Палеогеографія, геоморфологія


Світові тенденції розвитку геоморфології та палеогеографії проявили себе і в Україні. Науковими осередками тривалий час, особливо наприкінці ХІХ – першій половині XX ст., були університети.

Перші узагальнювальні геоморфологічні праці, що стосувалися території України, належать професору кафедри геології Харківського університету І. Леваковському (1863, 1869, 1870, 1889), який довів суттєву роль водної ерозії у формуванні багатьох форм рельєфу, виявив асиметрію долин, ще до А.Тілло обґрунтував помилковість поглядів про єдине Карпато-Уральське пасмо, виконав перше геоморфологічне районування країни. Тоді ж (1864, 1867) Н. Борисяк висвітлив особливості рельєфу Ізюмського повіту, зафіксував значне поширення валунів кристалічних порід на Лівобережжі.

Учень І. Леваковського, видатний геоморфолог та палеогеограф О. Гуров досліджував терасовий рельєф Середнього Дніпра, етапи розвитку рельєфу Лівобережної України в неогені.

У 20-3 0-ті роки XX ст. традиції Харківської школи геоморфології продовжили Д. Соболев і М. Дмитрієв. Д. Соболев уклав один з перших узагальнених описів рельєфу всієї України (1929), виявив гляціодислокації та неогенові тераси, зробив структурно-геоморфологічне районування України, а також оригінально інтерпретував відомості про рельєф Європи та склав скульптурно-структурну карту Європи.

М. Дмитрієв уточнив межі зледенінь та дослідив їхній вплив на рельєф України, розробив схему геоморфологічного районування України, зрештою, видав першу монографію про рельєф УСРР (1936), разом із Д. Соболевим та послідовниками дослідив терасовий комплекс рік басейнів Дніпра і Сіверського Дінця.

У другій половині XX ст. структурно-геоморфологічний аналіз теж на чільному місці: за його допомогою С І. Проходський виявив перспективні на нафту і газ ділянки в рівнинній частині України, по-новому відтворив етапність геоморфогенезу у межах Дніпровсько-Донецької западини. З ініціативи С.І. Проходського його учні розпочали дослідження структури флювіального рельєфу та широке впровадження у геоморфологію математичного моделювання. Зараз представника харківської школи геоморфології І. Черваньова вважають одним із засновників структуралізму у вивченні морфології рельєфу та вчення про самоорганізацію геоморфологічних систем.

Поштовх розвиткові геоморфологічних досліджень надало створення при Київському університеті 1869 р. Товариства дослідників природи, головою якого у 1877-1898 pp. був К. Феофілактов; він вивчав відображення тектоніки в рельєфі на прикладі Канівських дислокацій, походження делювіальних утворень Київської і Полтавської губерній. Учень К. Феофілактова П. Армашевський значну кількість наукових праць присвятив четвертинним відкладам України, він уважав, що валунні відклади у басейні Дніпра є наслідком перебування на цій території льодовика.

Ще один учень К. Феофілактова – П. Тутковський – більшість праць присвятив четвертинній геології України. Світове визнання він здобув завдяки еоловій гіпотезі утворення лесу; дослідженями похованого рельєфу фундаменту Українського Полісся заклав основи палеогеоморфології. У працях П. Тутковського є початки структурної геоморфології та морфокліматичної концепції.

Праці Б. Лічкова, який працював у Київському університеті в 1913-1927 pp., присвячені геоморфології річкових долин України, теорії зональності рельєфу та її зв'язку з різними видами рухів на Землі, корелятивному аналізу на підставі порівняння розвитку денудаційного рельєфу Українського щита й акумулятивного рельєфу Дніпровсько-Донецької западини, ізостазії як наслідкові материкового зледеніння.

Учення П. Тутковського розвинув В. Крокос. Він уперше розробив детальну стратиграфічну схему лесово-ґрунтової серії України і на підставі її аналізу запропонував вивчати вік річкових терас. Учнями В. Крокоса були В. Бондарчук, Д. Біленко, Л. Лепікаш, Г. Закревська, П. Заморій, О. Каптаренко, І. Підоплічко та ін.

У Київському університеті 1949 р. створено кафедру геоморфології (зараз – землезнавства та геоморфології). Її перший завідувач – професор П. Заморій – заклав основи морфолітогенетичного аналізу, разом з І. Соколовським започаткував в Україні новий напрям – неотектонічний аналіз.

Тектоніка належала до провідних напрямів досліджень В. Бондарчука, який одним з перших розробив метод структурно-геоморфологічого аналізу, обґрунтував принципи геоморфологічного районування, уперше звернув увагу на геоморфологічні ознаки активності локальних структур Придніпровської низовини та їхній зв'язок з нафто газоносними пастками [10].

Тоді ж в університеті виконано значний обсяг робіт з геоморфологічного картографування території України (П. Заморій, І. Рослий, Ю. Грубрін, Е. Палієнко).

О. Маринич розробляв загальні та регіональні проблеми геоморфології, уперше виділив різновікові яруси рельєфу платформної частини України. І. Рослий займався одночасно геоморфологічними і палеогеографічними дослідженнями: структурною геоморфологією, геоморфологічним картографуванням та палеогеографією антропогену. Ю. Грубрін розвивав морфоскульптурний напрям досліджень рельєфу України, виділив етапи його розвитку. Він є автором детального геоморфологічного районування території України. Ю. Кошик – один із засновників палеогеоморфологічного напряму досліджень, автор та редактор палеогеоморфологічних карт території Українського щита, керівник палеогеоморфологічної лабораторії, разом з В. Тимофєєвим та С. Бортником розвивав новий підхід структурно-геоморфологічного аналізу території України з виділенням так званих кільцевих структур різних таксонів.

Е. Палієнко розвинув теоретичні засади інженерної геоморфології. Саме під його керівництвом з 1967 р. на кафедрі проводять інженерно-геоморфологічні дослідження. Уже розроблено їхню методику та виконано інженерно-геоморфологічне картографування, зокрема, Причорномор'я та рівнинного Криму.

З 90-х років XX ст. В. Стецюк розробляє еколого-геоморфологічний напрям досліджень, застосовуючи теорію морфокліматичної зональності з практичною метою.

До важливих питань, над вирішенням яких сьогодні працюють науковці кафедри землезнавства та геоморфології Київського університету, належать етапи вирівнювання рельєфу, ярусність його будови, морфоструктури та морфоскульптури, зональності екзогенного морфогенезу, палеогеоморфологічний аналіз, розвиток долинних систем, управління землекористуванням, інженерна та екологічна геоморфологія, донний морфолітогенез, морфоструктурний аналіз кільцевих структур, дистанційні методи геоморфологічних досліджень, морфоструктурне моделювання.

Потужним центром геоморфологічної науки вже кілька десятиліть є відділ геоморфології Інституту географії НАН України, яким завідує В. Палієнко. Пріоритетними для відділу геоморфології сьогодні є дослідження регіональних морфо-структурних та морфоскульптурних особливостей і закономірностей проблем новітньої та сучасної геодинаміки; просторових закономірностей небезпечних природних та природно-техногенних процесів, у тому числі на урбанізованих територіях тощо.

Геоморфологічні дослідження у Львівському університеті розпочали учні відомого географа і геоботаніка А. Ремана, засновника кафедри географії (згодом Інституту): Г. Величко вперше виконав природно-географічний поділ Карпат і вперше використав термін "бескид" для позначення певного типу гір; академік С. Рудницький виявив, що у бескидській частині басейну Дністра є поверхні вирівнювання, а в горганській – нема, з'ясував різний характер формування річкових долин у цих частинах басейну, виділив кілька денудаційно-акумулятивних поверхонь у Закарпатті на різних гіпсометричних рівнях, дослідив зледеніння на Сянсько-Дністерському межиріччі; Е. Ромер виконав детальний морфологічно-структурний аналіз гірських груп Східних Карпат, розробив генетично-хронологічний підхід для вивчення долини Дністра, висловив оригінальну теорію татранської льодовикової епохи з відмінним від альпійської перебігом зледеніння.

У 20-30-ті роки активно працювали учні Е. Ромера. С. Павловський вирішував проблеми генезису карпатських річкових долин, А. Ціргофер – питання палеогеоморфології Поділля, Ю. Чижевський – генезис долини Дністра і регіоналізацію Передкарпаття, В. Тейсейр – проблеми вершинної поверхні Карпат, А. Маліцький – гіпсового карсту Покуття, С. Кульчицький і А. Ян – проблеми генезису і віку рельєфу північного краю Поділля та ін. Подією для географії і геоморфології того часу стала праця Ю. Полянського "Подільські етюди, тераси, леей і морфологія Галицького Поділля над Дністром" (1929).

У 1945 р. створено географічний факультет Львівського університету, а 1950 р. – кафедру геоморфології (з 2000 р. – геоморфології і палеогеографії). Ініціатором відкриття кафедри був П. Цись. Його найважливіші наукові здобутки такі: перша детальна геоморфологічна регіоналізація західних областей України та Українських Карпат; аналіз неотектоніки західних областей України та Українських Карпат, її вплив на формування рельєфу; визначення головних етапів розвитку рельєфу Українських Карпат з акцентуванням на розвиток долинних систем і денудаційних та денудаційно-акумулятивних поверхонь вирівнювання; перший морфоструктурний аналіз Українських Карпат з чітким обґрунтуванням виділення морфоструктур першого порядку.

К. Геренчук виконав фундаментальне дослідження зв'язку тектоніки та річкової мережі Східноєвропейської рівнини (1960), чим заклав підвалини структурної геоморфології.

Експедиційні роботи у 1965-1970 pp. в Українських Карпатах, якими керували професори П. Цись та К. Геренчук, привели до формування нового напряму досліджень – динамічної геоморфології.

У цей період започатковано також стаціонарні та експериментальні дослідження сучасних схилових процесів на Передкарпатті, Опіллі, у Вулканічних Карпатах. Зі створенням лабораторії інженерно-геоморфологічних досліджень утвердилася школа інженерної геоморфології.

У 90-х роках сформувалася нова школа – екологічної геоморфології – під керівництвом професора І. Ковальчука. Тоді ж відновлено започатковану П. Цисем школу регіональної геоморфології. В серії "Рельєф України" опубліковано монографії Я. Кравчука "Геоморфологія Передкарпаття" (1999), "Геоморфологія Скибових Карпат" (2005) і Р. Сливки "Геоморфологія Вододільно- Верховинських Карпат" (2002).

Провідні наукові напрями теперішніх геоморфологічних досліджень кафедри такі: регіональний аналіз; інженерна геоморфологія; динаміка сучасних рельєфотвірних процесів; історико-географічні дослідження.

З геоморфологією в Одеському університеті початку XX ст. пов'язані імена В. Ласкарьова і В. Крокоса. В. Ласкарьов працював на кафедрі геології у 1892-1920 pp., досліджував Волинську, Подільську, Бессарабську губернії, зокрема, уклав 17-й лист геологічної карти Росії і 730-сторінкову пояснювальну записку до нього (1914). У цій та інших працях є фактичний матеріал і теоретичні узагальнення щодо ярусності лесів, походження і будови річкових долин регіону.

У 1912-1926 pp. В. Крокос в Одесі почав розробляти методику вивчення лесів; результати досліджень стали основою "Матеріалів до характеристики четвертинних відкладів східної і південної України" (1927).

Представниками одеської геоморфологічної школи останніх десятиліть є Н. Ізмайлова, Ю. Амброз, Г. Швебс, Є. Єлісєєва, Ю. Шуйський, Т. Федорченко та ін. Галузі спеціалізації одеситів – вивчення рельєфотвірних процесів на узбережжі Чорного моря та наслідків антропогенного втручання в їхній перебіг, а також типів берегів і механізмів їхнього утворення, підводного рельєфу.

У 1940-х роках наукову діяльність у Чернівецькому університеті почав К. Геренчук. Згодом учені цього закладу зосередили увагу на геоморфологічній будові річкових систем Передкарпаття (М. Кожуріна), карстових процесах (Б. Іванов). Геоморфологія карсту – одна з галузей спеціалізації Таврійського університету (О. Мамін, В. Дублянський, Б. Вахрушев).

Геоморфологічні дослідження проводять також у Тернопільському та Вінницькому педагогічних університетах, Волинському, Дніпропетровському, Луганському, Прикарпатському, Сумському, Ужгородському та інших університетах [26].

Гідрологія, океанологія

Відомості про річки України вперше згадуються в історичних і географічних працях давньогрецьких і давньоримських авторів. У літописах 10-12 століття вміщено описи Дніпра та інших рік. Певні гідрологічні спостереження на річках України проводилися з середини 18 століття, зокрема на Дністрі з 1759 року. Регулярні спостереження за рівнем води на Дніпрі біля Києва розпочалися в 1804 році, на Десні — в 1839 році, на Прип'яті — в 1843-му. Виміри витрат води на Дніпрі здійснюються з 1878 року, на Десні — з 1895, на Ірпені — з 1909, на Тетереві — з 1912 р.

Максимович Микола Іванович — автор двотомного ілюстрованого видання «Дніпро і його басейн» (1901)

В Україні перші систематичні гідрологічні дослідження проводилися на Дніпрі на початку 19 століття, переважно для потреб водного транспорту. Планомірні гідрологічні дослідження виконували партії Навігаційно-описової комісії (1875—1898), «Західна експедиція з осушення боліт» під орудою полковника Генерального Штабу Йосипа Жилінського (для потреб осушення Полісся, 1873—1898), експедиція зі зрошування на Півдні Росії (1880—1898). Наприкінці 19 століття були здійснені перші узагальнення щодо гідрології Дніпра (М. І. Максимович, Є. В. Опоков — основоположники гідрології в Україні), почато вивчення окремих річкових басейнів. У 1925—1930 роках Українською метеорологічною службою була створена стаціонарна гідрологічна мережа з вивчення режиму поверхневих вод, розпочато випуск «Гідрологічного щорічника».

Огієвський Анатолій Володимирович — один з засновників гідрологічної школи в Україні

Значний поштовх дослідженням водних об'єктів, зокрема розвитку гідрологічних прогнозів, дали проектні роботи і будівництво Дніпрогесу в тридцятих роках минулого століття, а також розробка і реалізація «Плану комплексного використання водних ресурсів Дніпра» (автори Є. В. Опоков, А. В. Огієвський, В. О. Назаров та ін.). У повоєнний час необхідність вирішення проблеми водопостачання великих промислових центрів, гідротехнічне і меліоративне будівництво, розробка заходів щодо боротьби з паводками на річках зумовило розвиток інженерної гідрології — створення наукових основ водного балансу, вдосконалення методів розрахунку гідрологічних характеристик, розробку методів захисту берегів водосховищ. Видний науковий доробок в цій царині внесли А. В. Огієвський, С. М. Перехрест, В. І. Мокляк, Й. А. Железняк, Г. І. Швець, П. Ф. Вишневський, Л. Г. Онуфрієнко, А. М. Бефані, Б. А. Пишкін.

Подальше зростання антропогенного впливу на водні об'єкти України в другій половині 20-го і на початку 21 століття зумовило поглиблення вивчення максимального і середньорічного стоку (Н. Ф. Бефані, О. Ф. Литовченко, О. Г. Іваненко, Я. О. Мольчак, Є. Д. Гопченко, А. І. Шеришевський, А. В. Щербак, М. М. Сусідко, В. І. Вишневський, Н. С. Лобода, Б. В. Кіндюк, В. В. Гребінь), водного балансу гірських водозборів Карпат (М. І. Кирилюк), питання комплексного використання та охорони водних ресурсів (А. В. Яцик), руслових процесів на річках (О. Г. Ободовський, Ю. С. Ющенко); виявлення зв'язку гідрологічних процесів з екологічним станом водних об'єктів (В. М. Тімченко, В. М. Самойленко); постчорнобильської гідрологічної тематики на основі чисельних методів математичного моделювання (М. Й. Железняк, О. В. Войцехович); інтеграцію методів гідрологічних і гідрохімічних досліджень при комплексному вивченні річкових басейнів (В. К. Хільчевський, В. І. Осадчий).

Сучасний етап розвитку гідрології спрямований на дослідження водних ресурсів і водного балансу Землі та окремих регіонів, в тому числі і з урахуванням можливих кліматичних змін, прогнозування майбутнього стану водних ресурсів та на розв'язання проблем водозабезпечення посушливих регіонів, управління басейнами транскордонних річок. Він характеризується автоматизацією гідрологічної мережі та регіональним узагальненням інформації про водний режим стосовно потреб різних галузей економіки.

Сьогодні активно розвиваються методи гідрологічних досліджень з використанням аерокосмічної інформації

Розвиваються методи гідрологічних досліджень з використанням аерокосмічної інформації, що дає змогу враховувати просторову неоднорідність багатьох природних факторів, та методи математичного моделювання процесів гідрологічного циклу. Результати гідрологічних досліджень використовуються для задоволення потреб водокористувачів (водопостачання, гідроенергетика, меліорація, водний транспорт, рибне господарство та ін), при проектуванні гідротехнічних соруд, мостобудуванні, при плануванні і здійсненні заходів з охорони вод. Важливий напрям розвитку гідрології в Україні — розробка наукових основ комплексного використання та охорони водних ресурсів транскордонних річок басейнів Дніпра, Тиси, Західного Бугу, Сіверського Дінця спільно з відповідними органами сусідніх держав.

В Україні дослідження з гідрології проводять в Українському науково-дослідному гідрометеорологічному інституті, Інституті гідробіології НАН України, Українському науково-дослідному інституті водогосподарсько-екологічних проблем, Інституті водних проблем і меліорації, інституті «Укрводпроект», а також на відповідних кафедрах вищих навчальних закладів — на кафедрі гідрології та гідроекології географічного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, кафедрі гідрології суші Одеського державного екологічного університету, кафедрі гідроекології, водопостачання і водовідведення географічного факультету Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, кафедрі водогосподарської екології та гідрології Національного університету водного господарства та природокористування. Підготовку фахівців з гідрології, крім названих університетів, ведуть на кафедрах гідрометеорології у Дніпропетровському національному університеті імені Олеся Гончара та Східноукраїнському національному університеті імені Володимира Даля. Українські гідрологи беруть участь у Міжнародній гідрологічній програмі ЮНЕСКО. Матеріали гідрологічних спостережень на мережі гідрологічних постів на річках України зводяться в «Гідрологічний щорічник», який випускає Центральна геофізична обсерваторія гідрометслужби України.

Одною з провідних гідрологічних шкіл України є Одеська школа. Гідрологічний факультет був заснований у 1932р., Як один з факультетів створеного за рішенням уряду СРСР спеціалізованого інженерного гідрометеорологічного інституту.

З перших років свого заснування гідрологічний факультет здійснював підготовку спеціалістів для всіх республік колишнього Союзу та ряду зарубіжних країн. За 68 років свого існування факультет випустив понад 6 тисяч дипломованих спеціалістів гідрологів і океанологів. Серед його випускників такі відомі вчені як д.г.н. Калінін Г.П., д.ф.-м.н.. Кучмент Л.С., д.г.н. Швебс Г.І. та ін, керівники великих підрозділів і директора науково-дослідних інститутів.

На гідрологічному факультеті сформувались дві наукові школи. У 1946р. під керівництвом найбільшого вченого гідролога д.т.н. Бефану А.Н. сформувалася всесвітньо визнана школа генетичної гідрології. В даний час науковий напрямок цієї школи успішно розвивається в роботах д.г.н. Бефану Н.Ф., д.г.н. Гопченко Є.Д., д.г.н. Іваненко А.Г. та ін

У рамках іншого напрямку, основоположником якого був д.ф.-м.н. Гринвальд Д.І., проводились систематичні дослідження руслової турбулентності. У підсумку досліджень побудована загальна модель турбулентного річкового потоку. За рівнем вивченості руслових процесів у різних природних умовах наукова школа Одеського гідрометеорологічного інституту займає одне з провідних місць в даній області.

Гідрологічний факультет має широкі ділові зв'язки з багатьма проектними та виробничими організаціями, виконуючи нучние дослідження по основних проблемах сучасної гідрології: створення методів інженерних гідрологічних розрахунків і прогнозів, розробці теоретичних основ і практичних рекомендацій щодо оцінки і прогнозу руслових процесів.

Велике значення в діяльності гідрологічного факультету має міжнародне співробітництво, яке здійснюється в рамках різних програм. Провідні викладачі факультету беруть активну участь у роботі міжнародних нарад, семінарів і конференцій. У 1995р. і 1996р. на базі гідрологічного факультету проводились міжнародні експедиції з проблем гідроекології малих річок спільно з Нью-Йоркським університетом та громадською організацією Earthwatch [7].

Основною структурою спрямованою на розроблення океанології в нашій країні є Морський гідрофізичний інститут НАН України.

За ініціативою та під керівництвом академіка В. В. Шулейкіна на березі Чорного моря, у с. Кацівелі (Крим) була створена перша у світі стаціонарна морська гідрофізична станція, призначена для виконування систематичних досліджень процесів та явищ у прибережній зоні моря.

У 1948 р. в Москві на базі Чорноморської гідрофізичної станції АН СРСР та Морської гідрофізичної лабораторії (раніше відділ Інституту теоретичної геофізики АН СРСР) був створений Морський гідрофізичний інститут АН СРСР. Його директором — організатором та неформальним лідером став видатний учений-океанограф В. В. Шулейкін. Інститут досліджував теплові явища в океані, теплові взаємодії між океаном, атмосферою та материками, вплив океану на клімат та погоду. Результати цих та інших досліджень були узагальнені ним в унікальній за багатством представлених даних та викладених ідей монографії «Фізика моря», відзначеній Державної премією СРСР (1942 р.).

У серпні 1961 р. Морський гідрофізичний інститут був переданий до системи Академії наук УРСР, а в 1963 р. перебазований до м. Севастополя. Під керівництвом академіка АН України А. Г. Колесникова Інститут був практично заново відтворений у Севастополі та стрімко увійшов до радянської та світової еліти як визнаний авторитет у галузі досліджень фізичних процесів у морях та океанах, автоматизації океанографічних досліджень, морського наукового приладобудування. При цьому ставка була зроблена як на запрошення до м. Севастополя та Кацівелі відомих учених, так і на активне залучення до Інституту у Севастополь молодих наукових співробітників та фахівців.

Найвагомішим результатом цього періоду є відкриття, експериментальне та теоретичне дослідження у тропічній Атлантиці екваторіальної протитечії, названої на честь М. В. Ломоносова. Група вчених МГІ на чолі з директором інституту академіком АН УРСР А. Г. Колесниковим (С. Г. Богуславський, Г. Н. Григор’єв, Г. П. Пономаренко, А. С. Саркісян, О. І. Фельзенбаум, Н. К. Ханайченко) у 1970 р. відзначена Державною премією СРСР за цю багаторічну, надзвичайно актуальну на той час роботу, яка зберегла свою значущість дотепер.

З 1974 р. по 1985 р. директором МГІ був академік АН УРСР Б. О. Нелепо. За цей період зусиллями вчених МГІ були одержані фундаментальні результати у вивченні закономірностей формування клімату океану та його взаємодії з атмосферою, циркуляції вод тропічних регіонів, мезомасштабної та синоптичної мінливості гідрофізичних полів, їх тонкої структури, динаміки поверхневих і внутрішніх гравітаційних хвиль, а також у галузі гідрооптики, ізотопної та фізичної хімії моря. За цикл праць «Системні дослідження Тропічної Атлантики» співробітники МГІ Б. О. Нелепо, А. Г. Колесников, М. З. Хлистов, І. Є. Тимченко та О. О. Новоселов були відзначені Державною премією УРСР в 1979 р. Інтенсивно розвивалися роботи фізико-технічного профілю з метою створення нових вимірювальних та інформаційних систем. У ці роки були здійснені перші великомасштабні довгострокові експерименти з супутникової гідрофізики з використанням океанографічних ШСЗ, такі, що стали підґрунтям унікального за інформаційними можливостями наукового напряму. За цикл досліджень у галузі супутникової гідрофізики співробітники МГІ Б. О. Нелепо та Ю. В. Терьохін відзначені Державною премією СРСР в 1989 р.

З 1985 р. МГІ очолює академік НАН України В. М. Єремеєв. МГІ суттєво розширив спектр наукових досліджень еколого-океанографічного профілю, розгорнув масштабні роботи по вивиченню динаміки складних морських систем, моделюванню та контролю за їх станом та еволюцією, інформаційному і аналітичному супроводу та розвитку міждисциплінарного комплексного моніторингу океану. Відповідно до Міжурядової угоди в Ґвінейській Республіці Національною академією наук України, яку представляв Морський гідрофізичний інститут, був створений, а з 1983 по 1993 роки успішно функціонував у м. Конакрі спільний науково-дослідний центр для проведення досліджень у галузі океанографії, геліофізики та випробувань конструкційних матеріалів і виробів в умовах тропічного клімату. В 1993 р. зазначений центр був переданий у дар Ґвінейській Республиці. Були інтенсифіковані комплексні дослідження по вивченню закономірностей функціонування складних динамічних систем у широкому діапазоні просторово-часових масштабів, фізичної та фізико-хімічної взаємодії водного середовища з атмосферою і донними відкладеннями, геобіохімічної динаміки сірководневих зон. За цикл праць цього напряму в 1989 р. вчені МГІ В. М. Єремеєв, О. О. Безбородов, Л. М. Іванов були удостоєні премії ім. В. І. Вернадського НАН України в галузі геології, геохімії, геофізики і гідрофізики.

Морський гідрофізичний інститут і його підрозділи нарівні з Інститутом біології південних морів НАН України і підрозділами ІБПМ НАНУ послужили базовими організаціями для створення в 1999 р. Океанологічного центру НАН України, що об’єднав провідні морські колективи країни. Генеральним директором центру був призначений академік НАН України В. М. Єремеєв.

В останні роки дослідження колективу МГІ зосереджені на комплексному вивченні Азово-Чорноморського басейну та окремих стратегічно важливих для України районів Світового океану. Метою цих робіт є створення наукових та технічних основ міждисциплінарного моніторингу, діагнозу і прогнозу стану морського середовища, глобальних та регіональних варіацій клімату, а також вирішення проблем раціонального використання природних ресурсів, запобігання та зниження рівня негативних наслідків антропогенного впливу на прибережні акваторії.

Вчені МГІ НАН України в рамках міжнародного наукового співробітництва беруть активну участь у розробці теорії, технологічних модулів та вимірювальних технічних засобів щодо формування глобальної універсальної системи спостережень за станом Чорного моря. Створені нові морські прилади, інформаційно-вимірювальні комплекси, сформовані бази та банки даних океанографічних параметрів Чорного моря та Світового океану, технологічні компоненти супутникового контролю океанографічних та геофізичних об’єктів. Праці вчених МГІ в останні роки в галузі динаміки морських систем (академіки НАН В. І. Беляєв і В. М. Єремеєв), фізичної океанографії (академік НАНУ М. П. Булгаков, доктори наук С. Г. Богуславський, П. Д. Ломакін, А. Х. Дегтерьов), гідрофізики шельфу (член-кореспондент НАНУ В. О. Іванов, доктор наук В. І. Власенко), теорії поверхневих і внутрішніх хвиль (член-кореспондент НАНУ Л. В. Черкесов, доктори наук О. Є. Букатов, С. П. Доценко), супутникової океанології (доктори наук Г. К. Коротаєв, В. М. Кудрявцев, М. Є. Лі, В. О. Дулов), клімату морів і океанів (доктори наук В. В. Єфімов, М. А. Тимофеєв, О. Б. Полонський), циркуляції морів і океанів (доктори наук В. В. Книш, Н. Б. Шапіро, С. Г. Демишев, С. М. Булгаков), системного аналізу морського середовища (доктор наук І. Е. Тимченко), хімічної океанографії (доктор наук С. К. Коновалов), морських інформаційних систем і технологій (доктор наук О. М. Суворов), автоматизації гідрофізичних досліджень (доктори наук В. О. Райський, В. М. Кушнір), дрифтерних технологій дослідження морського середовища (доктор наук С. В. Мотижев) широко відомі як у нашій країні, так і за рубежем.

На базі МГІ працює Комісія з проблем Світового океану при Президії НАН України, яка здійснює координацію усіх фундаментальних океанологічних досліджень в Україні, а також Координаційна рада по створенню національної компоненти Глобальної системи спостережень Чорного моря.

В 1992-2002 роках інститут був ініціатором, учасником та головним виконавцем більш як 20 національних, відомчих та міжнародних програм та проектів, у т. ч. по лінії ООН, ЮНЕСКО, Глобального фонду навколишнього середовища, ЄС, НАТО, Фонду цивільних досліджень США, міжнародного Українського науково-технічного центру та інших. Вченими МГІ НАН України за цей період отримано понад 40 індивідуальних та колективних грантів міжнародних наукових фондів, центрів та організацій [28].

Біогеографія

Історія розвитку біогеографії в Україні розділяється на 6 етапів. Конкретно вітчизняними вченими територія України починається досліджуватись тільки з третього етапу.

Українську епоху біогеографічних досліджень відкрив вчений, що вивчав біоту України - перший професор зоології Київського університету А. Андржейовський (1785–1868). Його праці присвячені флорі й фауні України. Вчений зібрав великий гербарій, який складався з 10 тис. рослин. Його вважають одним з перших палеонтологів, який описав і систематизував велику кількість викопних молюсків і земноводних. У працях А.Андржейовського містяться думки про змінність видів унаслідок зміни природного середовища. Він також вивчав географічне поширення організмів та їхню екологію.

Четвертий період вирізняється цілою когортою визначних дослідників біоти України. Серед них такі відомі постаті, як В. Докучаєв, А. Реман, В. Липський, Й. Пачоський, Г. Танфілєв, В. Талієв та багато інших. Якщо праці В. Докучаєва “Наши степи прежде и теперь”, “Руський чорнозем” є загальновідомими, виконаними на підставі досліджень полтавських чорноземів, то праці польського вченого А. Ремана менше відомі в Україні. Зауважимо, що А. Реман є засновником кафедри географії Львівського університету (1882), відомий флорист, систематик і ботаніко-географ, який досліджував терени південної і західної України, а також Кавказ, Південну Аф-рику, куди здійснив дві експедиції, суттєво розширивши знання про флору цих регіонів.

Багато вчених з цієї кагорти розпочинали свої студії біоти в останній четверті XIX ст. і продовжували їх у наступному п’ятому періоді, тобто у першій половині XX ст. Серед них відомий ботаніко-географ і флорист В. Липський (1863–1937), який досліджував терени України і Молдови, Кавказу і Середньої Азії, Великих Зондських островів і Північної Африки. Цей видатний вчений описав чотири нових роди і понад 200 нових видів та різновидів рослин, що є значним внеском у ботанічну й біогеографічну науку. Його іменем названо 45 видів рослин. В. Липський був не тільки визначним вченим, а й організатором науки. З 1919 року він – академік, у 1921–22 – віце-президент, а в 1922–1928 рр. – президент Всеукраїнської академії наук. Згодом вчений очолює Одеський ботанічний сад, вивчає водорості Чорного моря. Й. Пачоський присвятив вивченню флори і фітоценозів України чимало праць. Його монографії “Причорноморські степи” (1908), “Херсонська флора” (1914), “Основи фітосо-ціоценології” (1921) та інші написані на матеріалах дослідження теренів України. Завдяки науковому доробку Й. Пачоського вважають одним з найвидатніших дослідників цього періоду.Варто назвати фундаментальні праці Є. Лавренка, присвячені картографуванню рослинності світу, вивченню рослинності арідних і субарідних територій Євразії, О. Фоміна “Флора України” (Т. 1, 1926), Є. Алексеєва “Типи українського лісу” (1928), М. Мельника “Українська номенклатура вищих рослин” (1922), В. Попова і В. Семиренка (1929), які виконали природно- історичне районування для обґрунтування розміщення садових культур.В. Станчинський пропонує поняття “біогеоценоз”. У статті “До розуміння біогеоценоза” (1933) він з’ясовує сутність цього поняття та його співвідношення з раніше запропонованими “біоценоз”, “фітосоціоценоз” та ін. Західні терени України у міжвоєнний період досліджували українські (М. Козій) та польські (В. Шафер) вчені.

Сучасні біогеографічні дослідження в Україні проводять вчені академічних та університетських закладів. Їхніми зусиллями завершено багатотомне видання флори і фауни України, проведено геоботанічне районування та видано серію карт рослинності заповідних об’єктів.

У цей період видано “Визначник рослин України” (1964), “Определитель высших растений Украины” (1987), “Рослинність УРСР” у чотирьох томах (Природні луки; Болота; Ліси; Луки; Степи, кам’янисті відслонення, піски), “Ліси України” (А. Солдатов, С. Тюков, М. Туркевич, 1960), “Болота УРСР” (Є. Брадіс, Г. Бачуріна, 1969), “Лісові ресурси України, їх охорона і використання” (С. Генсірук, В. Бондар, 1973); “Геоботанічне районування Української РСР” (1977) і “Географія рослинного покриву України” (Ю. Шеляг-Сосонко, В. Осичнюк, Т. Андрієнко та ін., 1982).

В останній період видано праці професорів С. Генсірука “Ліси України” (1992, 2002), С. Генсірука, М. Нижник “Географія лісових ресурсів України” (1996), М. Голубця “Від біосфери до соціосфери” (1997), “Плівка життя” (1997), “Екосистемологія” (2000), у яких досліджуються теоретичні проблеми біоценології та екосистемології [1, 30].

Ґрунтознавство

Перші відомості про грунтовий покрив України відносяться до початку XIX ст., коли на основі кадастрових даних були складені грунтові карти Європейської Росії. Розвиток географії й картографії грунтів України пов'язаний з дослідженнями В.В.Докучаєва в Полтавській губернії в 1888-1894 pp. Вони дали можливість установити географічні й топографічні закономірності грунтового покриву лівобережного Лісостепу. Знання про грунти України значно розширились у результаті польових обстежень у Чернігівській області (Б.Б.Полинов, К.Г.Білоусов), Таврійської (М.К.Клєпінін, М.С.Федоровський), Київської (М.І.Фролов), Волинської (Ф.І.Левченко), Катеринославської (В.В.Курилов), Подільської, Херсонської та Харківської (А.І.Набоких, М.Ф.Колоколов) губерніях. У 1926-1928 pp. у республіці обстежені грунти на значній території лісостепової й степової зон (В.І.Крокос, Д.К.Біленко, Н.Б.Вернандер та ін.). Отримані дані послужили основою для складання в 1928 р. Науковим комітетом Наркомзему УРСР першої оглядової грунтової карти республіки в масштабі 1:1000000. Необхідність детальних знань про грунтовий покрив і агровиробничу характеристику грунтів кожного господарства зумовила в 1931-1932 pp. проведення агроінвентаризації грунтів, а в 1934-1935 pp. – обстеження орних угідь буряківничих господарств республіки, в результаті чого були складені великомасштабні грунтові карти господарств, а також грунтово-агрохімічна карта буряківничих районів України в масштабі 1:420000 (П.А.Власюк, І.І.Канівець та ін.). У 1935 р. була складена нова оглядова карта України (О.М.Грінченко, Г.С.Гринь, М.К.Крупський тощо). На Україні, починаючи з 1957 p., були розгорнуті великі грунтово-картографічні роботи з дослідження грунтів і складання грунтових карт у кожному господарстві. Ці роботи, в яких брало участь близько 1900 спеціалістів, проведені на площі 30 млн. га в 7000 господарств. У "Методиці крупномасштабного обстеження грунтів колгоспів і радгоспів Української РСР" (1958) на високому науковому рівні подані організаційна структура грунтових вишукувань, номенклатура й діагностика, агровиробниче групування грунтів. Кожне господарство країни отримало грунтову карту в масштабі 1:10000 або 1:25000 із комплектом картограм і пояснювальний текст до них. У результаті узагальнення матеріалів великомасштабних грунтових досліджень складені карти районів, областей і республіки в цілому.









Последнее изменение этой страницы: 2016-04-06; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su не принадлежат авторские права, размещенных материалов. Все права принадлежать их авторам. Обратная связь