Стань незрозумілим для ворога


Україна знаходиться в надзвичайно ослабленому і виснаженому стані. Вона стала універсальним донором для тисяч паразитів, які щодня і щогодини висмоктують її кров. Україні потрібно негайно створити власну державу, оскільки те, що нині називається державою, скоріше нагадує зовнішню паразитичну структуру. Чим більше задавнена хвороба, тим активнішого лікування вона потребує. Лікування нинішньої напівживої України потребує радикальної мовної політики за прикладом Франції та Ізраїлю.

Тому всякі розмови про державну двомовність повинні сприйматися як деструкція “п’ятої колони”, внутрішній саботаж і підрив національних інтересів. Усі громадяни України повинні володіти українською мовою, інакше вони не можуть виконувати обов’язки перед своєю державою, а отже, не можуть користуватися громадян­ськими правами. Вся інформація в критично важливих галузях, таких як державне управління, наука, економіка, великий і середній бізнес, винаходи та ноу-хау, культура та воєнна справа, повинна циркулювати лише українською мовою. Все програмне забезпечення, яке використовується у цих сферах, має бути україномовним і створеним українськими розробниками.

Об’єктивною реальністю є те, що інформаційно-аналітичні і розвідувальні служби іноземних держав в основному орієнтовані на обробку інформації з України російською мовою. Тому будь-яка більш-менш цінна інформація російською мовою легко зчитується і викорис­то­вується в розвідувальних цілях. Ефективна розвідка створює умови для ефективного застосування проти народу України інформаційно-психологічної зброї.

Різкий перехід на тотальне застосування в Україні державної мови дозволить “закрити оптику” ворожим державам, спотворить їхнє розуміння подій в Україні і різко знизить їхні можливості агресивного втручання в наше життя. Це дозволить українцям звільнитися від зовнішнього зомбування і почати жити власним розумом, згідно з українським способом життя, із сильною внутрішньою і зовнішньою політикою.

Масква і масквічі

Понад три століття Україна перебувала і далі перебуває в тенетах імперської Москви. Протягом останніх 10 років цей пострадянський мегаполіс остаточно перетворився на струк­туру, яка паразитує на тілі Російської Федерації. У Москві скон­цен­тровано понад 85% фінансових і понад 95% інформаційних ресурсів, рівень життя москвичів принаймні уп’ятеро вищий порівняно з середнім показником по Росії. На сьогодні у 10,5-мільйонній Москві проживає 1,5 млн азербайджанців (з 1989 року їхня кількість зросла в 75 разів, в їхніх руках майже вся міська ринкова торгівля), 900 тис. татар, 600 тис. вірменів, 500 тис. євреїв, 350 тис. грузинів, 300 тис. циган, понад 250 тис. чеченців, 240 тис. в’єтнамців, 200 тис. китайців, 200 тис. таджиків і так далі. Етнічних русскіх в Москві на сьогодні приблизно 3,3 млн, тобто 31%, і з кожним роком їх стає дедалі менше. Частка міжетнічних шлюбів у місті вже становить 22%.

Московська риторика про захист інтересів русскіх — це не більше ніж демагогія на експорт. Насправді русскіє для Москви — це всього лише “гарматне м’ясо”. Тому вимирання етнічних русскіх і слов’янського населення у “глибинці” Росії Москву не хвилює — на підході дешева робоча сила з Азії, зокрема Китаю. “Империя повёрнута против нас, мы в этой империи завоёванный народ”, — кажуть русскіє. За останні три роки кількість дітей у Росії скоротилася на 4 млн, дитяча смерт­ність у півтора рази вища, аніж у середньому у світі, кількість абортів досягнула 7 млн на рік, а маса безпритульних дітей зро­сла до 4 млн (значно більше, ніж після громадянської і другої світової війн). Вимирання зачепило передусім слов’ян, оскільки кількість неслов’янського населення продовжує зростати. Харак­терно, що серед найбагатших людей Росії майже немає русскіх.

Усе більша відірваність Москви від російських регіонів дозволяє нарешті відповісти на запитання, який народ в імперії СРСР насправді був метропольним (панівним). Річ у тім, що метрополія, як правило, користується вищим рівнем життя порівняно з периферією. Парадокс СРСР полягав у тому, що русскіє як група в ньому не мали такої переваги. Це давало підстави ідеологам “єдіной і нєдєлімой” говорити про “жертовність русскіх заради інших народів” і заперечувати імперський характер СРСР, оскільки рівень життя мешканців національних окраїн, передусім європейських, перевищував рівень життя русскіх.

Насправді ж ніякого парадоксу не було і немає:метропольне становище посідають не русскіє, а москвичі.Усвідомлення цього факту все ставить на свої місця. Рівень життя у Москві порівняно з іншими містами був незрівнянно вищим як у колишньому СРСР (“вся країна” їздила в Москву на закупки продуктів і промислових товарів), так і в нинішній Росії. Більше того, сформувалася особлива московська ментальність(зокрема, доволі поширена пихатість, а нерідко й агресивність стосовно не-москвичів, у тому числі й росіян), яка увиразнюється особливим “масковським діалектом”.

Сприйняття Москви як велетенського паразита на тілі Росії, котрий висмоктує всі соки із провінції, захопило більшість населення РФ, про що кажуть результати соціологічних досліджень. Отож Москва реально перетворилася на неслов’янський мегаполіс з доволі агресивною ментальністю, що протистоїть решті Росії. Тому політологи добре знають, що президентом Росії ніколи не стане корінний москвич.

Століття тому 10-мільйонна Англія успішно керувала понад 100-мільйонною Британською імперією. Завдяки сучас­ному розвитку транспорту і телекомунікацій 10-мільйонній Москві ще легше керувати Російською Федерацією і тримати під своїм впливом інші пострадянські території.

Для розширення своєї експансії Москва активно просуває в Україні російську мову під гаслом: “Территория России (читай: власть Москвы) — там, где говорят по-русски”, а українців російського походження намагається перетворити на “п’яту колону”, інструмент дестабілізації України з наступним її розчленуванням на “запчастини” для контрольованої Моск­вою економіки. Активне циркулювання в Україні російської мови робить українців беззахисними проти московського інфор­маційно-психологічного зомбування і прозорими для інфор­маційного сканування Москвою, яка монополізувала в Росії майже весь інформаційно-аналітичний потенціал.

3.2.4. Атакуй першим!

Необхідність єдиної державної української мови — це вже не предмет особистих уподобань, національних сентиментів чи економічної рентабельності. Це справа колективного вижи­ван­ня, нашого добробуту, здоров’я, безпеки і продовження роду. Все треба назвати своїми справжніми іменами. Демон­стра­тивні російськомовні виступи народних депутатів у Верховній Раді є веденням бойових дій проти української держави із застосуванням зброї вищого рівня ефективності та відвертим лобіюванням інтересів Москви. У будь-якій поважаючій себе державі — від Індонезії до Великої Британії — подібні речі отримали б однозначну оцінку як державна зрада. Так само лише державною зрадою можна пояснити те, що упродовж 12-ти років державної незалежності України стабільно зростає кількість російсько­мовних серед тих гро­мадян України, які свідомо відносять себе до “укра­їн­ського етносу”, тобто бажають бути українцями. Ця загрозлива тенденція найбільше виражена серед молоді. Будь-яка діяльність пізнається за її плодами. Просування в Україні мовисусідньої держави красномовно свідчить про те, що вища влада продовжує поводитись як колоніальна адміністрація чи комісія з банкрутства.

Стаючи активним учасником актуальної війни, Україна повинна ясно розуміти, що відбувається навколо неї, і бути спроможною оперативно обробляти корисну інформацію про життя іноземних держав. Головним інформаційним об’єктом для України є Росія, оскільки третина її населення більше чи менше пов’язана з Україною: за даними ФСБ приблизно 50 млн громадян РФ є або українцями, або мають українські прізвища, або мають родичів в Україні. Більша частина російського (радянського) культурного і науково-технічного потенціалу створювалась україн­цями, але не українською, а російською мовою. Відмовитися від цього потенціалу означає зректися духовного, інтелектуального та технологічного спадку наших предків.

У силу сказаного вище українці мають бути достатньо знайомими з мовоюі культурою реального противника, яким є расовий метис Москва.Для неї Україна — це вже навіть не “своя територія” (як було за часів СРСР), а лише об’єкт для економічного і людського визискування, універсальний донор “органів для трансплантації” у старечий імперський організм. Українці у своїй масі повинні добре, бажано без акценту володіти російською мовою і бути достатньо знайомими з російськомовною культурою — для розуміння російського контексту, захисту від московської агресії і для просування власних інтересів на євразійських обширах.

Те ж саме стосується знання мов і культур інших великих держав, які стосовно України є конкурентами і потенційними або актуальними противниками. Зрозуміло, що насамперед українці повинні досконало знати українську мову і бути добре ознайомленими з українською культурою. Досконале знання українцями, окрім власної, також російської і хоча б ще однієї іноземної мови — це прояв непідробного патріотизму.

Мова Третього Гетьманату

Для стрімкого переходу українців на вищий цивілізаційний рівень треба позбутися ще кількох “інформаційних закладок”, імплантованих у нашу психіку в ході інформаційно-психо­логічної війни. Кожен українець повинен ясно усвідомити, що:

1. Україна — це не ім’я держави, а назва землі, на якій протягом 30-ти тисяч років відбувається динамічний розвиток українського геосоціального організму. Ім’я “Україна” (У-країна, 4-крайна) перекладається як “країна-тетрагон”, “виокремлена з 4-х сторін земля”, “свята земля”. Число 4 (чотири) традиційно позначає повноту мудрості, а букві “У” слов’янського алфавіту відповідає стократна четвірка (400), тому ім’я “Україна” ще перекладається як “країна мудрості”, що є синонімом “святої землі” (давньоукраїнське “ук” означає “учений”, звідси “наука”, “укий” — вчений, “неук”, “неукий” — невчений),

Державні утворення на території України завжди мали власні назви — Козацька держава, Русь, Антський союз, Сарматія, Скіфія, Кіммерія, Арта—Аратта—Артанія. Наш край починали називати “Україною”, тобто за назвою землі, лише тоді, коли на цій території в черговий раз руйнувалася державність. Останні два літературно зафіксовані моменти “вири­нан­ня на поверхню” назви “Україна” збігаються з часом занепаду Козацької держави (після гетьмана Мазепи) і Київської Русі (1183 р.) — після варварського руйнування Києва у 1169 р. суздальським князем Андрієм Боголюбським. Нинішня назва держави “Україна” підтверджує висновок про те, що насправді вона є тимчасовою адміністрацією, яка загострює внутрішню кризу і таким чином створює умови для переходу до повноцінної української державності, яка, згідно з багатотисячо­літнім звичаєм, матиме власне ім’я.

2. Українці — це назва не сучасного етносу, а всього українського геосоціального організму (народу), який багато тисячоліть проживає на території України, вкорінений у цю землю і любить її.Приблизно кожні 532 роки українці самоорганізовуються в нові етноси, які мають власні назви: козаки (воїни, від слова “кес” — меч, звідси “кесар” — мечник, “косак” — великий ніж), руси (світлі), анти (богатирі), сармати (воїни), самари—сумери—кімери (воїни), арії (сонячні). Етнос з іменем козаки, що народився приблизно у 1483 році, сьогодні переживає пологові муки гострої кризи і в районі 2015 року має перенародитися у формі нового українського етносу з новою самоназвою.

Таким чином, етнос — це конкретно-історична форма існування народного організму, який протягом тисячолітнього розвитку може багато разів змінювати свою етнічну форму. Якщо мислити точно, то етносу з етнонімом “українці” не існує ні фактично, ні навіть юридично, оскільки колоніальна адміністрація скасувала в українсько-російському “Паспорті громадянина України” та “Свідоцтві про народження” будь-яку згадку про етнічну приналежність. Назва ж “українці” позначає приналежність до українського геосоціального організму, тобто українцями були арії, самари, скіфи, сармати, анти, руси, а також нинішні козаки.

3. Українська мова — це мова не лише нинішнього українського етносу, а українського геосоціального організму з часу виникнення Трипільської (арійської) цивілізації у 55 ст. до н. е., хоча її найглибший пласт сягає часів виникнення Білої раси у 25 тис. до н. е. Українська мова органічно притаманна цій землі, оскільки ідеально відповідає її енергетиці, клімату, ландшафту, тваринному і рослинному світу. З цієї причини володіння українською мовою надавало силу всім новоствореним українським етносам, забезпечувало їх природний зв’язок з духами предків і духом рідної землі. Відродження України відбудеться лише тоді, коли у ній пануватиме українська мова.

4. Насаджена в Україні “демократична” система державного управління з горизонтальним розподілом влад — це не що інше, як результат організаційної війни. З погляду законів менеджменту нинішня система державної організації є повним абсурдом, оскільки розділити можна роботу і права, але відповідальність не ділиться в принципі (там, де відповідає більше одного, вже не відповідає ніхто). Розпорошення влади і, як наслідок, її безвідповідальність та корумпованість створюють сприятливі умови для прихованої агресії з боку сконсолідованої і цілеспрямованої сили (іншої держави, ТНК, тоталітарної секти), яка не переймається псевдодемократичними ілюзіями. Злет державотворчої потуги українських етносів завжди відбувався при застосуванні ними традиційної для України гетьманської моделі — Гетьманату. “Українська модель” передбачає перевірений тисячоліттями вертикальний розподіл влади на основі балансу сфер Мудрості і Дії — Церкви і Гетьманату.

— В чому полягає сутність гетьманської моделі?

Гетьман концентрує у своїх руках всю повноту законо­давчої, виконавчої і судової влади (окрім конститу­ційного суду). Як наслідок, між трьома гілками влади зникає протистояння, здатне загальмувати або цілком зруйнувати будь-які перетворення у державі. Натомість Гетьман отримує всі необхідні повноваження для здійснення системних перетворень. Концентрація влади та її персоналізація позбавляє владу анонімності і колективної безвідповідальності.

Гетьман особисто відповідає за стан справ у всій державі, подібно як голова людини відповідає за стан і поведінку керованого нею тіла. ЗА РЕЗУЛЬТАТИ СВОЄЇ ДІЯЛЬНОСТІ ГЕТЬМАН ВІДПОВІДАЄ ВЛАСНИМ МАЙНОМ, СВОБОДОЮ І ЖИТТЯМ.

Гетьман обирається на 3 роки, причому всенародно, що робить його виразником народної волі і надає його владі максимальної легітимності. Метою діяльності Гетьмана є покращення якості життя українського народу і його кількісне зростання.

Для оцінки якості життя в міжнародній практиці вико­рис­то­вується Індекс людського розвитку, який розра­ховується за методикою Програми розвитку ООН на основі індексів тривалості життя, досягнутого рівня освіти і реальних доходів на душу населення. Для оцінки діяльності Гетьмана має використовуватися Національний індекс людського розвитку, який окрім трьох індексів ООН також включа­тиме індекс народжуваності. Зниження Національного індексу людського розвитку після двох років гетьманства є підставою для переобрання Гетьмана і порушення проти нього кримінальної справи з описаними вище наслідками.

Контроль за діяльністю Гетьмана мають здійснювати не інші “гілки влади”, а Українська Помісна Церква (Брахманат). Вона має органічно поєднувати функції віри, науки і мистецтва — так, як це завжди було у традиційних здорових суспільствах.

У нинішній безбожній державі Церква витіснена на периферію націо­нального буття. У гетьманській державі вона перебуватиме в центрі, здійснюючи селекцію кандидатів на гетьманську посаду, проводячи прозорий для народу моніторинг діяльності Гетьмана зі щомісячним оприлюдненням динаміки Національного індексу людського розвитку та його складових, приймаючи обґрунтоване рішення про дострокове переобрання Гетьмана або даючи народу рекомендацію про його повторне обрання на наступний термін.

У випадку порушення Гетьманом “правил гри” Церква як науково-релігійно-мистецька структура звертається до народу і оголошує владу Гетьмана-відступника нелегітимною.

Додатковим чинником убезпечення влади від її можливої узурпації Гетьманом має бути реалізація права громадян Третього Гетьманату на врегульоване законом володіння цивільною вогнепальною зброєю — після відповідної підготовки і тестування в загальнонаціональній системі військово-спортивних центрів та клубів.

6. Активність численних в Україні державних та незалежних інтелек­туальних центрів має бути спрямована не на те, щоб мінімізувати руйнівні наслідки нинішньої безумної системи управління, а на те, щоб сформувати проект нового, здорового суспільства з одухотвореною національною Церквою (Брахманатом) і справедливою народною Державою (Гетьманатом). Замість того, щоб займатися “гальванізацією трупа” під назвою “держава Україна”, потрібно сформувати нормальну модель державної самоорганізації українців згідно з Божим голосом у наших душах і точним раціональним мисленням.

7. Мовна реформа в Україні має базуватися не на тому, як говорили та писали в Україні 50 чи 100 років тому, а на відповідності реформованої української мови реаліям інформаційного та постінформаційного суспільства. Українцям потрібна не просто “солов’їна”, а Сенсар — актуальна бойова мова Великого Переходу, найкраща для передачі сенсу, кодування знань і розкриття в людині її боголюдського потенціалу.

Чим пізніше почнеться трансформація нинішньої України, тим радикальніших і жорсткіших форм вона набиратиме. Тому для всіх буде краще, якщо розпочати її якнайскорше.Час завжди грає проти нас” (Морфей).

 

Війна за Христа

Початок інформаційної війни визначити неможливо, і це дає певні переваги агресору. Але парадокс полягає в тому, що якщо жертва нападу встигне усвідомити, що проти неї ведеться інформаційна війна, то отримані агресором на початковому етапі переваги можуть обернутися проти нього самого.

“Філософія інформаційної війни”[99]

 

Ісус Христосзапочаткував перехідлюдства на вищий рівень життєдіяльності, показавши особистим прикладом шлях до Боголюдства, Народу Божого: “Я — дорога, істина і життя. Ніхто не приходить до Отця, як тільки через мене” (Іван, 14.6). Його вчення дало потужний імпульс для розвитку людства, передусім європейських народів (простір розселення євро­пейців майже збігається з простором поширення християнства). Для того щоб підірвати конкурентоспро­можність христи­янських народів, потрібно було послабити їхній зв’язок з Учителем. Для цього була застосована зброя найвищого рівня ефективності — духовна: християн майже переконали в тому, що Христос був юдеєм.

Ефективність такого кроку важко переоцінити. Уявіть собі ситуацію, коли під час війни вдається переконати армію, що її полководець походить з ворожого табору і взагалі завжди симпатизував противнику. Для армії це буде глибокосяжний підрив її боєздатності та повна дезорга­нізація, причому без жодного пострілу.

Галілеянин чи юдей?

Подібне сталося і з християнством, головним ідеоло­гічним противником якого з перших днів діяльності втіленого Сина Божого були носії юдейського світогляду (ними були не обов’язково юдеї за походженням, нерідко це були т. зв. “юдеї по вірі”, “юдействуючі”). Для підриву життєспроможності конкурентного для них християнського світогляду система­тично просувається теза про єврейські корені Христа. Але це робиться тільки в середовищі неєвреїв, оскільки “для своїх” культивується протилежна теза — Христосне був євреєм. Ось що про це пише всесвітньо відомий американський письменник Дуглас Ріду своїй фундаментальній книзі “Суперечка про Сіон” (1956 р.) у розділі “Галілеянин”:

«Твердження, що “Ісус Христосбув євреєм”, могло б мати сенс лише сто­сов­но до умов Його часу. У цьому випадку воно могло б означати одну з трьох мож­ли­вос­тей, або ж усі три: Христос походив з племені Юди; Він проживав в Юдеї; на­решті, Він був “євреєм” за релігією. Це — ознаки раси, місця проживання та релігії.

Новий Заповіт не повідомляє нам генеалогії Пресвятої Діви Марії[100], містить лише три вказівки на Її походження з роду Давида[101]. Євангелісти Матвій та Лука простежують походження Йосипа також від Давида, однак Йосип не був кровним батьком Ісуса Христа. Вчені-юдаїсти заперечують всі ці генеалогічні мірку­вання, вважаючи, що вони були запроваджені задля узгодження подій, що відбулися, з древніми пророцтвами.

Що ж до місця проживання, то в Євангелії від Івана вказується, що Ісус Христос народився у Віфлеємі Юдейському, однак лише через те, що Матір Божа прибула туди з Галілеїдля перепису; юдаїсти заперечують і це, вважаючи це вставкою з метою підтвердження пророцтва Міхея про те, що Владика Ізраїлю походитиме з Віфлеєма. І, нарешті, “Єврейська Енциклопедія” наголошує, що батьківщиною Ісуса Христа був Назарет. Отже, всі джерела згодні з тим, що Він був галілеянином, незалежно від випадкового місця Його народження. Галілея, де Він провів майже все своє життя, була політично цілком відо­крем­лена від Юдеї, маючи свого власного римського тетрарха. Для Юдеї вона була “за­кор­донням”. Змішані шлюби між мешканцями цих двох країн були заборонені, і ще до народ­ження Христа Симон Тарсис, один із Макка­вейських князів, силоміць переселив усіх юдеїв, які мешкали в Галілеї, знову до Юдеї[102]. Іншими словами, і за расою, і політично галі­леяни та юдеї були різними народами.

Чи можна сказати, що Христос був “євреєм” за релігією? Юдаїстські авторитети, звісно, це категорично запере­чують. Те, що на цю тему часто лунає з церковної кафедри та на зібраннях, викликало б бурю обурення в будь-якій синагозі. Незрозуміло, як такі твердження можуть висловлю­ватися відповідальними громадськими діячами. В епоху Ісуса Христа не існувало ні “єврейської”, ні навіть юдейської релігії. Був культ Єгови з його різними сектами фарисеїв, саддукеїв, ессеїв та ін., які затято сперечалися одна з одною та боролися за владу над народом через синагогу. Це були не тільки секти, а й політичні партії, а найсильнішими з них були фарисеї з їхнім “усним переказом” того, що Бог начебто заповідав Мойсеєві.

Якщо вважати нинішніх сіоністів “євреями” (претензія, що її, вочевидь, визнають усі народи Заходу), то партією, яка відповідала їм в епоху Ісуса Христа, слід вважати фарисеїв. Христос усю силу своєї критики скеровував саме проти фарисеїв. Він також картав і саддукеїв, і книжників, але із Св. Писання незаперечно випливає, що саме їх (фарисеїв) Він вважав ворогами Бога і людини, а Його картаючий гнів з усією силою було скеровано головним чином проти них. Він атакував їх за те в них самих і в їхній вірі, що сучасні сіоністи оголошують голов­ними характерними особливостями евреїв, єврейства й юдаїзму. За своєю релігією Ісус Христос, поза всяким сумнівом, був цілковитою протилежністю й ворогом усього того, що творить ортодоксального єврея сьогодні і чим були правовірні фарисеї Його часу.

Син (в юридичному сенсі. — І. К.) галілейського теслі, напевне, ніколи не відбував формальної школи: “...Дивувались юдеї й казали: «Як Він знає Писання, не вчившись?»” (Іван. 7:15). Іще істотнішим є те, що Він ніколи не вчився в синагогальних школах і не мав вчителів-рабинів. Його вороги, фарисеї, підтверджують це; якби Він був з їхнього роду і племе­ні, вони не питалися б, “звідки в Нього ця мудрість та міць чудодійна?”

Засліплююче світло одкровення, яке виходило зі вчення цього молодого прибульця, виявляється особливо яскраво на похмурому тлі левітського Закону та фарисейських традицій, проти яких Він постав, прийшовши до Юдеї. Навіть у наші дні повнота та несподівана просвітленість Нагірної Проповіді вражає всіх, хто кри­тично вивчав Старий Заповіт, як полудневе сонце серед глибокої ночі.

Закон, для “виконання”[103]якого Ісус Христос прийшов у цей світ, розрісся на той час у величезну масу законоутворень, котрі придушували все живе своєю склад­­ністю та буквоїдством. Торабула тільки початком; на неї було нагромаджено без­ліч інтерпретацій та розтлумачень рабинів, а старійшини, як ста­ран­ні шовковики, дедалі ширше снували свої нитки, аби зловити в них найменші з усіх можливих люд­ських вчинків. Покоління законників трудилися над рішеннями на кшталт того, що не можна їсти в суботу яйце, більша частина якого була знесена куркою ще до появи на небі другої зірки. Закон і коментарі до нього становили цілу бібліотеку, а ко­мі­те­то­­ві міжнародних юристів, покликаному скласти щодо нього свою думку, знадобилися б роки, аби лише проди­витися гори нагромаджених міркувань.

Але раптом прийшов простий молодий чоловік із Галілеї, простяг руку та викинув геть усю масу цього мотлоху, показав­ши, де істина і де єресь. Він звів “весь Закон і Пророків” до двох заповідей: “Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією думкою своєю” та “Люби ближнього свого, як себе самого” (Матвій, 22:37, 40). Тим самим було викрито й засу­д­жено головну єресь, котру левіти та фарисеї століттями вплі­та­ли у Закон. “Люби свого ближнього, як самого себе”, — ця настанова міститься і в книзі Левіт, однак тут головним було обмеження, що за “ближніх” визна­ються самі лише собраття-юдеї.

Христос поновив первісну, забуту настанову щодо любові до ближніх незалежно від їхньої раси та віри. Саме це було сенсом Його слів: “Не подумайте ви, ніби Я руйнувати Закон чи Пророків прийшов, — Я не руйнувати прийшов, а доповнити”. А щоб не було сумнівів у мов­леному, Він до­дав: “Ви чули, що сказано: «Люби свого ближ­нього, й ненавидь свого ворога». А Я вам кажу: Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, що вас проклинають, творіть добро тим, що ненавидять вас, і моліться за тих, що вас переслідують” (Матвій, 5:17, 43—44). Формальне заперечення цьому каже, що специфічної заповіді “ненавидь свого ворога” у Старому Заповіті не міститься. Однак значення слів Христа цілком зрозуміле: у Старому Заповіті міститься стільки настанов уби­вати й винищувати сусідів, яких не визнають за “ближніх”, що без почуттів ворожості та ненависті вони (настанови) були б неможливі.

Вчення Ісуса Христа було прямим викликом Законові в його фарисейській інтерпретації; до того ж Він ще більше посилив цей виклик, відмовив­шись грати роль націоналіс­тич­ного визволителя й заво­йовника, про що йшлося в пророцтвах та що очікувалося усіма від Месії. Прийнявши таку роль, Він, мабуть, знайшов би більше послі­довників, а можливо, навіть і підтримку фарисеїв. Однак у Його відповіді чутно не тільки відмову, а й докір: “Моє Царство не з світу цього” (Іван, 18:36).., “Царство Боже всередині вас”, “не складайте ви скарбів собі на землі... Складайте ж собі скарби на небі, де ні міль, ні іржа їх не нищить, і де злодії до них не підкопуються та не крадуть” (Матвій, 6:19—20). Все, що Він висловив такими простими словами, було спокійним, але прямим викликом на адресу наймогутніших людей того місця й часу, ударом по засадах віри, яку їхня секта зводила протягом століть.

Нагірна Проповідь кількома словами спростувала те, чому вчили сотні сторінок Старого Заповіту. Вона протиставила любов ненависті, прощення помсті, милосердя злобі, добросусідство відчуженості, правосуддя дискримі­на­ції, життя смерті. Як і розділи “благо­словінь — проклять” Второзаконня, Нагірна Проповідь починалася благословіннями, але на цьому подібність закінчувалася. Второзаконня обіцяло матеріальні блага у вигляді нових земель, здобичі та винищення ворогів у винагороду за суворе дотримання тисяч, часом найдурніших, “законів і настанов”, багато з яких прямо приписували вбивство. Нагірна Проповідь не обіцяла ніяких матеріальних ви­на­город, а просто вчила, що моральна поведінка, смирення перед Богом, намагання жити за прав­дою, милосердя, чистота, миролюбство та праведність благословенні самі по собі та бу­дуть винагороджені духовно. У Второзаконні за благословіннями ішли прокляття; у Нагірній Проповіді ніяких погроз немає, вона не вимагала, аби порушника було “побито каменями до смерті”, “повішено на дереві” або щоб він, нарешті, “споку­ту­вав своє прогрішення ціною обмивання рук у крові телиці”. Найгірше, що могло вра­зи­ти грішника, — це бути “найменшим у Царстві Небеснім”, а найбільшою винагоро­дою для праведника було стати “великим у Царстві Небеснім”.

Молодий Галілеянин ніколи не вчив раболіпству, а лише внутрішньому смиренню,і тільки в одному незмінно й постійно виявлявся Його гнів: в атаках на фарисеїв. Слово «фарисей» означало «той, хто не стикається з нечистими людьми та речами». За словами «Єврейської Енциклопедії», «Ісус відрізнявся від фарисеїв тільки своїм ставленням до величезної кількості нечистих і немитих». Добре сказано — «тільки»! Саме оце «тільки» містило в собі прірву між поняттями племінного божества та Єдиного Загального Бога, між доктриною ненависті та вченням любові. Виклик був очевидний, і фарисеї його негайно прийняли, почавши розставляти Христу пастки за їхньою старою системою, описаною багато років тому Єремією: «Усі, хто живе зі мною у світі, стежать за мною, а чи не спіткнуся я: можливо, кажуть, “він спіймається, і ми здолаємо його та помстимося йому”».

Фарисеї стежили за Ним, питаючи (учнів Христа): «Чого то Учитель ваш їсть оніз митниками та із грішниками?» (це було караним порушенням Закону). Але Христос і в суперечках перемагав їх, обминаючи пастки та відповідаючи швидко, однак спокійно: «Лікаря не потребують здорові, а слабі!.. Бо Я не прийшов кликати праведних, але грішників до покаяння» (Матвій, 9:11—13).

Стежачи за ним далі, фарисеї побачили, що учні Його зривали колосся та їли їх у суботу (що було новим порушенням їхнього «Закону»): «Он учні Твої роблять те, чого не годиться робити в суботу» (Матвій, 12:2). Їхні запитання завжди стосувалися лише обрядів, але ніколи віри або поведінки: «Чого Твої учні ламають перекази старших? Бо не миють вони своїх рук, коли хліб споживають». «Лицеміри!» — відповідав Він. — «Про вас добре Ісая пророкував був, говорячи: “Оці люди устами шанують Мене, серце ж їхнє далеко від Мене. Та однак надаремне шанують Мене, бо навчають наук — людських приказів”» (Матв. 15:2,7—9). Це було, як то кажуть, у самісіньке око: «Закон» був законом не Божим, але законом левітів та фарисеїв, іншими словами — «заповідями (приказами) людськими».

Після цього ні про який компроміс не могло бути й мови, Ісус Христос відвернувся від фарисеїв, «покликав народ і промовив до нього: “Послухайте та зрозумійте! Не те, що входить до уст, людину сквернить, але те, що виходить із уст, те людину сквернить”» (Матвій, 15:10—11). Цим Він викрив убозтво тієї прерогативи священства, яку воно охороняло з особливою ревністю і яка була пов’язана з приготуванням та вживанням їжі та супроводжувалася цілим ритуалом забою худоби, виточування крові тощо. Усе це були, звісно, «заповіді-прикази людські», хоча їх і приписували Мойсеєві; суворому дотриманню цього дієтичного ритуалу, під контролем фарисеїв, вони (фарисеї) надавали першорядного значення. Навіть учні Христа були так привчені до цих харчових традицій, що не могли зрозуміти, як це «те, що виходить із уст», може осквернити людину, але не те, що входить; вони попросили (у Христа) роз’яснення, додавши: «Чи Ти відаєш, що фарисеї, почувши це слово, були спокусились?» (Матвій, 15:12).

Ісус відповів учням простою істиною, котра, однак, для фарисеїв була нечуваною єрессю: «Чи ж і ви розуміння не маєте? Чи ж ви не розумієте, що все те, що входить до уст, вступає в живіт та й назовні виходить? Що ж виходить із уст, те походить із серця, — і воно оскверняє людину. Бо з серця виходять лихії думки, душогубства, перелюби, розпуста, крадіж, неправдиві засвідчення, богозневаги. Оце те, що людину сквернить. А їсти руками невмитими, — не сквернить це людини» (Матвій, 15:16—20).

Ці слова знову ж таки були караним порушенням «Закону», і фарисеї почали готувати смертельний удар. Вони підготували хитромудрі запитання: «Тоді фарисеї пішли й умовлялись, як зловити на слові Його» (Матвій, 22:15). Були висунені два головні запитання: «Чи годиться давати податок для кесаря, чи ні?» (Матвій, 22:17), і друге: «А хто то мій ближній?» (Лука, 10:29). За заперечну відповідь на перше запитання Він міг бути покараний за законами чужоземних правителів країни, тобто Риму. Неправильна відповідь на друге дала б фарисеям підстави звинуватити Його перед римською владою у порушенні їхнього власного закону, вимагаючи за це покарання.

Цей метод уже було описано Єремією, але він є звичайною річчю і нині, у 20-му столітті по Р. Х. Усі, хто бере участь у публічних дискусіях, добре знають, як можна заздалегідь підготувати хитре запитання, на яке важко відповісти одразу ж. Є багато способів уникнути пастки: досвідчений промовець може, приміром, або взагалі відмовитися відповідати, або відповісти зустрічним запитанням. Куди важче, однак, замість того, щоб ухилятися, дати відверту і повну відповідь, не поступаючись своїми принципами і водночас уникаючи пастки та не підставляючи себе під удар. Це вимагає найвищих якостей швидкості міркувань, цілковитого самовладання та ясності думки. Відповіді Христа на обидва запитання фарисеїв являють собою для всіх часів зразки такої досконалості, зрівнятися з якою простий смертний може лише мріяти.

«Скажи ж нам, як здається Тобі: чи годиться давати податок для кесаря, чи ні?». (Питання звучить в удавано щирому і дружньому тоні). «А Ісус, знавши їхнє лукавство, сказав: “Чого ви, лицеміри, Мене випробовуєте? Тож віддайте, що кесареве — кесареві, а Богу — що Боже”. А почувши таке, вони диву далися. І лишивши його, відійшли» (Матвій, 22:18, 21—22).

У другому випадку «підвівсь ось законник один і сказав, Його випробо­ву­ючи: “Учителю, що робити мені, щоб вічне життя осягнути?”» (Лука, 10:25). Відпові­даючи, Христос знову відкинув увесь тягар левітського закону, поновивши дві істини: «Люби Господа Бога свого всім серцем своїм... і свого ближнього, як самого себе» (Лука, 10:27). І тут з’явилася підступна пастка: «А хто то мій ближній?».

Хто із смертних спромігся б відповісти, як Ісус? Звісно, знайшлися б люди, котрі, як і Він, відверто висловили б свої погляди, знаючи, що важать життям: людей, ладних іти на мучеництво, не так уже й мало. Але Він зробив більше: як досвідчений фехтувальник, Він обеззброїв супротивника, вибивши шпагу з його рук. Його провокували заявити відверто, що «язичники» теж є «ближніми», і тим самим засудити самого себе у порушенні закону.









Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su не принадлежат авторские права, размещенных материалов. Все права принадлежать их авторам. Обратная связь