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su не принадлежат авторские права, размещенных материалов. Все права принадлежать их авторам. Обратная связь