Тивер — серцевина Держави антів


У результаті взаємодії дуальних етносів виникла потужна нація, в якій органічно поєднались свобода, повага до людини, вірав єдиного Бога і чітка державна організація. Згідно з легендами, антською державою керувала духовна каста укрів (мудреців)[74]. Тому це начебто була не просто держава, а Свята Земля, свого роду Мекка хрис­ти­­янського світу і центр європейської культури[75].

Ритуальні зображення на кераміці. Півд.-зах. Україна, III—IV ст. н. е. * Нагорі: символіка циклу, який складається з 4-х фаз, тривалістю 4+3+2+1=10. Сварга (свастика) — знак Сина Божого, а також символ творчого, атаку­ючого, чоловічого начала. Внизу: символ виокремле­ної, захищеної з чотирьох сторін світу святої землі — “тетрагону”, “України”

Таким чином, етнос галілеян-тиве­р­ців став батьків­ським етносом, який у II—III ст. вступив у етнотворчу взаємо­дію з материнським етносом. Галілеяни-тиве­рці— прямі нащадки сучасників, друзів і учнів Ісуса Христа — принесли в Україну живі спогади про втіленого Бога і його вчення, підкріплені страшним досві­дом виконання Його пророцтв. Відбулось заплідненняукра­їн­­ського етносу нового циклу (419—951). Приблиз­но через сто­ліття він народився під іме­нем народу антів, ім’я якого було про­сла­в­лене по всій Євразії. За свідчен­ням гот­ського істо­рика Йордана, серцевиною Ант­ського (тобто богатир­ського) союзу була земля між Дніпром і Дністром[76], відома також як Тивер. З часом римська назва — “тиверці” — забулась, а залиши­лась самоназва “галілеяни—галичани”.

Після взаємодії галілеян з кіль­кісно переважаючим місцевим насе­лен­ням архе­тип “Адмініст­­ратор” поступово розчинився в етнічному морі “Миро­творця”. Нинішня Галичина — це типовий “Миротворець”, як і Україна в цілому. Що лишилось у сьогоднішніх галичан від їхніх предків-галілеян, так це незнищима, глибоко укорі­нена в свідомість і підсвідомість потреба в україн­ській держав­ності. Про це, серед іншого, засвідчили і Галицько-Волинське князівство (яке проіснувало ціле століття після падіння Києва у 1240 році), і безпрецедентний героїчний опір Української Повстанської Армії аж до кінця 1950-х років (знову війна на два фронти — як і 2 тис. тому в Галілеї), і пасіо­нарність галичан у перші роки незалежності України, і навіть результати президентських виборів — коли галичани проявляли готовність терпіти будь-який режим, аби лише була українська держава. Лишився ще один незнищимий архетип — культ матері Ісуса Христа галілеянки Діви Марії і вперте переконання у тому, що Христосбув їхнім одноплемінником.

Як показав Микола Чмихов, початок нового 1596-річного циклу знаменує величезні соціальні перетворення. У нашому випадку формування нового українського етносу і держави Антів збіглося в часі з виникненням феномену слов’янства. Згідно з працями Йордана та інших тогочасних істориків, анти як найсильніші зі слов’ян розташовувалися між Дністром і Дніпром, між Чорним морем і Поліссям[77]. “Їхньою прабатьківщиною було, найімовірніше, межиріччя Вісли і Дніпра”, — пише видатний чесько-амери­канський дослідник слов’янства Франтішек Дворнік. “Одна їх частина, можливо, була керована сарматською верхівкою, званою антами...”[78]. Тобто з IV ст. на зміну самоназві “гали” приходить ім’я “слов’яни”.

Слов’яни — гали нової епохи

Відомо, що в давнину був звичай брати нові імена, якщо з людиною або народом відбувалися суттєві перетворення. Наприклад, у людей зміна імен відбувалась під час релігійних ініціацій— для позначення переходу з одного сакрального статусу в інший, напр., при сходженні на монарший чи церковний престол, хрещенні, постригу в ченці тощо. Заміна етноніму “гали” на “слов’яни” означала, що з народом відбулося радикальне перетворення, він здобув нові якості.

— І що означав новий етнонім?

Та те ж саме, що й попередній. Якщо коротко, то ім’я “гали” походить від “галас-голос-логос”, що позначає як голосистість, так і знання. Ці поняття є тісно пов’язаними, оскільки рівень мовлення (висловлювання), вищим проявом якого є пісенність, відбиває рівень мислення. Співучий народ називав себе галами за ознаками, які суттєво відрізняли його від інших народів — “голос” (співучість, милозвучність мовлення) і “логос” (мудрість, знання, інформація). Не випадково символом французьких галів був півень — “птах, що піє”[79].

Новий етнонім — слов’яни— позначав те ж саме, адже поняття “слово” якраз і означає мудрість, знання, мовлення, інформацію (“славний”, “слава”, “прославити”, “ославити”). Вірогідно, називаючи себе слов’янами (мудрими, красно­мовними), новий етнос стверджував, що він є носієм слова, тобто вищих знань, отриманих від Боголюдини за посередництвом народу Христа. Згодом так стали називати себе інші етноси, народжені в українському етнотворчому казані, тому “слов’яни” стало іменем суперетносу.

Додамо, що назва “гали” існувала давно, принаймні вже пророк Ісайя (8 ст. до н. е.) згадує Галілею як не-юдейську (“язичницьку”) країну (8.23). Якщо вже в цей час гали опанували простори далекої Палес­тини, то очевидно, що їхнє народження у Північ­ному Надчорно­мор’ї відбулося раніше. Схоже, що “гали” — це була сукупна самоназва арійських племен попередньої 1596-річної епохи — від 1178 р. до н. е. до 419 р. н. е. Так що зміна самоназви “гали” на сукупну самоназву “слов’яни” ознаменувала перехід україн­ського геосоціального організму до нової епохи (419—2015).

Можна припустити, що перехід слов’ян до наступної епохи (2015—3611) також ознаменується цілком новим іменем або поверненням імені з якоїсь попередньої епохи, наприклад, арії (ярі, пасіонарні, сонячні, життєспроможні). Оскільки група племен з такою сукупною самоназвою прийшла на півострів Індостан у середині II тис. до н. е., то цілком можливо, що ім’я “ар’я” було суперетнічною назвою протягом циклу 2774—1178 до н. е. (хоча, скоріше всього, це вже було повторенням первинного імені від 55 ст. до н. е.).

Зі всього сказаного вище напрошується висновок, що на початку кожної 1596-річної епохи Україна породжує новий суперетнос: арії, гали, слов’яни. Яким буде наступний — після 2015 року? Все залежить від нас.

ВАРЯГИ

Лучники XII—XIII століть

Україна як геосоціальний організм у IX—X століттях н. е. пере­жи­вала стан системної кризи, що було закономірним явищем в кінці чергового 532-річного періоду (419—951). Місцеве населення перебувало в стані соціальної дезорганізації, песимізму, безпорадності і, так би мовити, нульової пасіонарності. Серед народу все більше визрівало переконання, що наведення ладу в країні власними силами вже є неможливим. Цей пригнічений і безпорадний стан чудово відтворено літописом, згідно з яким десь після 862 року місцеві жителі заявили: “Земля наша велика і багата, а порядку в ній немає; ідіть до нас княжити і володіти нами”. І не принципово, чи справді мало місце це відчайдушне покликання допомоги іззовні. Важливо те, що з погляду етногенетики Україна вже була цілком відкрита до запліднення персонально сумісним з нею чоловічим етносом.

Таким батьківським етно­сом стали варяги (“воїни”), етноге­не­тична взаємодія яких з українським етно­соціальним орга­ніз­мом відбу­лась у найсприятливіший для цього момент — час максимального загострення системної кризи.









Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su не принадлежат авторские права, размещенных материалов. Все права принадлежать их авторам. Обратная связь