Палеоантропи — неоантропи — великі раси

У сучасній науці вважається усталеним фактом, що приблизно 45 тисяч років тому, ймовірно, на території Близького Сходу, сформувалась перша людська раса — “неоантропи”. Приблизно у 40 тис. до н. е. вони пережили “демографічний вибух” і протягом наступних тисячо­літь витіс­нили древнішу породу Homo sapiens — палеоан­тро­пів(у тому числі неандер­таль­ців) — і засе­лили простори Африки, Азії та Європи.

Негроїд, монголоїд, європеоїд

У результаті тривало­го (5-10 тисяч років) та достатньо ізольованого роз­вит­ку на згаданих територіях відбулась т. зв. локалізація неоантропів, тобто їх пристосування до місцевих енергетичних і природно-кліма­тичних умов.

Наслідком цієї локалізації і стали три “великі раси” — чорна (негро-австралоїдна, екваторіальна або африкано-океанійська), жовта (монголоїдна або азіатсько-американська) і біла (європеоїдна або євразійська).

І тут ми підійшли до великої таємниці, яка приховує народження трьох великих рас. Не викликає сумнівів те, що важливим (хоча й не єдиним) чинником расоутворення були природно-кліматичні умови. Наприклад, “ серед ознак європе­оїдної раси, сформованих під впливом зовнішнього середовища, слід передусім виділити світлий колір шкіри. На думку багатьох фахівців, він сприяє глибшо­му проникненню сонячних променів у тіло людини й вироб­ленню вітаміну Д, який захищає організм від рахіту. Тож не дивно, що найсвіт­лі­ші відтінки шкіри, волосся й очей влас­тиві населенню Сканди­навії та сусідніх ре­гі­­онів Північ­ної Європи, де після відсту­пу льодовика перева­жав про­холодний клі­мат із дуже слабкою інсоляцією. Певне адаптивне значен­ня мав і характерний для європеоїдів вузький ніс, що різко виступав із площини обличчя. Завдяки його будові збіль­шу­­вався носоглотковий шлях, і холодне повітря, перш ніж по­трапити до гортані та легенів, устигало нагрі­тися ”[113].

— А чому найсвітлішими є саме європеоїди? Хіба на європейських просторах менше сонця і холодніше, ніж в Азії, де сформувалися монголоїди? Скоріше навпаки, та й полюс холоду знаходиться саме в Азії...

Розгадка криється в тому, що основні раси сформувались ще в плейстоцені, тобто в ті часи, коли клімат суттєво відрізнявся від теперішнього. Точно встановлено, що в цей період Європа переживала період зледеніння: “ Драма­тичною подією в історії людства було велике зле­денінняПівнічної півкулі. Почавшись кількасот тисяч ро­ків тому, зледеніння досягло максимального розвитку 100—150 тис. років тому. Просуваючись із Сканди­на­вії на пів­день, льодовик долиною Прадніпра досяг району сучас­ного Кременчука. Однак максимальне похолодання відбуло­ся пізніше, наприкінці льодовикової епохи, тобто 20—17 тис. років тому. Льодовиковий період історії Землі названий геоло­гами плейстоценом. Археологи називають його палео­літом, або давньокам'яним віком. Різке потепління клімату близько 10 тис. років до наших днів привело до зникнення скан­динавського льодовика і настання геологічної сучасності — голоцену. Почалася нова археологічна епоха — мезоліт, або середньокам'яний вік. У льодовиковий період потужність кри­жа­ного щита над Скандинавією сягала кількох кілометрів ”[114]. “ У ті часи моря та океани до 45-го градуса північної широти вкрилися кригою ”, зокрема, Атлантичний океан вкривався льодом до північного узбережжя Іспанії[115]. “ Альпи, гори півдня Франції, вкрилися потужними льодовиками. Франція стала країною мохів та північних оленів” [116].

А що відбувалося на протилежній частині північної півкулі? Ви будете здивовані, але в цей час “ на Чукотці і на півночі Якутії був помірний клімат, і зростав там не мох ягель, а гарні березові ліси... 93 століття тому в Північній Якутії, на березі Північного Льодовитого океану росла високо­стовбурна бере­за і рослинність, теплолюбніша за сучасну ”[117].

Отже, приблизно 10 тисячоліть тому відбулись кліма­тичні зміни, які мали надзвичайно різкий, катастрофічний характер. Професор Національного університету “Києво-Моги­лянська Академія” доктор історичних наук Микола Чмиховцей плане­тарний катаклізм відносить до 7562 року до н. е.[118] Незалежні від нього датування радіовуглецевим методом, про­ведені в рамках досліджень різкої зміни рослинності в Північній Якутії, викликаної раптовим похолоданням, дають дуже близьке число, а саме 7333±50 до н. е.[119] (відносна похибка між двома датуваннями становить 3 відсотки).

— Але чим пояснити різке потепління в Європі й одночасно різке похолодання в Азії?

Лише одним — зміщеннямземної кори.

Літосферне зміщення

Пригляньмося до конфігурації льодовика під час останнього, т. зв. “валдайського” або “вюрмського” зледеніння (80—10 тис. років тому). З карти добре видно, що льодовик не зачепив Азії — він не дійшов навіть до Уралу. Водночас відомо, що напередодні потепління в Пів­нічній Африці було значно холод­ніше, ніж тепер, а в горах Лівану був льодовик.

Межі Валдайського льодовика

Валдайський льодовик ду­же нага­дує полярну льодо-снігову шап­ку. Якщо це так, то полюс мав би знаходитись приблизно в центрі цієї шапки (приблизно, тому що розвиток льодовика пов’язаний не лише з низькою температурою, а й з рельєфом місцевості, вологістю повітря та іншими чинниками).

На основі карти поширення валдайського льодовика можна у першому наближенні зробити припущення, що попе­редній північний полюсзнаходився в районі Скандинавії.

— А може, скандинавський льодовик — це ніяка не полярна шапка?

А де ви ще знайдете льодовик завтовшки кілька кілометрів, як не біля полюсу? Нагадаємо, що в нинішній Антарктиді середня товщина льода становить 1880 метрів[120]. Пізніше ми розглянемо додаткові свідчення на користь того, що в пізньому палеоліті Північний полюс останній раз знаходився в районі між Сканди­навією та Ісландією, а приблизно в 7562 році до н. е. він стрімко змістився градусів на 25-30 і зайняв нинішнє становище. Зрозуміло, що зміщення полюсів викликало серію катаклізмів. Момент зміщення полю­сів розділяє період палеоліту і мезоліту (перехід до неоліту), а також допотопний клімат (плейстоцен) і післяпотопний (голоцен).

Зміщення літосферилише на перший погляд видається фантастичним. Геофізики і географи знають, що протягом багато­мільйонної історії Землі такі зміщення, а також інверсії геомаг­нітного поля (зміна полярності) відбувалися багато разів. Серед іншого, про це свідчать поклади кам’яного вугілля в Антарктиді і за Північним полярним колом, сліди древніх екваторів і пов’язані з ними пасма гірських хребтів та розломів земної кори[121].

— Якщо справді Європа знаходилась раніше на 25—30 гра­дусів північніше, то ближча до Європи частина Антарктиди (Земля Королеви Мод) також мала би знаходитись на 25-30 градусів північніше, тобто ближче до екватора.

Так воно і було. На основі геологічних досліджень, зокрема аналізу залишків рослинності, вче­ні дійшли висновку, що “ три­ва­лий період, протягом якого Земля Королеви Мод і прилеглі до неї райони були вільними від льоду, завершився не більш, ніж 6 ти­сячоліть тому” [122].

Планета Земля до останнього літосферного зміщення

Феномен стрімкого танен­ня льо­довика у північній півкулі (який формувався протягом при­най­мні 40 тисячоліть) і так само стрімкого обледеніння частини Антарктиди можна розумно пояс­нити лише тим, що приблизно 10 тисячоліть тому відбулось зміщення літосфери приблизно по нульовому меридіану в напрямку з півночі на південь.

— Які ж потрібні титанічні сили для такого зміщення!

Насправді вони на кілька порядків менші, ніж здається на перший погляд. Розгляньмо меха­нізм цього при­род­ного явища.

Ми знаємо, що Земля складається з тонкої твердої кам’я­ної плівки — літосфери (земної кори)[123], яка пла­ває на розплав­леній магмі, точніше — на “змащу­валь­ному про­шар­ку”, який називають астеносферою. Вся ця система — і земна кора, і внутрі­шньопланетна рідина — оберта­ються навколо своєї осі зі швид­кістю 1 оберт на добу. Розташуван­ня цієї осі стосовно площини обертання планети Земля навколо Сонця є досить стабільним, хоча також може ко­ли­ватись під впливом специ­фіч­них ситуацій у Сонячній системі.

— Тоді про яке зміщення ми говоримо?

Ідеться не про зміну осі обертання планети, а про зміщення літосфери щодо планетарної осі. Давайте про­ведемо уявний експеримент і побудуємо найпростішу модель[124]. Візьміть кульку для настільного тенісу і заповніть її ртуттю. На поверхні кульки намалюйте моря і континенти. Тепер розкрутіть цю кульку навколо своєї осі в умовах невагомості, скажімо, в кабіні космічного корабля. Кулька буде добре і стабільно обертатися доти, доки на її поверхню не налипне яка-небудь порошинка. Ця порошинка породить нескомпен­совану відцентрову силу, яка розвертатиме поверхню кульки так, що порошинка врешті-решт опиниться на екваторі. Зверніть увагу, що зі ртуттю, яка обертається всередині кульки, нічого не станеться — вона як крутилась, так і крутиться — вісь її обертання залишається незмінною. Розвернеться лише оболонка з намальованими на ній морями і континентами. Якби ми там жили, то все, що помітили б — це незвичну поведінку Сонця.

Це була дуже спрощена модель, на реальній Землі відбу­ваються складніші процеси. Річ у тім, що внаслідок обер­тання і відцентрової сили екваторіальний радіус нашої планети на 21 км більший за полярний радіус. Тому при переміщенні полярних територій до екватора їхня висота щодо рівня Світового океану буде зменшуватись. Про­довжимо наш експеримент і уявимо собі, що полярна територія миттєво перемістилась на екватор (тобто зміщення становить 90 градусів — екстремальний варіант). У такому разі ця територія опи­нить­ся під шаром води завтовшки 2 десятки кілометрів. Щоправда, через якийсь час відбудеться “релак­сація” земної кори: приполярні території опустяться на два десятки кілометрів, а екваторіальні на таку ж висоту піднімуться. Все врешті-решт повернеться “на круги своя”, проте нові екваторіальні землі вже будуть омиті водами Великого потопу.

Десять тисячоліть тому відбулося зміщення земної кори приблизно на 25—30 градусів, що призвело до затоп­лення значних територій. Якщо розділити 21 км на 90 гра­дусів, то отримаємо 0,23 км/град. Це значить, що при переміщенні території в меридіональному напрямку до екватора на 1 градус вона занурюватиметься в воду на 230 метрів. Це дуже грубі розрахунки, проте з них випливає, що при зміщенні на 25 градусів шар води міг становити кілька кілометрів.

Ось вам і Всесвітній потоп! Навіть якщо врахувати, що релаксація літосфери почалась відразу після початку зміщення, то максимальний шар води все ж таки міг досягати сотень метрів. Італійський дослідник Флавіо Барбієро, який спеціально займався цим питанням, вважає, що вертикальний рух земної кори не може перевищувати 3 або 4 кілометри[125].

Додамо, що внаслідок релаксації літосфери затоплені території неза­баром піднялися до свого природного рівня (т. зв. “рівня ізоста­тичної рівноваги”). Очевидно, що така швидка пере­будова земної кори супроводжувалась сильними земле­трусами і різким посиленням вулканічної діяльності.

— Невже раніше науковці не бачили можливості зміщення літосфери як причини катастрофічних кліма­тичних змін і потопів?

Чому ж, добре бачили. Про­сто вони, як жартують вчені, “нале­жали не до тієї профспілки”. Тобто в процесі конкуренції “перемогли” інші наукові школи, а праці “перемо­жених”, як це прий­нято, всіляко замовчувалися (і далі замов­чуються)[126].

Гіпотезу про літосферні змі­щення запропонував ще в 50-х роках XX століття американ­сь­кий вчений, профе­сор Кин­ського коледжу Чарльз Хепгуд [127]. Він обґрунтовував думку про те, що за певних умов літосфераможе “ков­знути” по астеносфері (яка вико­нує роль змащувального прошарку) і зміститися стосовно центрального ядра планети. В результаті саме такого зміщення 10 тисячоліть тому, стверджував Хепгуд, Південний полюс пересунувся за межі Південного полярного кола, а північно-західний сектор — Аляска і Сибір — змістилися на Північ. Додамо, що Альберт Ейнштейн не лише схвально від­гук­нувся про ідею Хепгуда, а й виступив автором передмови до його книги “Дрейфуюча земна кора”, написаної в 1953 році.

Північний полюс до і після літосферного зміщення

Інший американський вче­ний — геофізик А. О’Келлі в результаті проведених досліджень дійшов вис­но­вку, що в період останнього зледеніння Північний полюс знахо­дився на 30 гра­дусів південніше, ніж сьогодні[128]. А за даними фран­цузь­кого традиціона­ліста Поля Ле Кура, опублікованими в 1929 році у статті про Гіперборійську традицію, у почат­кову епоху Північний полюс “ був не там, де він знаходиться сьогодні, а, судячи з усього, в регіонах, близьких до Ісландії і Гренландії ”[129].

Вчені вважають, що зміщення лі­тосфери відбувались і на інших пла­­нетах Сонячної системи, зокрема, на Венері та Марсі (стаття американського дослідника Пітера Шульца “Міграція полю­сів Марса”, опублікована в журналі “У світі науки” за лютий 1986 р.).

Згідно з емпіричними даними, проаналізованими Хеп­гу­дом, під час минулих “мандрівок” літосфери кут зміщення ніколи не перевищував 40 градусів[130]. Можливо, що потуж­ності поштовху, отриманого внаслідок зовнішнього збурення, виста­чає лише на проковзування до 40 градусів — внаслідок в’язкості астеносфери отриманий літосферою імпульс поступово згасає.

Сьогодні ми ще точно не знаємо, які фактори спричи­нили останнє літосферне зміщення. Найімовірніше, що воно було викликане збуренням у Сонячній системі. Це збурення могло призвести до надмірно різкого, хоча й невеликого коливного руху земної осі, проте достатнього для зрушення літосфери. І в цьому немає нічого неймовірного, оскільки Сонячна система розвивається в пульсуючому режимі, а всі її планети і Сонце перебувають у постійній взаємодії — нині це навряд чи хтось стане заперечувати.

Можливість невеликого, але різкого коливання земної осі та спричинюваного ним “проковзування” літосфери по астено­сфері виглядає ще реальнішою з позицій фізики ефіру[131]. Згідно з сучасними підходами, Сонячна система (як і вся галактика) знаходиться в єдиному ефірному потоці, який підпо­ряд­ковується законам, подібним до законів гідродинаміки. Тому раптове збурення в одному місці поширюється в просторі приблизно так, як у рідкому середовищі, і може викликати різкі (катастрофічні) зміни орбітальних параметрів планет[132].

Формування великих рас

Отже, у палеоліті найтепліший клімат був в Африці, помір­ний — в Азії, а найхолодніший — в Європі, на північ­ному заході якої знаходився Північний полюс. Неважко побачити, що тодішнє Північне полярне коло могло сягати нинішньої 40-ї пара­лелі, тобто більша частина території Європи і, зокрема, пів­нічно-західна частина України знахо­дились у приполярній зоні.

Як ми вже знаємо, приблиз­но 40 тисяч років тому неоантропи протягом кількох тисячоліть засели­ли простори Африки, Азії та Євро­пи, витісняючи з них (шляхом асимі­ляції і, частково, фізичного зни­щен­ня) палеоантропів (неандер­таль­ців та інших). Почався процес локалізації неоантропів — їх пристосування (адаптація) до життя на відповідних територіях. Але перед тим як перейти до розгляду цього питання, необхідно познайо­митись з одним важливим інструментом антропологічних досліджень, який називається

Головний індекс

Від довгоголовості до круглоголовості. Зліва направо: черепи шимпанзе, неандертальця, європеоїда

Інші його назви — черепний показникабо черепний індекс. Головний індекс— це відношення ширини голови (попереч­ний діаметр, якщо дивитися на неї згори) до її довжини (повздовжній діаметр), виражене у відсотках. При значенні головного індексу до 74,9 людей називають довго­головими (доліхо­ке­фалами), при індексі від 75 до 79,9 їх нази­вають середньо­голо­вими (мезокефала­ми), а при індексі 80 і більше — круглого­ловими (брахікефалами). Головний індекс не треба плутати з “висотним індек­сом” (висота черепа) і “лицевим індексом” (відношення довжини обличчя до його ширини).

На думку сучасних антропологів, “ довгого­ло­вістьє пережитком глибокої древності, атавізмом ”[133]. “ Ослаблення рельєфу черепної коробки дозволило вільніше розвиватися голов­ному мозку, тож череп поступово збільшувався вшир. Крім того, прогресивний розвиток головного мозку приводив до осла­блення рельєфу черепа, череп ставав вищим, лоб піднімався крутіше, форма черепа ставала круглішою (більшість давніх людей, найближчих предків людини, мали видовжену форму черепа, для них була характерна доліхокефалія) ”[134].

Людиноподібні істоти — Гомо габілус, Гомо еректус, пітекантропи, неандертальці, синантропи та інші, в тому числі всі без винятку проміжні форми — були довгоголовими[135]. На сьогодні найдовші голови мають австралійські аборигени, ескімоси і кафри.

Об’єм людського мозку коливається в діапазоні від 1000 до 2000 куб. см. На індивідуальному рівні немає прямої залежності між розумовими здібностями і формою та об’ємом черепа. Відомо, що у багатьох видатних людей його об’єм був навіть нижчим за середній. Одна з причин цього кри­ється в тому, що людина використовує лише незначну частку можливостей свого мозку. Тому справа не в об’ємі мозку, а в ефективності його використання, в якості його організації.

Проте безперечним є й те, що збільшення об’єму мозку і брахікефалізація в еволюційному плані дають людині додаткові шанси у розкритті її творчого потенціалу.

А тепер можна повернутися до теми формування великих рас. Якщо ми говоримо, що раса вже сформувалась, то це значить, що вона в цілому пристосувалась до життя у своєму природному середовищі.

Негроїди

Схоже, що першими пристосувалися негроїди, оскільки життя в еква­торіальній зоні, без значних сезонних коливань темпе­ратури і за наявності практично весь рік рослинної їжі, було найком­фортнішим. Головну проб­лему створювало пекуче екваторі­аль­не сонце, проте протягом тисячоліть природного добору вона була вирішена: “ Характерні риси екваторіальних рас сфор­мува­лися в Аф­риці на південь від Сахари (негроїди) й Південно-Східної Азії (австралоїди) [136]. Деякі з них відрізняються адаптацією до жарко­го й вологого клімату та підвищеної сонячної інсоляції (ви­промінювання). Так, темний колір шкіри з великою кількістю пігменту (меланіну) оберігає організм від шкід­ливої дії ультра­фіоле­то­вого випромінювання, яке призво­дить до перегріву й опіків шкіри.

Схожу роль відіграє й густе во­лос­ся спіральної форми, яке утво­рює на голові щось подібне до су­цільної природної пористої «шап­ки»: воно не пропускає тепло, захи­щаючи шкіру й кровоносні судини від над­мірного нагрівання. Це стосується й та­ких особливостей будови об­лич­чя, як дуже широкий ніс із ве­ликими отворами й розвинута слизова частина губ, що забез­печують посилене виділення вологи, необхідне для охолод­ження організму в умовах спекот­ного клімату. Завдяки цим та іншим рисам негроїди Африки й аборигени Австралії мають змогу без будь-якої шкоди для здо­ров’я перебувати під палю­чим сонячним промінням протягом тривалого часу ” [137].

На думку деяких антропологів, суттєвим чинником формування негроїдної раси було також значне змішування африканських неоантропів з африканськими палеоантропами (неандертальцями, можливо — також з Гомо еректус та іншими архаїчними підвидами Гомо сапієнс)[138].

Антропологи знають, що домінантними здебільшого є ті ознаки, які є древнішими, оскільки за ними стоїть життєва енергія більшої кількості поколінь предків [139]. У зв’язку з цим головною причиною довгоголовості негроїдів вважають вплив домішок палеоантро­пів, які всі були довгоголовими.

Монголоїди

Менш комфортними, порівняно з екваторіальною зоною, були умови Південно-Східної Азії, в яких сформувалася жовта раса — монголоїди. Адаптація неоантропів на цих територіях проходила важче, вимагала більших зусиль і була три­валішою. В результаті локалізація азіатських неоант­ропів, яка завершилась виник­ненням жовтої раси, відбулась на вищому рівні розвитку і пізніше (порівняно з чорною расою).

Важливим чинником формування монголоїдної раси були змішування неоантропів з азіатськими палеоантропами, пере­ду­­сім — синант­ро­пами[140], а пізніше — і з європейськими кромань­йонцями. Як пише авторитетний фахівець з антропо­логії В. П. Алексєєв, “ простежу­єть­ся об’єктивна, основана на морфології лінія спадкоємності між синантро­пами, від­да­леними від сучас­нос­ті не менш як на три сотні тисячоліть, і сучасними монго­лої­дами ”[141]. Виявляється, що вже 300 тисяч років тому синантропи Південно-Східної Азії мали виразні монголоїдні риси.

З погляду форми черепа в середо­вищі монголоїдів переважає середнього­ло­вість (мезокефальність), хоча присутня і значна частка довгоголових (чукчі, ескі­моси). До речі, інколи дослідників збиває з пантелику т. зв. “несправжня бра­хікефальність”. Такою є, наприклад, “брахіке­фаль­ність” тад­­жи­ків і узбеків, викликана особливостями догляду за немов­лятами. Виявляється, перші рік-півтора їх щодня тісно замоту­ють у пелюшки і тримають тривалий час в положенні на спині в особливій колисці (“гахвара”). В резуль­таті — сплющення голови і “брахікефальність”. Водночас відомо, що таджики й узбеки, які виросли в Росії (тобто доглядалися по-іншому), зберігають свою природну доліхокефальність.

Європеоїди

Європейські неоантро­пи — кроманьйонці— сформувалися як раса в холодній зоні, яка в допотопні часи охоплювала практично всю Європу. Це відбулося в районі 25 тис. до н. е. і на найвищому організа­ційно-куль­тур­ному рівні, ос­кіль­ки на рівнях двох попе­ред­ніх рас адаптація до суворого клімату була неможливою. Осо­б­ливос­тями європеоїдів ста­ли високий зріст, світлі очі, шкіра і волосся.

З погляду генетики, євро­пе­оїдив цілому володіли і володіють рецесивними спад­ковими ознаками, тобто при змішуванні з представ­ни­ками двох інших — древніших — рас здебільшого перемагають негро­їдні і монголоїдні гени. Це дає антропологам підстави стверд­жувати, що кроманьйонці “ три­ва­лий час знаходились в ізоляції, що дозволило їм збіль­шити вла­сну популяцію й уникнути повно­го поглинання навколишнім сере­до­ви­щем неандертальців, які володіли доміну­ючою генною струк­­турою (якою володіє, скажімо, і на сьогодні негроїдне і мон­го­лоїдне населення Землі стосовно до європеоїдного) ” [142].

Європеоїди в основному є круглоголовими (брахі­ке­фа­лами), хоча в Західній Європі (особливо на півдні Франції та Італії, а також у Німеччині) є значна частка довгоголових, — це середземноморська і північноєвропейська (“нордична”) підра­си. Щодо останньої, то “ доліхокефальність-довгого­ло­вість пере­да­­лась їм від представників середзем­номорської підраси, яка має дуже велику домішку негроїдної раси ”[143]. “ Багато що говорить про те, що первісні негроїдні довгоголові раси переселилися з Африки; в Південній Європі вони витво­рили расу малорослу, довгоголову і смугляву, а на півночі — біляву ”[144].

Додамо, що контакти європеоїдів і негроїдів на тери­торіях Європи зафіксовані ще з допотопних часів. Наприклад, відомо, що у період з 18 по 15 тис. до н. е., коли відбулося тимчасове потепління і розквітла Оріньяко-Солютрейська археологічна культура, в Західній Європі проживали негроїдні племена — т. зв. “гримальдійська раса”, яку вважають близькою до меланезійців і папуасів[145].

Ще інтенсивнішими були міжра­сові змішування в часи рабовласницьких Єгипту, Карфа­гена, Римської імперії, французької колоніальної експансії тощо.

Особливого розмаху змішування в Західній Європі досягли протягом останнього століття. Ілюстрацією цього факту є нинішні футбольні збірні Нідерландів і Франції, які на три чверті представлені мулатами.