А чи було “обрізання Господнє”?


Якщо проштудіювати всі книги Нового Заповіту, то ніде у ньому не говориться про те, що над Христом було виконано обряд обрізання. Тому поширення у масовій свідомості цього твердження можна пояснити лише проявом інформаційної війни на найвищому, духовному рівні. Формальною підставою для просування тези про “обрізання Господнє” є фраза з Євангелія від Луки (2.21): “Як сповнилося вісім днів, коли належало обрізати хлоп’ятко, назвали його Ісус”. Відразу ж впадає в око різниця між тим, що могли зробити (“обрізати” — неозначена форма дієслова) і тим, що зробили (“назвали” — доконаний вид). Якби справді відбулося обрізання, то Лука так би й написав: обрізали і назвали — так, як про це у подібних випадках пишеться в Біблії, напр., “І обрізав Авраам Ісаака, сина свого, у восьмий день, як заповідав йому Бог” (Буття, 21.4).

— Але чому саме євангеліст Лука згадав про цей звичай, розповідаючи про народження Христа?

Не лише Христа. Таку ж саму форму Лука використовує, розповідаючи про Івана Хрестителя: “Восьмого дня прийшли обрізати хлоп’ятко” (1.59) — і знову ж ні слова про здійснення обрізання. Так от, вся справа в тому, що Лука, як відомо, писав своє Євангелієдля неюдеїв, тому при нагоді пояснював незрозумілі для читачів юдейські звичаї. А народ­жен­ня Івана Хрестителя і Ісуса Христа відбулися на території Юдеї, де був поширений звичай обрізання, про що й не забарився повідомити Лука, у такий спосіб вводячи читачів “у контекст” і водночас демонструючи власну ерудицію.

Якби обрізання відбулося, то про нього перш за все повідомив би Матвій, який в порівнянні з іншими єванге­лістами-синоптиками був найближчим до євангельських подій.Також про обрізання Христа нічого не згадує євангеліст Марко, а для Івана Богослова (улюбленого учня Христа і єдиного євангеліста, що був свідком описаних ним подій) сама ця думка є неймовірною і потворною, оскільки у нього слово “юдей” майже завжди означає “ворог Христа”.

Нічого не говориться про обрізанняХриста у Діяннях апостолів і апостольських посланнях. Знову ж таки, якби ця подія мала місце, то таким “убойним аргументом” обов’язково скорис­талися б юдео-християни в гострих суперечках про пот­ріб­­ність-непотрібність обрізання. Але очевидно, що вони не могли використати цей аргумент. Найактивнішим противником обрізання описується апостол Павло (хоча сам, як юдей за походженням, був обрізаний): “Обрізання ніщо і необрізання ніщо, але все у дотримуванні заповідей Божих” (1 до коринтян, 7.19). “Стере­жіться псів, стережіться лихих робітників, стере­жіться обрізання” (До филип’ян, 3.2) тощо. Він не зміг би так написати, якби були хоч якісь відомості про обрізання Христа.

— Але чому християнська Церква не розпізнала цю підміну і навіть святкує “Обрізання Господнє”?

Ефективність інформаційних маніпуляційґрунтується на непо­міт­ності проникнення у свідомість жертви і наступному “сти­ранні слі­дів”, тобто витісненні інформації про те, що відбулась маніпуляція. Так що цілком можливо, що Церкванавіть не помітила факт внесення у її колективну свідомість “інфор­маційної закладки”, яке відбулося, вірогідно, до середини IV століття (до цього часу святкування “Обрізання Господнього” не існувало). Пояснимо, що інформаційна закладка — це “чорний вхід” в індивідуальну і колективну свідомість, який дозволяє непомітно керувати нею — аж до запуску програми самознищення носія цієї свідомості. Це як психологічне кодування, коли ключове слово, сказане маніпулятором, може на якийсь час паралізувати волю людини. Наприклад, коли під час жорсткої боротьби людина або цілий народ у пошуку сили звертається до Спасителя, йому кажуть “але ж він єврей”, “але ж він обрізаний” — і все, параліч, бо на ключові слова спрацювала інформаційна закладка.

— Але чому тоді Христос, не будучи юдеєм, разом зі своїми учнями святкував юдейську Пасху?

Це ще одна дуже небезпечна закладка у нашу масову свідомість.

Пасха чи Таємна вечеря?

Вже у II ст. ідея святкування Христом юдей­ської Пасхи[105] була засуджена як “квадро­деци­манська єресь”, зокрема, такими авторитетами, як Климент Александрійський і Аполлінарій Яропольський[106], а у 341 р. Антіохійський собор взагалі відлучив від Церкви прихильників цієї ідеї як “юдействуючих”[107]. Дивно, але сьогодні ця єресь знову набуває поширення, зокрема, на превеликий жаль, у творах протоієрея Олександра Меня, до якого ми ставимось з великою повагою. Так, у книзі “Сын челове­ческий” (розд. 15) можна прочитати і про запечене пасхальне ягня, і про ретельно виконаний юдейський ритуал, і про те, як Христосрозповідав апостолам про вихід євреїв з Єгипту, і навіть про те, що всі лежали “на низьких ложах”, хоча галілеяни зазвичай користувалися стільцями — як і всі арійці, причому ще з трипільських часів (про що говорять численні глиняні фігурки людей на стільцях).

Насправді ж у Євангеліях розповідається зовсім не про юдейську Пасху, хоча б тому, що святкувати її в четвер було протизаконно (юдейська Пасха починалася у п’ятницю ввечері), і сам факт такого порушення закону став би головним звинуваченням проти Христа в руках Синедріону. Насправді ж у той четвер відбулася Таємна вечеря, прощання Христа з апостолами і установлення тайни Пресвятої Євхаристії — цілком в дусі хліборобських, арійських традицій (хліб і вино).

Якщо ж при цьому й говорити про Пасху, то лише в первісному розумінні цього слова, адже “пасха-паска” походить від арійського кореня “пас”, що буквально означає “перехід”. Наприклад, в англійській мові, відомій своїми архаїзмами, слово “pass” має головні значення “рухатися вперед”, “переходити”, “перетворюватися”, “передавати”. Звідси англійське і фран­цузьке passage (перехід, переправа). В українській мові цей корінь зберігся у слові “пас” у значенні ременя для переходу-передачі від одного шківа до іншого, а також передачі м’яча у спортивних іграх. У єврейській мові від кореня “пас” походить слово “пассах” (перехід). Це щодо походження слів. Саму ж ідею переходу-перетворення євреї запозичили з арійської традиції про Великий потоп і Великий перехід, який відбувся у 55 ст. до н. е. і привів до народження Трипільської цивілізації. Але це вже зовсім інша тема.

Звернемо увагу на те, що перед установленням тайни Пресвятої Євхаристії Христос відіслав з приміщення Юду Іскаріота— єдиного апостола-негалілеянина. Отож сокровенні слова Ісуса Христа були сказані лише для арійців.

Таємна вечеря (Сальвадор Далі, 1955)

 

Описані вище вкраплення юдеохристиянської єресі, засудженої Церквою, але до кінця не подоланої, не є одинокими. Цього бур’яну ще багато й очищення від нього християнської свідомості — нагальна потреба часу.

— Але як так сталося, що християнська церква не змогла ефективно захиститися від “юдействуючих”?

Для того щоб це зрозуміти і не допустити подібного у майбутньому, треба мати уявлення про закономірності розвитку христи­янської ідеї — від її виникнення до наших днів.

Метафізичні архетипи

Ми живемо у світі, для якого властиві ритми, пульсації, циклічність. Без них неможливе саме життя. У людини протягом доби (ранок, день, вечір, ніч) змінюються фізіологічні процеси, протягом 28 днів місяць проходить 4 фази, протягом року змінюються 4 пори року, 19 років — місячний цикл, 28 років — сонячний цикл, 532 роки — місячно-сонячний період (етнотворчий цикл), 1596 років — епоха (суперетнотворчий цикл) і так далі. Все це прояви циклічності, синхронізованої “космічним годинником”. Але це ще не все...

Соціокультурна динаміка

Під такою назвою в 1937—1941 рр. вийшла безпрецедентна в історії соціології чотиритомна праця видатного російського і американського соціолога Пітирима Сорокіна. В її основу покладено колосальні масиви емпіричного матеріалу, — наприклад, тільки у сфері мистецтва було вивчено близько сотні тисяч картин і скульптур.

Сорокін переконливо показав, що будь-яка велика культура ґрунтується на цілісній системі цінностей, котра проймає науку і мистецтво, філософію і релігію, етику і право, соціальну і політичну організацію суспільства.Саме цінність є основою і фундаментом всякої культури. З цієї причини найважливіші складові частини такої інтегрованої культури також частіше всього взаємопов’язані: у випадку зміни однієї з них інші неминуче підлягають подібній трансформації”.

Сорокін виділяє три головні форми або “надсистеми” такої інтегрованої культури:

1. Ідеаційну, головним принципом або головною цінністю якої є надчуттєва реальність — Бог, душа, моральний закон, божественне призначення.

2. Ідеалістичну, основною посилкою якої є те, що об’єктивна реальність є частково надчуттєвою і частково чуттєвою.

3. Чуттєву, котра проголошує основною цінністю чуттєву об’єктивну реальність, поза якою “або немає нічого, або є щось таке, чого ми не можемо відчути, а це — еквівалент нереального, неіснуючого”.

Мистецтво є найчутливішим дзеркалом, що відбиває суспільство і культуру. Кажучи про ідеаційне мистецтво, Сорокін виділяє його головну тему — надчуттєве царство Бога. Його герої — Бог та інші божества, ангели, святі і грішники, душа, а також таємниці світобудови, воплочення, покаяння, розп’яття та інші трансцендентні події. Таке мистецтво мало уваги приділяє предметам і подіям чуттєвого світу. Адже його мета не забавляти, не веселити, не давати чуттєве задоволення, але наблизити віруючого до Бога, до істини: “Не для прославлення пристрастей людських, не для приниження пожадливості скороминучої, але для возвеличення хвали і слави імені Господнього” (Теофіл Пресвітер, X століття).

На противагу цьому, чуттєве мистецтво живе і розвивається в емпіричному світі відчуттів. Його мета — надати витончене чуттєве насолодження, збудження втомленим нервам, розвагу, веселощі... Воно вільне від релігії і моралі, його стиль — “мистецтво заради мистецтва”. Воно відтворює явища зовнішнього світу такими, якими вони сприймаються нашими органами чуттів. Це мистецтво професійних художників, що обслуговують пасивну публіку.

Ідеалістичне мистецтво є посередником між ідеаційною і чуттєвою формами мистецтва. Його світ частково надчуттєвий, частково чуттєвий, але лише в найвеличніших і найшляхетніших виявах чуттєвої дійсності. Його стиль частково алегоричний і символічний, частково ж раціоналістичний і натуралістичний. Словом, воно являє собою чудовий синтез ідеаційного і найшляхетніших форм чуттєвого мистецтва.

Невблаганна циклічність

Інтегрована культура перебуває у стані постійних циклічнихзмін, що їх Сорокін зводить до послідовного чергування трьох згаданих форм: “ідеаційна” à “ідеалістична” à “чуттєва” à “ідеаційна” і т. д.

Ідеаційні цінності становили основу інтегрованої культури неоліту, Брахманської Індії, грецької культури з VIII до VI ст. до н. е., культури раннього європейського християн­ського Середньовіччя.

Занепад середньовічної культури полягав саме в руйнуванні цієї ідеаційної форми культури. Він почався наприкінці XII століття, коли з’явився зародок іншого — цілком відмінного — основного принципу, котрий полягав у тому, що об’єктивна реальність та її сенс є чуттєвими. Цей повільно набираючий вагу принцип зіткнувся із занепадаючим принципом ідеаційної культури, і їх злиття в органічне ціле створило у XIII — XIV століттях цілком нову культуру — ідеалістичну. До цієї надсистеми належить і грецька культура V — IV століть до н. е., котра також ґрунтувалася на цій синтезуючій ідеї.

Однак на цьому процес не завершився. Починаючи приблизно з XIV століття став домінувати новий принцип. Виникла сучасна форма нашої культури — культури сенсорної, емпіричної, світської.

За словами Сорокіна, “теперішня криза культури і суспільства полягає в руйнуванні чуттєвої системи євро-американської культури. Ми живемо в один з поворотних моментів історії, коли одна форма культури і суспільства (чуттєва) зникає, а інша форма (ідеаційна) лише зароджується.

Музей патології

Факт розкладу сучасної чуттєвої культури очевидний навіть для нефахівців. Це найпомітніше у мистецтві, котре все більше стає товаром, виробленим для продажу, заради релаксації, споживання, розваги і задоволення, для стимуляції втомле­них нервів і сексуального збудження. Замість того щоб підносити маси до свого рівня, воно, навпаки, понижується до рівня натовпу. Воно аморальне, десакралізоване і асоціальне, а ще частіше — розпусне, антирелігійне і антисоціальне.

Як комерційний товар для розваг, мистецтво все більше контролюється торговими ділками, комерційними інтересами і віяннями моди. Щодня ми можемо чути вибрані теми Баха і Вівальді, але лише як додаток до красномовної реклами автомобілів, банківських послуг, гігієнічних прокладок і проносних засобів. Стандарти істинного мистецтва зникають і поступово підмінюються фальшивими критеріями псевдомистецтва.

Характерна риса — хвороблива концентрація чуттєвого мистецтва на патологічних типах людей і подій. Статистика свідчить, що переважна частина всіх сучасних кінофільмів зосереджена на злочинах і сексі. Мистецтво стає все більш неврівноваженим, збоченим, а нерідко й садистським. Узагальнюючи, можна сказати, що сучасне мистецтво — це переважно музей соціальної і культурної патології. Воно сконцентроване на поліцейських моргах, кублах злочинців і статевих органах, воно діє головним чином на рівні соціального дна.

Сорокін доходить висновку, що чуттєва етика і право також зайшли в глухий кут, що вказує на кінець нинішньої епохи. Без переходу до ідеаційних етики і права, без нової абсолютизації та універсалізації цінностей суспільство не може уникнути катастрофи. Таким є вердикт історії стосовно попередніх криз чуттєвої етики і чуттєвого права, і таким має бути присуд стосовно нинішньої кризи.

Цікаво, що закономірності, до яких зовсім недавно емпіричним шляхом прийшов Сорокін, були відомі 7 тисяч років тому в рамках Гіперборійської традиції у вченні про Золоту, Срібну, Мідну і Залізну добу. На мові психоінфор­матики ця фундаментальна закономірність називається Принципом чотирьох фаз.

Принцип чотирьох фаз

Наш світ улаштований так, що будь-яка масштабна ідея (релігійна, наукова, політична, мистецька, технологічна) або система (особистість, корпорація, народ, цивілізація, раса, людство) у процесі свого розвитку має тенденцію проходити чотири фази:

1) генерування та популяризація ідеї або її нового бачення (“дитинство”);

2) створення експериментального зразка, діючого прототипу (“чернетки”) та його перевірка в екстремальних умовах (“підлітковий вік”, “молодість”);

3) руйнування зразка (кризове випробування, “смерть”), критичний аналіз результатів експерименту (“психологічна криза”);

4) синтез всього набутого досвіду шляхом переходу на вищий рівень, створення повноцінної моделі та її масове тиражування (“зрілість”).

 

Наочним прикладом може бути створення нового автомобіля. Після формування ідеї нової машини і розробки конструк­торської документації (фаза 1) відбувається створення діючого зразка (фаза 2). Ця експериментальна модель перевіряється і проходить жорсткі випробування на механічні, температурні, вібраційні, хімічні та інші навантаження (фаза 3). Після руйнування експериментальної моделі почи­нається етап осмислення її сильних і слабких сторін . І лише після того, як успішно пройдено ці три етапи і зроблено правильні висновки, стає можливим створення повноцінної системи, придатної для масового тиражування (фаза 4).

Дослідження показують, що існує чітка відповідність між фазами розвитку і “формами інтегрованої культури”:

§ фаза 1 — ідеалістична (“Срібна доба” або “Трета-юга”),

§ фаза 2 — сенсорна (“Мідна доба” або “Двапара-юга”),

§ фаза 3 — криза і руйнування сенсорної культури (“Залізна доба” або “Калі-юга”),

§ фаза 4 — подолання кризи шляхом переходу (воскресіння) до ідеаційної культури (“Золота доба” або “Сатья-юга”).

Системоутворюючим ядром для інтегрованої культури як системи цінностей кожної з чотирьох фаз є один з чотирьох метафізичних архетипів. Ці архетипидуже рідко виявляються у житті в чистому вигляді (зазвичай маємо їх поєднання у різних пропорціях), проте кожен з них завжди прагне до повного, одноосібного домінування в індивідуальній чи масовій свідомості.

3.4.5. Архетип “Біоробот”

Згідно з ним, існує Бог-Отець, який створив Всесвіт і людину. Людина як творіння Боже носить на собі Його відбиток, проте між нею і Богом існує така ж сама прірва, як між людиною і, скажімо, створеним нею роботом. Людина від самого початку є грішною істотою, вигнаною з Раю. Вона цілком залежить від Творця і сама не здатна до повноцінних актів творчості. “Повернення в Рай” можливе лише завдяки колективним зусиллям цих слабких недолугих істот. Кращою формою самоорганізації для них є демократія, коли колектив обирає зі свого середовища такого “старшого”, який найбільше відповідає усталеним колективним нормам і схильний до їх збереження. З погляду політології архетип “Біоробот” лежить в основі центристських ідеологій, які, за самим визначенням, орієнтовані на збереження існуючого порядку.

Найпослідовніше цей архетип реалізовано в юдаїзмі, звідки він потрапив у раннє післяапостольське христи­янство і вже з кінця 2 ст. н. е. став у ньому домінуючим.Прийняття описаної світоглядної бази логічно призвело до проникнення у християнство різноманітних відкритих і прихо­ваних єресей “юдействуючих”, в тому числі старозавітнього уявлення про “страх Божий” і людину як “раба Божого”, що цілком суперечить букві і духу Євангелія.

Архетип “Біоробот” відповідає психологічному стану дитинства, в якому до кінця життя перебуває більшість людей. Саме для таких несамостійних “дітей” властива гостра потреба в зовнішньому керуванні. Носій цього архетипу відчуває головну відповідальність не перед собою чи іншими людьми (такими самими “біороботами” чи “дітьми”), а перед зовнішнім Творцем (“дорослим”, який може нагородити або покарати). Ця відповідальність перед Богом є головним чинником, який обмежує сваволю людини з описаним світоглядом.

Додамо, що християнська церква ніколи б не стала масовою, якби з самого початку не врахувала “дитячий” рівень свідомості своїх членів і не взяла за основу згаданий “дитячий” архетип. Окрім того, архетип “Біоробот” добре надавався для впорядкування церкви і дисциплінування маси віруючих, що переконливо довів оснований на тому ж самому архетипі юдаїзм з його неперевершеним колективізмом.

Архетип “Біоробот” завдяки своєму стабілізуючому впливу на суспільство є дуже зручним для ідейного контролю­вання людських мас на великих територіях. Тому саме цей тип християнства був сприйнятий Візантійською імперією, а пізніше імплантований в масову свідомість Київської Русі.

3.4.6. Архетип “Надлюдина”

Згідно з ним,кожна людина є втіленим Богом, поза нею Бога немає. Отже — немає зовнішніх етичних обмежень. За свою поведінку носій “надлюдського архетипу” відповідає в першу чергу перед самим собою, у другу чергу — перед іншими “надлюдьми”. Все залежить лише від “надлюдини”, а навколишній світ є наче продовженням її тіла, отже — Раєм. Всіляке відхилення від райського стану є тимчасовим явищем, яке потребує негайного виправлення. Формою самоорганізації спільноти з таким світоглядом є монархія на чолі з “божественним правителем” (імператором, фюрером, царем). Він є правителем “сакрального космосу” (“Священної Імперії”, “Тисячолітнього Райху”, “Царства Божого на Землі”), котрий потребує просторового розширення, імперської експансії.

Домінування цього метафізичного архетипу проявилося у хрестових походах 11—13 ст., які втілили релігійну потребу розширення сформованого у Західній Європі т. зв. “Християнського світу” (Pax Christi) на чолі з Римським папою і впорядкування навколишнього світу. В Україні цей архетип почав реалізовуватися з реформами Володимира, проте він швидко був погашений інформаційною агресією з боку Візантії, коли вмираюча імперія спромоглася просунути на нашу землю варіант християнства півтисячолітньої давності, плоди якого дають себе знати до сьогоднішнього дня. Проте надлюдське християнство, загнане у підземелля, таки здійснило прорив назовні і вибухнуло у формі січового військово-чернечого ордену. Додамо, що у 20 столітті надлюдський архетип найяскравіше виявився у нестримному динамізмі націонал-соціалістської Німеччини.

Архетип “Надлюдина” відповідає психологічному стану підлітка з його максималізмом і прагненням до збивання у тісно згуртовані, жорстко організовані групи. Цей архетип є діаметральною протилежністю і радикальним запереченням архетипу “Біоробот”. Можна сказати, що “надлюдський” світогляд з його гординею є гострою реакцією на розбалансування, викликане домінуванням світогляду “рабів Божих”, пристрасним бажанням “підлітка” якнайскорше “вистрибнути з дитячих штанців”, позбавитися опікування “дорослих” і самому стати “дорослим”. Надлюдський архетип лежить в основі правих ідеологій зі всім їхнім романтизмом та революційністю.

3.4.7. Архетип “Матерія”

Згідно з ним,Бога немає, а всесвіт і людина є продуктами еволюції матерії. Ця матеріямає чарівну здатність саморозвиватися, тому цей архетип знаходить своє вираження як у відвертому атеїзмі (“Бога немає!”), так і в туманному пантеїзмі (“Всесвіт — це Бог!”), різновидами якого є буддизм, а також сучасний космізмз його обожненням матерії. Оскільки матеріярозвивається сама, то “прогресивно мислячій людині” треба лише прибрати перепони для її вільного еволюційного розвитку, якщо треба — то і найрадикальнішими засобами. Тим паче, що природа для носія матеріалістичного світогляду є не храмом, а майстернею, у якій можна робити що завгодно.

Домінування цього світоглядного архетипу заперечує будь-яку ієрархію, тож його соціально-політична реалізація тяжіє до відвертої чи прихованої атеїстичної диктатури: від комуністичного тоталітаризму до тоталіта­ризму “суспільства споживання” на кшталт сучасних США. Послідовний матеріаліст не має жодних моральних обмежень — ні зовнішніх, ні внутрішніх, а тому перебуває у стані цілковитої безвідповідальності. На цьому архетипі ґрунтуються ліві ідеології, для яких властива перманентна революційність заради “всезагального прогресу”.

Архетип “Матерія” відповідає психологічному стану внутрішньої кризи і спустошення (“темна ніч душі”), за яким настає або руйнування особистості, або її преображення (воскресіння). Цей архетип є тотальним запереченням як архетипу “Біоробот”, так і архетипу “Надлюдина”. Нинішня глобальна криза спричинена тим, що в сучасній цивілізації домінує матеріалістичний архетип попри її зовнішню релігійність, звідси — стан духовного спустошення, описаний в Біблії як “мерзота запустіння”.

3.4.8. Архетип “Боголюдина”

Згідно з цим архетипом, є Бог-Отець — Творець Неба і Землі, Вишнійі Святий. Він є соборною особистістю, тобто колективним організмом, що складається з божественних істот: “Я сказав: ви боги” (Іван, 10:34). Ці божественні сутності перебувають одна з одною в стані гармонії і любові: “Бог є любов” (Перше послання Івана, 4:8). Частина богів “одягнула” духовну оболонку і, втілившись у фізичному світі, стала людьми. Тобто людина має чотири складові: плоть, психіку (душу), дух і божественне ядро. Відповідно, людина має свідомість земну (психіка), духовну і божественну. Пізнання людиною своєї духовної і божественної природи дозволяє їй долучитися до щастя і сили Бога-Отця, що виражається в оволодінні ВІРОЮ — найпотужнішою силою у Всесвіті: “Істинно кажу вам: коли матимете віру хоч як зерно гірчичне, і горі оцій скажете: «Перейди звідси туди», то й перейде вона, і нічого не буде для вас неможливого” (Матвій,17:20).

Як ми вже показали, три описані вище метафізичні системи — “Біоробот”, “Надлюдина”, “Матерія” — взаємозаперечують і взаємопоборюють одна одну. Суперечність між ними знімається з виходом у надсистему — до архетипу “Боголюдина”, який визнає часткову слушність кожної з трьох систем і розставляє їх на свої місця, адже:

§ Психофізичну оболонку як людини, так і тварини справді можна розглядати як біоробота, керованого земною свідо­містю — психікою (подібно до механічного робота, керованого комп’ютерною програмою). Проте людина принципово відріз­няється від тварини тим, що людина керується “оператором” — втіленою духовно-божественною особистістю.

§ Людина справді є втіленим богом і за достатнього рівня розвитку може усвідомити свою божественність (за прикладом Христа). Проте її внутрішній “божественний оператор” є представником соборної особистості всемо­гутнього Бога-Отця. Тому чим сильніший зв’язок людини з Богом-Отцем, тим більша її земна могутність. Крім того, людина є відповідальною не лише перед собою і людьми, а й перед Богом-Отцем, який за необхідності може втручатися в “природний” розвиток земного світу.

§ Матеріясправді є чарівною, а Всесвіт є живим організмом, але лише тому, що таким його створив Бог-Отець. Цей всесвіт еволюціонує, але лише тому, що у ньому активно працюють ангели на небі і люди на землі, які разом борються з силами зла і хаосу.

Найяскравішим виявом боголюдського архетипу був період земного життя Ісуса Христаі діяльність його апостолів з їхньою здатністю до цілительства і чудотворення. Часткове відновлення боголюдського архетипу також зустрічаємо у першій половині існування Запорізької Січі як православного військово-черне­чого ордену з християнською магією козаків-характерників.

Архетип “Боголюдина” відповідає психологічному стану такої особистості, яка подолала внутрішню кризу і стала “дорослою” (здійснила ініціацію-воскресіння), позбавилася страху і відчула себе втіленою божественною істотою, відповідальною перед Творцем та людьми — мертвими, живими і ненародженими.

Системна альтернатива

Якщо архетипи “Біоробот”, “Надлюдина” і “Матерія” лежать в основі центристської, правої і лівої ідеологій, то ідеологія архетипу “Боголюдина” пропонує системну альтернативу і під­но­ситься над поділом “праві—центристи—ліві”. Свою соціаль­но-політичну реалізацію боголюдський архетип знаходить у формі варново-корпоративного структурованого суспільства (брах­мани, кшатрії, бізнесмени, спеціалісти, непосвячені), керо­ва­ного гетьманом, який поєднує у своїй особі найвищу законодавчу, виконавчу і судову влади, періодично переоби­рається і несе перед Богом і народом повну відповідальність (майном, свободою і життям) за плоди свого правління. Фунда­ментом такого структурування суспільства є принцип “природо­відповідної праці”, сформульований Григо­рієм Сковородою, об’єктивні закони менеджменту, наприклад, цілісність влади (влада — це відповідальність, а відпові­дальність не можна розділити), а також сучасні технології кваліметрії (точної кількісної оцінки якісних показників).

— Чи можна сказати, що проникнення в християнство єресей та інформаційних закладок “юдействуючих” було законо­мірним явищем?

Принаймні, перша фаза розвиткухристиянства була сприят­ли­вою для проникнення “бур’янів”. Так само, як перехіддо четвертої, боголюдської фази сприятливий для їх виполювання.

— Куди тоді поділося боголюдське християнство, прине­сене в Україну галілеянами? Чому так мало залишилося документальних слідів раннього християнства?

Вчення, безпосередньо отримане від Христа, завжди існувало у вигляді “підводної течії”, інколи прориваючись на поверхню чи то у формі козацького християнства, чи то у вченні і житті Григорія Ско­вороди. Очевидно, що ці фено­мени не виникли на голому місці, а мали під собою потужну традицію. А чому так мало залишилося слідів, то причина проста: найгостріша конкуренція відбувається між системами, які перебу­вають в одній екологічній ніші. Яскравим прикладом можуть бути парламентські вибори в Україні, коли головним противником Руху є інший Рух, а запеклим ворогом соціалістів — прогресивні соціа­лісти; водночас комуністи і Рух не є конкурентами, оскільки працюють з різними групами виборців, у різних нішах.

Те ж саме з раннім християнством. Якщо в Україні майже не лишилося дохристиянських артефактів (окрім “Веле­со­вої книги”, “Слова о полку Ігоревім” та ще небагатьох), то що вже говорити про якесь християнське вчення, якісно відмінне від візантійської моделі, яка стала домінуючою після релігійної реформи Володимира. Прояви всього “невізантійського” знищувалися в першу чергу. Проте “рукописи не горять”. Напередодні формування християнства вищого рівня, яке нині визріває в Україні, ми все більше дізнаватимемося і про арійську основу християнства, і про ідеологію Антської держави, і про християнство Аттіли, і про те, що “суперечності” між релігією і наукою — це ще одна інформаційна закладка.

— Отже, нинішнє християнство стоїть на порозі переходу до боголюдської фази?

Безумовно. І провідну роль у майбутньому світі відіграватиме народ, який здійснить першим цей перехід. Щоправда, для цього треба спочатку оволодіти теорією Великого переходу. Цим ми зараз і займемось. А почнемо від самого початку — з расології і тих далеких часів, “коли все почалося”.

 

 


Основи расології

Немає нічого прихованого, що не відкриється,

ані потаємного, що не виявиться.

Матвій, 10.26

Ознаками інформаційної війни є не лише просування певної, вигідної агресорові інформації, а й накладення табу на ту інформацію, яка для нього не вигідна. Однією з таких “чорних дір” є знання про людські раси і відмінності між ними. Просто дивовижно, що про тварин і їхні породи (раси) ми знаємо набагато більше, ніж про людей. А відсутність знань з цієї сфери нерідко є причиною трагедій як для окремих людей, так і для цілих народів.

Дещо про расові забобони

Так звана “ліберальна преса” — головний поширювач єресі “юдействуючих” — вже майже переконала громадську думку у нешкідливості, природності і навіть корисності міжрасового змішування. І це при тому, що сучасна наука доводить абсолютно протилежне.

Небезпека змішаних шлюбів

Ця ліберальна пропаганда вже дістала!

Дозволимо собі навести розлогу цитату: “Існує думка, що в змішаних шлюбах народжуються здоровіші, крупніші й талановитіші діти. Почасти це так. Коли йдеться про дуже різних за расово-етнічним поход­женням чоловіка та жінку, то й справді, їхні діти можуть бути і крупнішими, і життєздатнішими. Однак ця особливість є харак­тер­ною лише для першого поко­ління. До того ж якщо генетичні лінії подружжя надто далеко “відбігли” одна від одної, то через наявність у дитини батькових генів у неї може виникнути внутрішньоутробний конфлікт із матір’ю. У такому випадку діти не лише не будуть крупнішими та життєспро­можнішими, а й можливі всі негативні наслідки у розвитку плоду — аж до хвороб нервової системи і розумової відсталості.

Добре відомо, що шлюбиміжродичами є неспри­ятливими для нащадків, однак те ж саме можна сказати і про генетично віддалених людей. Це показали спеціальні дослід­ження в селищах Америки, де спільно проживають корінні індіанці й нинішні мешканці континенту — афроамериканці та білі переселенці. Діти тут мають велике числоспадкових захворювань і в 1,5 рази частіше відстають у розвитку, ніж їхні однолітки в інших регіонах.

Завідувач кафедри педіатрії Московської медичної акаде­мії ім. І. М. Сєченова, доктор медичних наук, професор O. K. Бот­віньєв пояснює цей феномен тим, що в змішанихшлюбах усталений комплекс генів руйнується, а новий комплекс виявляється біологічно слабшим, — адже він не пройшов тисячолітню “обкатку”. Як наслідок — зростають захворюваність, дитяча смертність, зменшується тривалість життя... Причому чим більше відмін між расами, чим далі одна від одної розташовуються їхні історичні території — тим більші ускладнення принесуть шлюби між їхніми представниками. Чорні й білі — найвибухонебезпечніша суміш різних хвороб...

З огляду на сказане найсприятливішими шлюбами є ті, в яких чоловік і дружина належать до близькородинних народів. Що ж до начебто вищих розумових здібностей або талано­витості дітей у змішаних шлюбах, то це просто вигадки. У генетиці невідомі будь-які гени, які б шляхом змішування давали ефект особистісного характеру” (кінець цитати)[108].

Про небезпечність міжрасових змішувань вчені знали вже давно. Наприклад, видатний російський антрополог Анато­лій Петрович Богданов у своїй книзі “Физиологические наблю­дения” (Москва, 1865) писав: “Народонаселення, що складаєть­ся з метисів, має більшу частку ідіотів, божевільних, сліпона­род­жених, заїк та інших порівняно з місцевостями, де ці дві раси живуть окремо. Так, у Нікарагуа і Перу замбоси (метиси негрів та індіанців), хоча і є групою достатньо нечисленною, проте становлять чотири п’ятих населення тюрем”[109].

Поряд з пропагандою міжрасових змішувань у масову свідомість просувається “культура вільного кохання” як ознака сучасного, прогресивного способу життя. Це ще одна «інформаційна закладка» — міна уповільненої дії, зброя третього рівня ефективності, яку ми позначаємо терміном «прихований геноцид». Виявляється, діти будь-якої жінки обов’язково успадковують якості її першого мужчини, навіть якщо народжуватиме їх вона зовсім від іншого і значно пізніше. Не майбутній біологічний батько, а саме чоловік, який відбирає цноту у дівчини, закладає генофонд і стає ніби генетичним отцем усього її наступного потомства.









Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su не принадлежат авторские права, размещенных материалов. Все права принадлежать их авторам. Обратная связь