Расова доктрина Третього рейху


Заслуга німецьких учених 19—20 століть полягає в тому, що вони почали серйозно і методично досліджувати зв’язок між психікою людини і її тілесними параметрами. Серед іншого, їх дуже цікавив феномен арійців як еволюційно передової групи, і вони багато зробили для дослідження цього напрямку. Проте на зламі століть німецькі вчені опинилися під потужним політичним тиском.

Річ у тім, що німці є дуже молодим народом, який сформувався тоді, коли у світі в основному вже відбувся розподіл територій і впливів. Цей молодий національний організм прагнув перерозподілу світу, для чого потребував наукового обґрунтування своєї вищості, яке б, як їм здавалося, давало право на такий перерозподіл. Виникло потужне політичне замовлення на нову націоналістичну ідеологію, яке на початку 20 століття спричинило жорсткий тиск на гуманітарні науки. Треба визнати, що цього випробування вони не витримали. Зокрема, праці німецьких антропологів цього періоду вражають драматичним “розриванням” між науковою сумлінністю і політичною доцільністю.

Німецький расовий міф. “Нордична людина як творець вищих цивілізацій”. — Ілюстрація з брошури “Расова гігієна і демо­гра­фічна політика в націонал-соціалістичній Німеччині”

“Міф XX століття” — саме так назвав свою фундаментальну працю головний нацистський ідеолог Альфред Розенберг. Вона засвідчила, що ідеологи Третього рейху міфодизайн ставлять вище археології, антропології і взагалі науки. Треба сказати, що у них і не було іншого виходу, оскільки науко­вих доказів розселення т. зв. “індогер­манців” з Північної Німеччини не існувало і не могло існувати. Тому вони з подвоєним завзяттям зверну­лися до міфології, зокрема, до відич­них першоджерел, з яких випли­ває, як ми вже говорили, північне поход­ження аріїв (див. розділ 4.2.2. “Літосферне зміщення”). “Харак­тер світової істо­рії, що виходив з півночі, поширився по всій землі за допомогою світлошкірої і світловолосої раси, котра кількома потужними хвилями визначила духовне обличчя світу”[364], — стверджував Розенберг. Як і слід було чекати, арійську Північ німецькі ідеологи розмістили у себе. Перший крок до штучного вивищення німецької крові було зроблено.

Після цього треба було лише показати, що німецький народ — це найближчий нащадок і продовжувач арійської раси. В основу расовоїдоктрини німецькі ідеологи поклали вигадку про вищість нордичної, тобто північноєвропейської раси. Саме вигадку, оскільки їхня концепція намагалася поєднати непоєднуване. З одного боку, “батьків­щи­на нордичної раси знаходиться в Західній, Північній і Середній Європі часів льодовикового періоду. ...Холодний, вологий клімат і нестача сонячного світла викували людину нордичного типу ”. З другого боку, “нордична людина від самого початку була осілим землеробом”[365]. Автори расової доктрини не пояснювали, що можна було вирощувати “в умовах холодного, вологого клімату і нестачі сонячного світла”. Важливіше те, що “навіть за чисто кількісними показниками присутності нордичної раси наш рейх марширує далеко попереду інших народів”[366]. Оскільки нордична раса вважалася найдосконалішою, то нацистські ідеологи стояли горою за расову чистоту, а змішування з негроїдами, монголо­їдами та семітами вважали справою протиприродною і мало не злочином проти людяності (проте це не зашкодило 150 тисячам євреїв воювати в німецькій армії на фронтах другої світової війни; цікаво, що єврейські корені дають їм змогу хоч завтра репатріюватися в Ізраїль[367]).

Але тут у расовій теорії виник небезпечний “прокол”. Річ у тім, що нордична (північноєвропейська) і серед­земно­морська раси є довгоголовими, про що добре знали німецькі антропологи та ідеологи: “Виразно доліхокефальними є середземні народи і германці”[368]. Звідки взялася ця довго­го­ловість, адже відомо, що найбільш доліхокефальними є негроїди і австралоїди? Виявляється, що справа якраз в негроїдах, “від яких походять середземні народи і північні європейці, оскільки залишки скелетів первісної людини в Європі мають також негроїдні ознаки”[369].

Визнаючи своє походження від “нетвор­чих” негро­їдів-доліхокефалів, німецькі ідеологи потрапили в халепу. Ситуація потребувала негайного розв’язання. Воно було просте, як все геніальне. Німецькі антропологи оголосили, що є два типи доліхокефальності: примітивна “потилична” і благо­род­на “фронтальна”[370]. В результаті отримали портрет “істин­ного” германо-арійця, “науково обґрунтований” із славно­звіс­ною німецькою добросовісністю і педантичністю: “На основі чис­то морфологічних і фізіологічних міркувань ми повинні дійти висновку, що високоросла, з великим черепом людина, з фронтальною доліхокефальністю і світлою пігментацією, отже, північноєвропейська раса — буде найбільш досконалим представником людського роду і вищим продуктом органічного розвитку”[371].

Виникає запитання, навіщо німці так вчепилися в цю свою негроїдну доліхокефальність? Ну взяли би та й скромно промовчали. А річ у тому, що величезні східні території, на які претендував Третій рейх, були заселені слов’янами-брахікефалами, тобто расою, в якої не було негроїдних доліхокефальних домішок. А оскільки брахікефали були оголошені монголоїдами і взагалі недолюдками, то автома­тично з’являлася “законна” підстава для оволодіння їхніми територіями.

Проте і тут виникали антропологічні “нестиковки”. Рейхсляйтер Борманпісля поїздки по українських колгоспах здивовано відзначив, що в українських дітей “свiтле волосся i блакитнi очi, щоки у них пухленькi, форми заокругленi, i вони справдi вельми симпатичнi. Порiвняно з ними нашi дiти, що в переважнiй бiльшостi належать до нордичної раси, схожi на лошат –– такi ж незграбнi, i здається, що в них худi довгi ноги i видовженi тiла, кутастi голови. А коли дивишся на українських дiтей, то навiть важко собi уявити, що час сплющить їхнi круглi обличчя i зробить грубими їхнi риси”[372].

Чим усе це закінчилось — добре відомо. Важливо зрозуміти, чому так сталося. Тим більше, що 20-ті — 40-ві роки 20 століття відповідають другій фазі розвитку індоєвро­пейської цивілізації. Це був час соціальних експериментів, “чернеткових зразків” і “діючих прототипів”, коли нові ідеї реалізувалися в максимально відвертій і екстремальній формі, коли відбувалося зондування меж добра і зла, можливого і немо­ж­ливого. Цей досвід не можна ігнорувати. Він вимагає критичного осмислення, інакше знову будемо “винаходити велосипеди” і повторювати старі помилки.

Звичайно, можна сказати, що тодішні німці, будучи молодою і амбітною нацією, страждали на підлітковий комплекс неповноцінності. А комплекс неповноцінності, як відомо, має тенденцію переходити у свою протилежність — манію величі. Німців навіть трохи шкода. Їхні вчені багато зробили для розробки арійської тематики, але припустилися ще більше помилок.

Однією з причин схильності німців до екстремальності, мілітаризації і силових методів розв’язання проблем була традиційна відсутність у германських племен жрецької верстви[373]. Неповноцінна соціальна структура призвела до домінування у німців варни Кшатріїв, яка не знала впо­рядкування, керування і освячення з боку духовної влади — варни Брахманів(прикладом може бути екстремізм Гітлера, який намагався поєднувати духовну і організаційну функції). І хоча німці належать до індоєвропейців, проте арійцями вони не були ні антропологічно (через свою доліхокефальність), ні організаційно (не мали чотириварнової соціальної структури), ні духовно (стояли на позиціях расового егоїзму). Хоча дуже хотіли ними бути. Шляхетна арійська одіж виявилася не на них шитою. Не та “антропологія”.

Однією з помилок німецьких расологів було те, що вони абсолютизували один аспект антропогенезу — необхідність підтримання расової чистоти, зовсім полишивши за кадром другий не менш важливий аспект — необхідність міжрасового змішування. Ці два процеси — плекання чистоти і змішуван­ня — існують паралельно, проте на початку чергового людського циклу домінує тенденція до чистоти, а у кінці — тенденція до змішування. Раси вищого рівня (неоантропи, бореали, арійці), які виникали в чистому расотворчому казані, розходилися по світу, змішувалися з рештою людства і, неначе локомотив, тягнули його за собою — і генетично, і культурно. У цьому, за великим рахунком, і полягає арійська місія та арійська жертовність.

Абсолютизуючи потребу в расовій чистоті, німці не були у цьому першими чи унікальними. Показово, що у брошурі з расової гігієни, розробленої Головним управлінням СС, за приклад правильної расової свідомості наведено висловлювання англійського єврея Дізраелі: “Будь-яка раса, яка легковажно змішує свою кров з чужою, приречена на загибель”[374].

— А що, у есесівців для обґрунтування цієї тези не було іншого джерела, окрім єврейського?

Звісно що було. Просто в расовому питанні євреї вважалися експертами, адже були творцями першої расистської доктрини. Але все по порядку…

 

Єврейський міф

У процесі своєї трьохтисячолітньої історії євреї витворили оригі­нальний і цілком пізнаваний психологічний та антропо­логічний тип, що дозволяє їх вважати окремою расою[375]. Це расасемітського кореня. При цьому треба розрізняти євреїв як расу і євреїв як органі­зацію, оскільки до єврейства як організації можуть входити представники інших рас, т. зв. юдействуючі. Деякі вчені розгля­дають юдаїзм не як релігію, а як еволюційну стратегію групового виживання, в якій релігія є лише одним з головних елементів[376].

Прабатьківщина семітів

Семіти сформувалися в расотворчому казані Аравійського півострова: “Семітський генератор був занурений у гарячий Аравій­ський півострів, як у мішок з піском”[377]. Щоправда, аналогія з піском не дуже корект­на, оскільки пустелі на півос­трові лише починали виникати, адже до літосферного зміщеннявін знаходився у помірній кліматичній зоні. “У безкрайніх степах Аравій­ського півострова (тоді ще степах, а місцями лісостепах) проживало багато кро­маньйоїдно-негроїдних племен і родів, які на базі ранньої прабореальної мови, занесе­ної проторусами-переселенцями (європеоїдами-бореалами. — І. К.), поступово випра­цьо­ву­вали свою мову. Цю сукупність розріз­нених, але стрімко зростаючих чисельно родів-племен можна вважати предками прасеміто-хамітських народностей”[378].

Як ми вже знаємо, завершення формування раси здебільшого супроводжу­ється демографічним вибухом і хвиле­подібним розселенням за межі расотворчого казана. Імовірно, що формування семітівприпадає приблизно на середину 3 тися­чо­ліття до н. е., оскільки у 24 столітті до н. е. семітські аккади завоювали Сумер. Подібно, що це була перша хвиля розселення з аравійського расотворчого казана.

Наступна відома нам хвиля розселення семітів пов’я­зана з появою у Палестині євреїв у 13 ст. до н. е. “Для розуміння питання дуже важливо знати, що предки як євреїв, так і арабів (і одні, і другі є семітами), не були автохтонним населенням Палестини, Сирії, Загросу, Ливану, Месопотамії”[379]. “Первинною областю проживання єврейської групи були, судячи з усього, аравійські степи... Присутність же цих племен в Палестині документується лише з 13 ст. до н. е.”[380].

Загадковий Ханаан

Назва Палестина з’явилася пізніше, а перед тим ця тери­то­рія називалася Ханаан,Кнаан[381] або Кінаххи[382]. В широ­кому значенні Ханааном називали східне узбережжя Середземного моря, яке включало Палестину(землю пелазгів-филистимлян), Фінікію і частину Сирії (давня назва — Сурія, або Арам). Про давню Сурію відомо, що це “історична область, що включала в себе, крім сучасної Сирії, ще Ліван, Ізраїль та Йорданію”[383].

Таким чином, топоніми Ханаан і Сурія позначали приблизно ту ж саму територію. Її замешкували етнічно близькі народи, які розмовляли різними діалектами фактично однієї мови. В основ­ному це були індоєвропейці (можливо, з наявністю семіт­сь­ких домішок), які расово під­жив­­лю­валися постійними міграціями з українського етнотворчого каза­на. Вони створили оригінальну, технологічно і культурно розви­нену землеробську цивілізацію.

Ханаан, Фінікія, Сурія

Ханаан-Фінікія-Сурія не була централізованою державою (що взагалі властиво для арійських народів), а складалася з великої кількості міст-держав, які нерідко конкурували між собою і лише при зовнішній загрозі об’єднували збройні сили.

Баал, тобто Син Божий

РелігіяХанаану була прив’язана до щорічних природних змін[384]. Кожна місцевість, поселення, ремесло мало власного небесного покровителя (божество). Проте був і Верховний Бог, Бог-Отець, якого називали Ель (подібно до сумерського Ліль — дух). Ханаанці вірили, “що Бог-Отець доброчесний, милосердний і люблячий, і всі люди зобов’язані йти Його шляхом”[385].

Баал-воїн. Баал у вигляді воїна, що по­тря­сає зброєю. Ханаанська бронзова фігура, оздоблена сріблом. Кінець бронзового віку

Особливою повагою користувався син Еля — Баель або Баал(“ба” — син, дитина). Він постійно вів бої зі злими силами, зустрічав смерть під час щорічної загибелі рослинності, сходив у підземний світ і знову воскресав до життя, коли зима виявлялася позаду. Вороги Баала постійно чинили зло, але їхня сила завжди вичерпувалася і пере­ма­гало добро.

Небес­ною дружиною Баала була Астарта[386] (Ашто­рет) — богиня врожай­ності, плодючості і любові, за своїми функ­ціями по­дібна до сумер­ської Інанни (див.: 5.1.3. “Свята Трійця і Небесна Діва”), арій­ської Діванни і еллінської Арте­міди(“посланниці з Арти”).

Інанна-Діванна-Астарта-Артеміда

 

 

Кінахи, самари, гіксоси

У допотопний період території Ханаану були заселені європеоїдами-бореа­лами (кроманьйонцями), а у післяпо­топний (принаймні, з середини 4 тис. до н. е.) ними володіли арійські племена, зокрема кінахита самари.Найчисельні­шими були кінахи (чи кінаки), які розсілися у цілім Канаані аж по Синай”[387] (слово “кінак” походить від “конюх”, “коняр”, “кіннот­ник”, тобто “озброєний верш­ник”; від назви цього племені в українців існує прізвище Кінах). “На південь від гір Гільбоа великим островом між кінахами поселилося плем’я самарів, що заклало місто Самарія. Столицею кінахів стало місто Ярихон”[388].

Відомо, що наприкінці 19 ст. до н. е. Сирію і Ханнаан завоювали гіксоси (це зовнішня назва, яка з давньоєгипетської означає “чужі володарі”) — народ з Північного Надчорномор’я, етнічно близький хетам і їхній надійний союзник. За описами, гіксоси були аристо­кратією (благородними), в більшості високими, руся­ви­ми, синьоокими і білошкірими.

Час панування гіксосів збігається з найвищим розквітом цього краю. У 1730 році арійські гіксосилегко завоювали Єгипет, оскільки на голову переважали єгиптян в озброєнні і військовому мистецтві. Гіксоси панували там 200 років, запровадивши 15-ту і 16-ту династії фараонів, останній з яких називався Киян. У Єгипті про гіксосів говорили, що вони походять з Та-Рус, тобто із Землі Русів. У 1286 році до н. е. єгипетський фараон Рамзес II (1290—1224 рр. до н.е.) біля міста Кадеш завдав гіксосам поразки[389]. У цій битві проти єгиптян виступили 330 ханаан­ських вождів[390], тобто ханаанці та гіксоси були союзниками.

Після поразки гіксо­си остаточно змішалися з міс­це­вим населенням Ханаану. Гік­сосів ще називають аморита­ми[391] або амореями, що є сино­німами слова “ханаанець”[392]. Етніч­но близькими до них були арамеї — це народ з країни Арам, тобто Сирії[393]. Назву Сирія-Сурія виводять від фінікійського міста Цур (Сур), якому пізніше дали назву Тір (Цур—Сур—Тур—Тір). Домінуючою мовою в Сурії була аморейська мова[394].

Бореальний корінь “сур” означає те ж саме, що й “рус” — яскравий, вогненний, красивий, красний, червоний (а також рідний, опікун, праведник, пізніше — захисник, цар). Червоний — це сакральний колір ще європеоїдів-бореалів, який успад­кувала післяпотопна арійська раса (починаючи від традиції посипання поховань бореалів-кроманьйонців червоною вохрою до накривання мертвих козаків червоною тканиною[395]). Червона фарба і донині називається “сурик”, а назву Ханаан частина вчених пояснює як “країна червоної фарби”[396]. Таким чином, маємо типове лінгвістичне перевертання: Рус — Сур (Цур), Русія — Сурія, логос — голос, ведмідь — медвідь. Рус-Сур-Цур — це водночас був добрий предок, дух-захисник, відомий з українського замовляння “Цур тобі, Пек” (Пек — злий дух, від якого походить “пекло”); а індоарійській традиції Сур — це праведник, а Асур (тобто не-Сур) — це демон.

Звертають увагу топоніми Сирії-Ханаану: місто Рама (перевернуте Арам), фінікійське місто Сидон — “місце ловитви риби” (від бореального “дана”, “дон” — вода, русло, дно), ріка Оронта, місцевість Гам (“шум”, “шумне збіговисько”[397]), гора Нево (небо, сучасна назва — “Ен-Неба”), Голан, Голанські висоти (від “гал-лан” — “край галів”, територія на сході Галілейського моря).

Пелазги-филистимляни

Козацька чайка филистимлян. Модель филистимського бойового корабля, XII ст. до н. е.

Пелазгів-филистимлянще називали “народами моря”, тобто “амо­ре­ями”. “Воїни народів моря досягли на своїх кораблях Єгипту і вою­вали з єгиптянами на морі, а у цей час їхні родини, згідно з одним єгипетським текстом, ру­халися зі своїм домашнім скарбом уздовж узбережжя Сирії та Ханаану. Пророк Амос ствер­д­жує, що вони прийшли з Каф­тора (єврейська назва Кріта). Про крітське походження филис­тимлян свідчить і їхня кера­міка, яка належить до мікенського типу, поширеного в Греції, на Кріті і на Кипрі. Кераміка, знайдена у місцях поселення филистимлян на узбере­жжі, датується 1200-1100 рр. до н. е.”[398] Цікаво, що шолом мовою филистимлян називався “кова”, тобто “кований”[399].

Обличчя филистимлянина. Филистимляни, як і деякі інші з т. зв. “народів моря”, ховали своїх мертвих у трунах, на віках яких робили зображення обличчя померлого (личину)

Усе сказане вище приводить до висновку, що арамеї — це амореї. Арамеї-сирійці (арії-амореї-руси), хана­анці і фінікійці були етнічно близькими індоєвропейськими народами, які роз­мов­ляли на діалектах однієї арамей­ської (ханаанської, фінікійської) мови. Ця мова була офіційною в індоєвропей­ській Персидській імперії[400], саме нею пізніше про­по­відував Ісус Христос.

Спільна риса ара­меїв-ханаанців — властива індоєвро­пей­цям пісенність: “Жоден народ не приділяв так багато уваги музиці, як мешканці Ханаану. Як відомо з єгипетських і середземно­мор­ських джерел, Палестина і Сирія славилися своєю музикою”[401].

Від “народів моря” — пелазгів-филистимлян — ханаанці та фінікійці запозичили не лише мистецтво корабле­буду­вання і мореплавства, а й алфавіт. Річ у тім, що арійські народи в ті часи вже мали давні традиції писемності. Зга­даймо, що найдревніші зразки письма, знайдені у Подунав’ї, належать до 6 тис. до н. е.

Розсекречений алфавіт

У стародавні часи алфавіт був секретним винаходом, який ретель­но оберігався арійськими жерцями. Кожна буква була наділена особливим, сакральним змістом. Кожній з них відпо­відала якась рослина, а сам алфавіт являв собою жрецький календар. Одні букви відповідали місяцям, інші — дням рівнодення і сонцестояння. Рослина, яка стосувалася певної букви, була рослиною цього місяця, яка саме в цей період застосовувалась в ритуалах і обрядах. “Як показав англійський дослідник Р. Грейвс, саме ці рослини фігурували на відповідних святкуваннях всіх арійських народів від Палестини до Ірландії”[402]. Згадаймо український народний кален­дар: у квітні — верба (Вербна неділя), у травні — цибуля, у червні — льон, у липні — липа, у серпні — мак (Маковія) тощо.

Літери фінікійської абетки

Таким чином, принесений пелазгами алфавіт був систе­мою, в якій було зако­до­вано певний світогляд і спосіб життя. Фінікійці, до яких потрапив алфавіт, були в основному торго­вим і ремісничим народом, можна сказати, становили техно­ло­гічну периферію індо­європейського світу (тобто більша частина їхньої енергії спрямовувалась на “ділову метушню”). Їх ціка­ви­ли не сакральні аспекти алфавіту, а його практична корисність для заробляння грошей. Застосувавши алфавіт у своїй торгово-ремісничій діяльності, вони його розсекретили і запустили у широкий обіг. Грецький історик 1 століття до н. е. Діодор Сицілійськийпро це писав так: “Хоча ці букви назива­ють фінікійськими, тому що їх привезли до еллінів з країни фінікійців, їх можна було б називати пелазгійськими, оскільки ними користувались пелазги”[403].

Від індоєвропейських ханаанців-фінікійців розсе­кре­чене алфавітне письмо потрапило до евреїв-семітів і було ними сприйнято:9-м століттям до н. е. датуються найдав­ніші єврейські написи, які виконані алфавітом, що нічим не відрізняється від фінікій­сь­ко­го”[404]. Разом з алфавітом євреї запозичили багато з мови (зокрема, власні імена), технологій (напр., обробка заліза) і культури, оскільки: “У перший період свого розселення на території Палестини ізраїльтяни стояли нижче ханаанців за своїм культурним розвитком. Тому загальний характер ханаанської культури був сприйнятий ними”. В результаті через певний час “культура Ізраїлю мала багато подібного з ханаанською” [405].

Лінгвістична містифікація

Широкі культурні і мовні запозичення більшою чи меншою мірою зачепили всю семітську спільноту, але особливо ті племена, які безпосередньо контакту­ва­ли з індоєвро­пейцями.Сприйнявши індоєвропей­ський алфавіт і значну частину словникового запасу, вони адаптували їх до своїх умов і своєї ментальності. Тому семітиСурії-Ханаанурозмовляли мовою, подібною до мови місцевих індоєвропейців. Лінгвісти, дослі­дивши згадану подібність, віднесли цю осемічену індо­євро­пейську мову до “семітських мов північно-західної групи”[406]. Ось і випало так, що індоєвро­пейські народи заговорили семітською мовою — завдяки науковцям-лінгвістам і певному політичному замовленню (див.: 3.1.6. “Хронологічна війна”).

Далі було зроблено наступний крок великої містифі­ка­ції: індоєвропейських ханаанців, фінікійців та арамеїв ого­ло­сили семітами — на основі того, що вони “розмовляли семіт­ськоюмовою”. Взагалі-то це повний абсурд: прибульці-семіти заговорили мовою ханаанців, після чого ханаанців назвали семітами. Якщо користуватися такою логікою, то англійців можна оголосити індійцями (оскільки англій­ська мова в Індії широко застосовується і є офіційною), а французів — нігерами (оскільки французька мова домінує в Нігері).

Сьогодні “семітська байка” некритично сприймається багатьма, навіть серйозними, науковцями. Наприклад, арійських гіксосів Майкл Грант називає військовою аристократією. І при цьому пише, що вони “переважно користувалися семітською мовою північно-західної групи, що нагадувала ханаанську”[407]. З якого це дива арійській аристократії спілкуватися мовою культурно нижчих семітських племен?

Цей же автор пише, що “арамеї говорили північно-західною семіт­ською мовою, не дуже далекою від івриту”[408]. А опи­суючи правління Соломона(10 ст. до н. е.), вчений конста­тує, що “саме тоді для семітомовних народів настав час інтенсивного інтелектуального зростання — завдяки епохаль­ному винаходу ханаанців — автентичному алфавіту. ...Новим алфавітом, відповідним чином модифіко­ваним, почали вести записи інші семітські народи”[409].

Насправді, семіти розмовляли ханаансько-арамей­ською мовою, а не ханаанці-арамеї семітською. Індоєвро­пейці мали значно більший досвід мовотворення і володіли вищим рівнем мовлення, тому саме арамейська мова з середини 8 ст. до н. е. стала мовою дипломатії, культури і торгівлі на всьому Близькому Сході. “Ніяких конкретних даних про те, що у 4—2 тис. до н. е. на Близькому Сході “панували” семітські мови, немає. І бути не може. Бо ні семіти, ні їхні мови там у ті часи не “панували”. Вони там перебували. Перебували в середовищі кочових розрізнених племен-родів, які бродили таборами між містами і поселеннями індоєвропейців та русів-кавказоїдів. І мови ці були в зародковій формі”[410].

Цікаво, що ключове слово європеоїдів — “Голос” (Логос, Слово) арамейською мовою звучить як Мемра[411]: порівняйте з українським “мимрити” — тихо говорити. У Хана­ані під дубом Мамре Авраам почув тихий Голос і “збудував там жертовника Господеві, що явився йому” (Буття, 12.6-7).

У науково-популярній літературі поширене уявлення, що багато грецьких і пізніше слов’янських імен запозичені у древніх євреїв. Це помилковий стереотип. Фактично кочовики семіто-хамітських груп, вдираючись у цивілізовані країни і міста індоєвропейців, запозичували багато чого (з чим без­успішно боролися юдейські пророки), в тому числі й індоєв­ро­пейські імена. “Пізніше дещо викривлені (або просто олітера­турені) імена через християнізацію індоєвропейських народів поверталися до них і цілком природно накладалися на їхні старі, рідні, первинні імена — Іоханаан на Івана-Яна, Даниїл на Дана тощо”[412].

Цікаво, що й назва Ханааннагадує типово двоскладове індоєвропейське слово: хан-ган — сила, ан — небо, тобто первинно це слово могло означати “Небесна сила” або “Сила небес”. У давнину любили давати державам і народам такі гарні імена, оскільки добре усвідомлювали: як назвеш корабель, так він і попливе.

Проте повернімось до головної теми. Попри значну мовну подібність, індоєвропейці-хана­анці і семіти-євреї суттєво відрізнялися: зовнішньо (перші були світлішими, вищими зростом і фізично сильнішими), психологічно (як раса-3 і раса-2), організаційно (принаймні з кінця 2 тис. до н. е. ханаанці перебували на стадії раннього феодалізму, а семіти — на стадії родоплемінного ладу), релігійно (ханаанці вірили в універсаль­ного люблячого Бога, а евреї — у своє грізне родоплемінне божество).

Саме в Ханаані відбувся історичний контакт між двома згаданими спільнотами. Завдяки йому виникло колосальне духовно-цивілізаційне напруження, яке кардинальним чином вплинуло на розвиток людства протягом наступних тисячоліть.

Арійці та євреї

Євреї з’явились в Ханаані майже одночасно з пелазгами-филис­ти­млянами — у XIII ст. до н. е. Самоназва євреїв— “йєгудим” (Yehudim), звідки походять відомі нам назви “juden”, “jews”, “жиди”, “юдеї”. Назва “євреї” (hebrews) є зовнішньою і, на думку більшості дослідників, походить від слова “хабіру”[413]. Цим словом осілі жителі Ханаану називали кочівників, бродя­чих найманців, розбійників, тимчасових жителів, мандрівників, чужинців[414].

Зіткнення світоглядів

Культурний рівень єврейських племен був невисоким: “Як на нор­ми розвинених на 1250 рік до Р. Х. суспільств, вони все ще лишалися примітивним народом. Навіть у своїй духовності вони мали чи­мало елементів відсталос­ті і протягом сторіч їх збе­рі­га­ли. Все це щедро під­тве­р­джено розкоп­ка­ми, які пока­зу­ють євреїв разюче ниж­чими за їхніх хана­ан­ських по­пе­ред­ників у галузі ци­віль­ної технології, особ­ливо в будівництві й гончар­стві”[415].

Вважається, що за­во­юванням Ханаану за­й­няв­ся союз 12-ти єв­рей­ських племен, який нази­вався Ізра­їль і походив від 12-ти синів Якова.Проте до­слід­ники стверд­жу­ють, що “у ті часи ніяких визначених ізра­їль­­ських пле­мен ще не існу­ва­ло”[416]. “Число 12 може бути умовністю: тим самим чис­лом злічено і синів Ізмаїла, Нахора, Йоктана й Ісава”[417]. Це пояснюється тим, що в арійській, а згодом сумерсько-вавілон­ській традиції число 12 (дюжина, тузінь) позначало організаційну завершеність (див.: 5.1.1. “Ці фантастичні сумери”). Єврейські племена були знайомі з цією традицією, адже Авра­ам походив з постсумер­ського міста Ур.

Карта давньої Палестини

Назву Ізраїль пере­кладають як “богоборець”, але це типо­вий приклад т. зв. “народної етимології” (на зразок відо­мої нісе­ніт­ниці “Ворскла” — “вор скла”, “Україна” — “окраїна” тощо). Єв­рей­­ське пояснення походження цього імені заплутане і непере­конли­ве — начебто патріарх Яків уночі боровся з якимось духом, що дуже боявся сонячного світла, і ось цей “нічний дух” під примусом “благословив” Якова і дав йому ім’я “Ізраїль” (Буття, 32.25-29).

На думку Майкла Гранта, “первинне значення цього слова втрачене”[418], тобто єврейська етимологія слова Ізраїль невідома. Це наводить на думку, що розгадку цієї назви треба шукати не в семітських, а в індоєвропейських мовах. Тоді Ізраїль — це “із-ра-їль”, тобто “від сонячного Бога” (порівняйте з укр. “іскра” — “від сонця” або “Іскаріот” — “із Каріота”) або, можливо, “іскра Божа”. Відомо, що це слово у формі Is-ra-il присутнє в ханаанських тек­стах середини 3 тис. до н. е.[419] Схоже, що ханаанським словом Ізраїль назвали новостворену імперію Давида, а вже пізніше (за Соломона або після нього), коли писалися перші старозавітні тексти, цю назву з ідеологічних міркувань прилучили до особи Яко­ва, у такий спосіб приписавши їй виключно семітське походження.

Релігія євреїв принципово відрізнялася від хана­ан­ської релігії природи тим, що була пов’язана з людьми, а не місцевостями;вона ґрунтувалася на божественному сприянні окремим людям, родоначальникам і членам племен, а не країні чи якомусь населеному пункту. “У кожного клану ізраїльтян початково було власне сімейне божество — Бог Авраама; “Страх” або “Кровний родич” Ісаака; “Могутній” або “Бик” Якова; у подальшому всі ці божества більшою чи меншою мірою зливалися одне з одним. Релігійна новація такого роду була органічною для кочових патріархальних груп, але не для осілих ханаанців”[420]. З цієї причини “ізраїльські пророки шалено нападали на циклічні природні культи Ханаану, оскільки їхня власна яхвістська релігія ґрунтувалася не стільки на природних явищах, скільки на подіях, які начебто мали місце в національній історії, а їхній вислід був наперед запрограмований”[421].

Таким чином, у Ханаані відбувся контакт не просто двох народів, а й двох світоглядів, двох релігій, двох метафізик, двох рас — раси-3 (арійці) і раси-2 (семіти).Про глибину їхнього протистояння свідчить єврейське трактування біблійних слів “гал” і “рош” (які позначають арійських галів і русів), наведене у глосарії до Тори[422]: “Гал — отруйна рослина. Івритське слово “рош” у Второзаконні 29:17 деякі вчені відносять до болиголова. Інші вчені це оспорюють і пропонують альтернативне ототожнення з галом. Це слово використовується Богом, щоб застерегти синів Ізраїлю від відступництва у їхніх лавах. Він порівнює вплив відступників на народ з отруйними якостями згаданої рослини. Ареал поширення: Близький Схід, Європа”[423]. Автори глосарію підводять до думки, що руси-гали були для євреїв “отрутою” і “головним болем”.

Перша расова доктрина

Тора, тобто сувій

Нечисельним євреям реально загрожувала асиміляціяв сере­довищі культурно і технологічно розвиненіших народів Хана­ану. З метою протидії асиміляції і захисту власної ідентич­ності з часом було запроваджено расо­вийзакон, який категорично забороняв змішування євреїв з неєвреями[424]: “Не давайте ваших дочок їхнім синам і не беріть їхніх дочок для ваших синів та для вас” (Неемія, 13.25). Це стало новацією, оскільки раніше нічого подібного не було. Наприклад, згідно з Біблією, син Якова Йосип був одружений на єгиптянці, а Мойсей — на ефіопці, і все було гаразд. Що ж сталося? Імовірно, річ у тому, що євреї лише в Ханаані безпосередньо зіткнулися з расою вищого рівня, яка загрожувала їм повною асиміляцією. Що ж стосується єгиптян чи ефіопів, то вони, як і євреї, належали до раси-2, тобто з ними цілком можна було конкурувати.

З цієї причини прагнення зберегти расову чистоту стало у євреїв абсолютним пріоритетом — подібно до того, як це сталося трьома тисячоліттями пізніше у гітлерівській Німеч­чині. Питання взаємовідносин з неєвреями в теорії розв’язу­валося просто і радикально: “І коли дасть їх Господь, Бог твій, тобі, то ти їх понищиш: конче учиниш їх закляттям[425], — не складеш із ними заповіту, і не будеш до них милосердний” (Второзаконня, 7.2), “І ти винищиш всі ті народи, що Господь, Бог твій, дає тобі, — не змилосердиться око твоє над ними...” (7.16).

Знищення мало відбуватися вибірково, за расовою ознакою, і спрямовувалося виключно на індоєвропейські народи Ханаану: “З міст тих народів, які Господь, Бог твій, дає тобі на володіння, не позоставиш при житті жодної душі, бо конче винищиш їх закляттям: Хіттеянина, і Амореянина, і Хана­анеянина, і Періз­зея­нина, і Хіввеянина, і Євусеянина” (20.16-17).

Характер винищення конкретизується у книзі “Числа”: “А тепер позабивайте кожного хлопця між дітьми, і кожну жінку, що познала чоловіка на мужеськім ложі, повбивайте” (31.17). Остання настанова говорить про те, що євреї були знайомі з феноменом телегонії (див.: 4.1.2. “Телегонія — заборонена наука”), тому расова чистка була спрямована не лише на знищення арійських генів, а й будь-якої інформації про цю породу: “І позабиваєш усе, від чоловіка аж до жінки, від дитини і аж до немовляти, від вола і аж до штуки дрібної ху­доби, від верблюда і аж до осла” (Перша кни­га Самуї­ло­ва, 15.3)[426].

Карта Ханаану

Усе це дуже нагадує гітлерівський принцип то­тальної вій­ни під га­слом: “Якщо ми не про­йдемо по їхніх трупах, то вони прой­дуть по наших!

Зауважимо, що до “чорного списку” потрапили і хіттеяни — нащадки індо­євро­пейської держави гетів (хетів). Хіттеяни заселяли території неподалік Єруса­ли­му, саме цим “синам Хетовим”, згідно з Біблією, вклонився праведний Авраам на знак подяки за їхню гостинність і милосердя. А Мелхиседек, що благословив Авраама, ймовірно, був євусеянином (ярусе­яни­ном), оскільки був царем Салима (тобто царем поселення, скоріше всього Яруса-Євуса-Ариїла)[427]. Проте згідно з “новим поряд­ком” сини Хетові разом з іншими індо­євро­пей­цями підпадали під всео­сяж­ну расову чистку.

Які ж методи використовували євреї для підтримки “расової свідо­мості”?

Ми вже говорили, що у спіль­нотах другого психоінформа­цій­ного рівня головними методами самооргані­за­ції є детальна регламентація, а також система табу і жорстоких покарань.І справді, єврейський Закон характери­зуєть­ся надзвичайно детальною регламента­цією (до речі, так само як і мусуль­манський Шаріат — ще одна семітська система).

Трипільські традиції филистимлян. Вгорі: кераміка пелазгів-филистимлян. Внизу: трипільська кераміка і українська писанка — та ж сама традиція

А для закладення расової дисци­пліни у підсвідомість застосовується масо­­вана кількість прокльонів: “Прокля­тий плід утроби твоєї і плід твоєї землі... Ударить Господь тебе сухотами, і пропасницею, і запаленням, і гарячкою, і мечем, і посухою, і іржею — і вони будуть гнати тебе, поки не загинеш... І буде твій труп на їжу для всякого птаства небесного та для худоби земної... І ти збожеволієш від того, що бачитимуть очі твої... І будеш ти їсти плід утроби своєї, тіло синів своїх та дочок своїх...” (Второзаконня, 28) і так багато сторінок “дисциплінуючих проклять”[428].

Етнотворча безплідність









Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su не принадлежат авторские права, размещенных материалов. Все права принадлежать их авторам. Обратная связь