Батьківський етнотворчий фермент

Ми вже говорили, що для виникнення нового етносу потрібні дві головні умови:

1) відкритість материнського організму до сприйняття батьківського начала;

2) психологічна сумісність материнського і батьківського організмів.

Очевидно, що материнські етнічні організми форму­вались автохтонним населенням України, яке проживало на цій території з незапам’ятних часів[33]. Щодо їх готовності до запліднення батьківським етнічним началом, то вона виникала тоді, коли ці материнські етносипереживали системну кризу. Саме такі кризові ситуації виникали на території України наприкінці кожного 532-річного періоду — щоб у цьому пересвідчитись, досить погортати підручники історії.

Хто ж виступав у ролі батьківського начала в рамках етногенетичної лінії“анти”—“русичі”—“козаки”? Сьогодні є достатні підстави стверджувати, що це були: 1) галілеяни-тиверці, 2) варяги, 3) литовське лицарство.

ГАЛІЛЕЯНИ

Починаючи з VI тис. до н. е. Україна виступала в ролі постійно діючого “етнотворчого казана”, в якому нові народи народжу­вались, зростали і розходились на всі сторони світу. Одним з таких народів були гали[34] (зовнішня назва — кельти). За свід­чен­ням видатного англійського історика й етнографа Д. С. Прі­чар­да, кельти-гали мали скіфське походження і були вихідцями з нинішньої Галичини[35]. Гальська мова належить до кельтських мов, нею розмовляли кельтські племена, що населяли принаймні з VI—V ст. до н. е. територію Західної і Центральної Європи, а також центральні області Малої Азії (галатські племена)[36].

Велика кількість племен кельтів-галів пішла на захід — лише у Галії-Франції Цезар нарахував понад 50 племен. Після підкорення Римом Галія постачала йому знаменитих легіонерів, якими Римська імперія завойовувала тодішній світ.

Інша частина кельтів-галів помандрувала на південь. В Малій Азії (інша назва — Східна Галлія) вони заснували державу Галатія[37] — саме до християн-галатів (яких ще називали галогреками[38]) св. апостол Павло написав своє послання у 50-х роках н. е. “Галати були відгалуженням галів, вихідців з північних берегів Чорного моря, що відокремились від головного переселення в західному напрямку (до нинішньої Франції). Вони закріпилися в Малій Азії у III ст. до Р.Х. До Галатії належали міста Іконія, Лістра, Дервія і, вірогідно, Антіохія Пісидійська”[39].

Частина галів пішла ще далі на південь і поселилася в Пів­нічній Палестині над озером Генезарет (Галілейським морем, пізніше перейменованим на Тиверіадське море). Назва “Палес­тина” походить від пал — “воїн”, стан — “табір”, а вже від неї походить етнонім “филистимляни”, яких ще називали “на­ро­дом моря”. Вони оселились на цій території в XIII ст. до н. е. і були вихідцями з Кіпру, Кріту і Малої Азії, як про це пишуть Біблія (Єзекіїль 15.16, Єремія 47.4, Амос 9.7) та сучасні історики[40]. Нині дос­товірно відомо, що це були пелазги(“лелеки”) — вихідці з Пів­ніч­ного Надчорно­мо­р’я, народ то­го самого етнічного кореня, що й гали[41].



Переселення галів у Палестину

На території Палестини лиши­лися й інші топоніми, що, вірогідно, пов’язані з Україною: місто Скіфополь, ріка Йордан (Яр-дана — “яра, сонячна вода”), гора Небо, Галлія—Гальлея—Галілея[42], міста Єрусалим(Яро-салим — “сонячне місто”), Єрихон(Яри-гон — “сонячна сила”), Рама(хрест, символ поєд­нання небесного і земного, оберіг), Голан (від “гал-лан” — “край галів”, територія на сході Галілейського моря), Самарія (від самар — воїн, Самара — притока Дніпра), Назарет— від слова “нази­рати”, оскільки місто знаходиться на південному схилі гори на висоті 350 м над рівнем моря, “з Назарета відкрива­ється вид на велику дорогу і велике історичне поле битви — долину Ездраелон, яка є єдиним плоским коридором через гірські хребти між Середземним морем і Сходом. Через цю рівнину проходив торговий маршрут між Дамаском і Єгиптом, відомий як «Морський шлях»”[43].

Народ галілеян всесвітньо відомий тим, що саме в його середовищі народилось християнство: галілеянами були Ісус Христос, Діва Марія, всі апостоли (за винятком Юди Іскаріота, який був юдеєм[44]), численні Христові учні та їхні послідовники.Інакше кажучи,християнство має галілеянську етнічну основу[45].

— Але хіба можна прив’язати універсальну релігійну систему до якогось первинного етносу?

Не те що можна, а це завжди треба робити, якщо хочемо щось зрозуміти.

Етнічна основа християнства

Річ у тім, що будь-яка релігійна система стоїть на чотирьох “опорах”:

1) особистість засновника;

2) етнічна основа;

3) усна і письмова традиція (передання);

4) церковна організація (школа).

Наприклад, Мойсей заснував культ Єгови (що від нього походить сучасний юдаїзм), який прийняли і поши­рили кочові єврейські племена. Аналогічно, основоположником ісламу є Магомед, першими ж його прийняли кочові арабські племена Аравійського півострова. Те ж саме стосується всіх інших релігій, бо інакше й не може бути — будь-яка релігіявиникає в конкретний час, в конкретному місці, в середовищі конкретного етносу, який її сприймає і є її першим поширювачем.

— Невже не можна обійтися без “етнічної опори” релігії?

Для того щоб нове знання спромоглося поширитися і жити в віках, для нього має бути створена відповідна структура з носіїв цього знання. Якраз етнос і є такою природною структурою, згуртованою і надзвичайно живучою. Сприйняття знань певним етносом є ідеальним варіантом на першому етапі їх поширення.

Хоча можливі й інші варіанти. Ось що розповідають про зародження буддизму, засновником якого був Сак’я-муні (буквально “Сак’я-людина”, тобто людина зі скіфського племені Саків), він же Будда(“пробуджений”), вчення якого протягом трьох століть передавалося усно, доки не було записане за наказом індійського імператора Ашоки у III ст. до н. е.: “Почавши свою проповідницьку діяльність, Сак’я-муні зіткнувся з повним неприйняттям — один проти всіх. Місця для нього не було, світ і учні вже були поділеними між вчителями. А наявність учнів — це наявність певної структури, певної «життєвої сили» того чи іншого знання. Щоб внести у світ нове знання, треба внести у світ носіїв цього знання. Усвідомивши це, Сак’я-муні пішов в учні до аскета Кас’япу, у якого на той час було понад 600 послідовників. Після того як аскет визнав істинність вчення Сак’я-муні, за ним потягнулися і всі його учні. Тепер Будда вже був не один, його вчення одержало фізичне тіло”[46]. Ми не знаємо, представники якого етносу домінували у школі згаданого аскета, хоча сама школа – це вже своєрідний міні-етнос.

Одне слово, існують універсальні принципи виникнення і поширення нового вчення, одним з яких є принцип етнічної першооснови. Не є винятком і християнство, яке виникло в Галілеї, а його першими носіями стали галілеяни (щоб переконатися в цьому, досить вдумливо прочитати Євангеліє і мати загальне уявлення про реалії тодішньої Палестини). Всіляке ж приховування і затуманення цього факту можна пояснити лише інформаційною війною, яка ведеться як проти України, так і християнства в цілому.Ми ще повернемось до цієї теми, а поки що звернімо увагу на психологічні аспекти формування етносу галілеян.

2.3.3. Селекція “екстраверсія—інтроверсія”

Відо­мо, що одна частина галів-кельтів залишилась на батьків­ських землях України (Страбон[47] їх називав “чистими кельтами”), а друга частина протягом століть хвилями пересе­лялась до далекої Палестини. Очевидно, що в мандри передусім вирушали люди, сповнені цікавості, жадоби пригод і слави, відкриті до зовнішнього світу, схильні до подорожей і авантюр, любителі гострих відчуттів. І навпаки, на місці залишались люди, більше схильні до внутрішньої активності, прихильники гасла “чужого не потребуємо, а свого не віддамо”.

У результаті багатовікової селекції відбувся розподіл надвоє народу галів за ознакою, відомою в психології як “екстраверсія—інтроверсія”.Нагадаємо, що екстраверсія — це “тенденція до скерування уваги й інтересів на зовнішній світ; потреба активного впливу на ото­чуючу дійсність, поєднана з лег­кістю зав’язування контактів з іншими людьми; протилежність інтроверсії; одна з типологічних характе­ристик особи, виділених Карлом Густавом Юнгом”[48].

Віктор Ющенко – типовий “Миротворець” (етико-інтуїтивний інтроверт )

Закономірно, що в процесі переходу на нові землі і взаємодії з людністю Палестини галілеянивитворили новий тип ментальності, новий етнічний характер. Порівняно з українськими галами-авто­хтонами, галі­ле­яни суттє­во сильніше розвинули такі риси, як активність, відкри­тість, прак­тичність, організо­ва­ність, здатність до швидкого реагування, рішучість. Ці риси характеру були просто необхідні для вижи­вання в неспокійних, сповнених небезпек умовах Палестини. Вони були відшліфовані в результаті:

1) складного і нерідко конфліктного спів­життя з юдеями, яким після розпаду імперії Соломона вдалося захопити Єруса­лим­ський духовний центр[49], і знайомством з жорст­кістю та надзвичайною регла­ментованістю їхнього “Закону”;

2) тісної взаємодії з Римом, з невблаганною логікою рим­­сько­го права і залізною дисципліною його військової організації (від 63 р. до н. е. Палестина належала до Римської імперії);

3) військового досвіду: “Цих бійців, — пише Флавій, — ніколи не можна було звинуватити у нестачі мужності... Коли армія Веспасіана йшла через Галілею, їй доводилось брати штурмом майже кожне село”[50]. “Боротьба проти римлян велась головним чином галілеянами”[51].

З точки зору типології Юнга, колективна етнопсихіка українських галів-автохтонів описувалась соціотипом етико-інту­ї­тивний інтроверт(псевдонім — “Миротворець”), а етнопсихіка галілеян — соціотипом логіко-сенсорний екстра­верт(“Адміні­ст­­ра­­тор”)[52]. Це взаємодоповнюючі (персонально сумісні, дуальні) проти­лежності — як ключ і замок, як кремінь і кресало. При тісному контакті дуальних соціотипів відбу­ва­ється надзвичайно інтенсивний і гармо­ній­ний ін­фор­ма­ційний обмін, який приводить до ви­віль­нення твор­чої активності обох сторін ду­альної взає­модії. “Адмініст­ратор” дає “Миро­твор­­цеві” по­ря­­док і рішучість, а “Миротво­рець” насна­жує “Адміністра­тора” своїми ети­кою, інтуї­ці­єю і перспективним мисленням[53].

Арнольд Шварценеггер – типовий "Адміністратор" (логіко-сенсорний екстраверт)

Незабаром після вознесення Ісуса Христа почався все активніший вихід га­лі­леян з Палестини і повернення їх знач­ної частини (перехід) на свою пра­бать­ківщину в Північному Надчор­но­мор’ї.

— Що ж їх спонукало до такого рішучого кроку, адже люди просто так не зриваються з насиджених місць?

Їх привела у рух заповідь Христа проповідувати Його вчення всім народам і усвідомлення галілеянами своєї ключової ролі у виконанні Божого плану перетворення людства.

Вихід галілеян з Палестини

Після Сходжен­ня Святого Духа на апостолів в П’ятдесят­ницю 34 року вони, у виконання повеління Христового, відпра­вилися у ті країни, на які їм вказав жереб. Апостол Андрійодер­жав Скіфію”[54]. Нагадаємо, що Скіфією[55] протягом тривалого часу після зникнення цієї держави називали територію, яка в цілому збігається з територією сучасної України. Скіфіябула однією з країн світу, у які пішли з проповіддю 12 апостолів і 70 учнів Христа — зрозуміло, не самі, а з численними помічниками, переважно також галілей­ського походження. Це була перша хвиля виходу галілеян з Палестини.

Слідом за нею пішла друга хвиля.Річ у тім, що знач­на частина галілеян глибоко сприйняли вчення Христа і сер­йозно поставилися до Його пророцтва про неминучість руйну­вання Єрусалима і грядущого геноциду, які мали відбутися ще протягом життя їхнього покоління. Ті, які повірили в насування смертельної загрози, разом з дітьми і родинами почали органі­зоване переселення на землю прадідів. Вони йшли на північ через Сирію і Малу Азію, і це пояснює швидке поширення християнства саме на цих територіях: “Першою країною, яка цілком потрапила під християнський вплив, була Мала Азія... Вже в апостольські часи малоазійські церкви вражали своєю багаточисельністю; ми маємо точні відомості про більш чи менш великі громади, що виникли уже в другій половині (а деякі і з середини) I століття в Ефесі, Колоссах, Тарсі, Іконії, Лістрі, Лаодікії, Троаді, Пергамі, Смирні, Сардах, Траллах, Магнезії, Єраполі Фригійському, Фіатирі, Філадельфії і багатьох інших містах та містечках Малої Азії”[56].

З погляду розгортання християнства Риму ті часи виглядав далекою периферією. Центром же була населена галами-галатами (яких у літературі здебільшого позначають евфемізмом “еллінізоване населення”) Мала Азія, а згодом і Надчор­номор’я, оскільки, згідно з цер­ков­ною історією, тут пропо­відували апостоли Андрій, Лука, Пилип і Павло. Тож коли у 99 році н. е. єпископ Риму св. Кли­ментприбув у Крим, то застав там поважну громаду з двома тисячами хрис­тиянських родин і численними храмами як результат проповіді апостола Андрія[57], а згодом сам заснував 75 нових церковних громад[58].

До речі, згідно з “Діяннями апостолів” (11.26) назва “християни” вперше з’явилася в Антіохії Сирій­ській приблизно у 43 році. Проте протя­гом принаймні чотирьох наступних століть послідовників Христа найчастіше називали “галіле­янами”. Фактично, слова “галілеянин” і “християнин” вважалися майже синонімами, тобто в тодіш­ньому світі було ясне усвідомлення галілейської етнооснови християнства[59]. Самі ж християни нази­вали себе “віру­ю­чими”, “братами” або “святими”[60]. Автор “Першо­го послання Петра”, адресованого “вибраним переселенцям, розсі­яним Понту, Галатії, Кападокії, Азії та Вітинії”, так зверта­ється до християн: “Ви ж рід вибраний, царське священство, народ святий” (2.9). Епітети “царське священство” і “народ святий” не були перебільшенням чи компліментом: галілеяни та інші перші послідовники Христа справді усвідомлювали свою всесвітню місію носіїв боголюд­ського вчення, функцію священства для цілого світу. А оскільки найсильнішим аргументом є особистий приклад, то вони прагнули до святості за прикладом свого Вчителя.

Третя хвиля переселення галілеян на землі України пов’язана з тим, що почало збуватися пророцтво Христа щодо грядущого геноциду в Палестині(Матвій 24.2-22, Марко 13.1-31, Лука 21.5-24). Ознаки його наближення стали дієвою спонукою, яка мала зрушити з місця решту Христового народу. Як відомо, у 66 р. почалося перше юдейське повстан­ня[61]: в Єрусалимі пов­стан­ці підступно — порушивши клятву — перебили римський гар­нізон, вчинили різанину греків (точніше, грекомовних) у Самарії, Галі­леї і Зайорданні, розбили біля Бейт-хорона рим­ську армію, захопили значні навколишні тери­то­рії, зокрема Галілею[62].

Лють фанатичних повстанців боляче зачепила і галілеян, адже Галілеятоді просто кишіла греками і грецьку мову у ній можна було чути так само, як російську в нинішній Україні, окрім того, юдеї традиційно стави­лися до галілеян з пре­зир­ством, врешті, як і до всіх інших “гоїв” (не-юдеїв). А влітку 67 р. рим­ляни, відвойовуючи Галілею, знову знищували всіх підряд так, що Гене­заретське озеро почер­во­ніло від галілеянської крові[63].

Подальші події відомі: у 70 (за імператора Веспа­сіана) і 135 роках (за імператора Адріана) Римська імперія потопила в крові перше і друге юдейські повстання, зруйну­вала багато палестинських міст, зрівняла з землею Єрусалим (у 70 році, винищивши всіх його жите­лів) і фактично вчинила геноцид на більшості території Палестини[64]. Юдеям під страхом смерті було забо­ро­нено з’явля­тися в Єрусалимі, сам Єрусалим було перейме­новано на Aelia Capitolina (або Aelius Adrianus, на честь імператора Адріана, який належав до сім’ї Еліїв)[65], а Юдеябула перейменована на римську провінцію “Сирія Палестина”. Оскільки галілеянитакож були учасниками бойових дій (захи­щали свої поселення як від юдейських, так і від римських окупантів), то були змінені й галілейські топоніми[66], зокрема, Галілею римляни перейменували на Тиверіаду — за іменем Тиверії — столиці тетрарха Галілеї і Переї, названої так на честь імператора Тиберія. Відповідно, галілеян стали називати тиверійцями-тиверцями (зовнішня назва).

Святитель Климент, єпископ Римський. Мозаїка із Софійсько­го собору в Києві

Понад півстоліття майже суціль­­них війн і повстань, юдейського тиску і рим­сь­кого (починаючи від Нерона з 64 р.) переслідування християн змусили галіле­ян-тиве­рців масово покидати насидже­ні місця. Природно, що вони пішли на північ до етнічно близьких Каппадокії і Галатії, а далі рушили на прабатьківські землі При­кар­паття. Схоже, що основні хвилі галіле­ян-тиверців прибули у низов’я рік Прут, Дністері Буг у I—II ст. н. е. Ця подія збігається з повідом­лен­нями про стрімке поши­рен­ня християн­ства на те­риторії Пів­денно-Західної Ук­ра­їни. Зо­к­ре­ма: “Від Терту­лі­а­на (160—230) знаємо про успіхи в хрис­ти­­я­ні­зації скіфських країв. У III ст. поширю­ється хрис­ти­ян­ство в рим­ській провінції Мезія, тоб­то в нинішньому По­кутті (пів­ден­но-західна Ук­ра­­їна)... Свя­тий Ієронім (347—420) пише: “Зимні країни Скіфії є спов­нені вогнем віри”[67]. “Тиверці і уличі були християнами ще до Нікейського собору 325 року (апостол Пилип)”[68]. Наприкінці III — на початку IV ст. вже існувала Скіфська єпархія, а її глава у 325 році був учасником Першого Вселенського собору[69], в якому також брали участь єпископи Кадм Боспорський, Пилип Херсо­неський і Теофіл Готфський[70].

Повернення галілеян в Україну

Стрімке поширення христи­ян­ства напередодні виник­нення дер­жави антівпідтверджується резуль­татами археоло­гічних розкопок. Наприклад, біля с. Чорнявка Новосе­лицького р-ну Черні­вецької обл. в куль­тур­ному шарі другої пол. IV – поч. V ст. н. е. знайдено атрибути раннього християнства. Особли­вий інте­рес викликає двосто­роння ливарна форма, з якої виготовляли хрестики завтовшки 4 мм з круглою ямкою для камінця чи емалі. Очевидно, що йдеться, як підтвердив український історик М. Брай­чевський, “про масо­ве міс­цеве виробництво”[71]. А якщо було масове виробництво, то, очевидно, був і масовий попит.

До переходу галілеянз Палес­тини в Україну прилучилась і значна частина галатів. Річ у тім, що “першою країною, яка цілком опинилася під християнським впли­вом, була Мала Азія”[72], тобто Східна Галлія. Пересліду­вання християн, особливо при імпе­ра­­торах Нероні (64–68), Деції (250–251), Валеріані (257–280), Діо­кле­тіані та його наступниках (307–313) спри­яли витісненню християн за межі Римської імперії. Схоже, саме міграція стала головною причиною, що до III—IV ст. н. е. на території Малої Азії на зміну мові галатів прийшла грецька[73].

Таким чином, на тери­торії півден­но-західної України у II-III ст. н. е. від­булась дуальна взаєм­одія галілеян-тиверців (соціо­тип етно­пси­хіки “Ад­мі­ністра­тор”) з місцевим населенням (“Ми­ро­­тво­рець”), внас­лідок чого спо­чат­ку виникла Тивер, а згодом на території сучасної України постало могутнє об’єд­нання племен під назвою Антський союз.









Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su не принадлежат авторские права, размещенных материалов. Все права принадлежать их авторам. Обратная связь