Лексичне унормування української літературної мови у ХХ ст.


Проблема лексичного унормування полягає в тому, що не було чітко визначених критеріїв лексичної нори – були прихильники реалістичного підходу (вводити все, що використовується) і прихильники пуристичного (викинути зі словника все, що не є суто українським або змінити форму запозиченого слова відповідно до народної форми). Усі погоджувалися, що критерієм норми повинна бути народність, але зміст поняття кожен розумів по-своєму. А тому лексикографічні праці 20-30-х років були надзвичайно строкатими за фактажем і не могли вважатися еталоном норми для свого часу. Лише термінологічні словники з усіх предметів, які були видані для школи, працювали на освіту.

З 1918 по 1933 рік було видано 23 російсько-українських і 17 українсько-російських словників різного обсягу і з різним підходом до відбору лексичного матеріалу. Кращі праці:

· „Практичний українсько-російський словник” О.Савченка (Харків, 1926).

· „Українсько-російський словник” О.Ізюмова (Київ, 1928).

· Академічний „Російсько-український словник” (1924-1929), що був упорядкований під головуванням академіків А.Кримського і С.Єфремова і встиг вийти до літери П (включно) (вийшло шість випусків), зафіксував уже розвинуту багатофункціональну літературну мову. Як зазначали в передмові упорядники словника (В.Ганцов, Г.Голоскевич, М.Грінченко), він „в українських своїх перекладах живовидячки відбиває той великий поступ, що зробила українська літературна мова протягом останніх десятиліттів, а надто останніх років, коли вона сталася органом широкого і державного вжитку”.

· „Російсько-український словник” (1937) – академічний словник на 39 тисяч слів. У характеристиці цього словника зазначено, що він фіксує неологізми радянської доби і спільну для української і російської мов лексику. А отже, багато суто української лексики залишилося за межами цього словника.

· „Російсько-український словник” 1937 року був перевиданий і доповнений (містив ≈80 тисяч слів) 1948 року. Редактори – Михайло Калинович, М.Ярошенко, які виконали настанову показати близькість двох мов, і тому в перекладній частині багато кальок. Цей словник відомий у побуті під назвою „Зелений словник” (за кольором обкладинки і як недосконалий). У передмові до нього різко засуджувались попередні словники дореволюційного періоду.

 

Кілька ілюстрацій, що показують, як вилучалась з української мови специфічна група слів сфери міського побуту, що ввійшла до неї через посередництво польської мови. Якщо академічний російсько-український словник 1924-1929 років російське слово апельсин перекладає українським помаранча, а похідний прикметник апельсинный українським помаранчевий, то в реєстрі словника 1948 р. вже з’являється апельсин, а помаранчу відсунуто на друге місце з обмежувальною ремаркою западное, а в похідних прикметниках залишається тільки апельсинний, апельсиновий. Слова цитрина, лимона, що їх реєстр 1924-1929 рр. подає як українські відповідники до рос. лимон, словник 1948 р. міняє місцями – лимон, цитрина, причому лимона змінює родову форму, бо так в російській. До російського ізюм перший словник дає такий ряд українських відповідників – родзинки, ізюм, узюм, другий – ізюм, родзинки. Російське кофе словник 1924-1929 рр. перекладає одним словом кава, тоді як словник 1948 р. подає вже два відповідники – кофе і кава, відсуваючи каву на друге місце.

Агатангел Кримський в травні 1941 р. наважився виступити проти засад укладання нового російсько-українського словника: „Словник складено із свідомим наміром систематично покалічити нашу мову, спотворити й перекрутити її структуру”.

 

· 1953-1963 рр. – вийшов шеститомний Українсько-російський словник (понад 120 тисяч слів). Головним редактором був М.Рильський. Цей словник був відзначений Державною премією. Українські слова нерідко калькуються російською мовою – з метою показати близькість мов. І цей словник теж укладався із загальною настановою на відображення „благотворного впливу російської мови на українську” і засудження „націоналістичних” словників 20-х років. Проте в ньому є і суто українські слова і вирази: щойно, допіру, насипати борщу тощо.

· 1963 рік – Російсько-український словник у трьох томах (120 тисяч слів). Це перевидання з доповненнями і деякими виправленнями Російсько-українського словника 1948 року, це один з найповніших на сьогодні російсько-українських словників.

 

До 1990 року переважна більшість лексикографічних праць виконувала функцію помічника перекладацької практики переважно з російської на українську, а не функцію удосконалення лексикографічних норм.

З-поміж академічних словників можна назвати:

· 8-томний „Етимологічний словник української мови” почав виходити з 1973 року, поки що вийшло 4 томи.

· 1993 року здійснено 1-е академічне видання Фразеологічного словника української мови.

· 2000 року АН України видала 2-томний словник синонімів.

· 2001 року вийшла Енциклопедія „Українська мова”. Зазнала негативного рецензування. Сама книга була підготовлена до друку ≈1987 року, але через брак коштів не змогли її видати. А коли енциклопедія вже видавалася, то укладачі не зробили т.зв. косметичного удосконалення. Була перевидана 2005 року.

Кілька разів перевидавався Словник Бориса Грінченка: 1925, 1937, 1956, 1994 – унікальна річ, яка містить застарілу лексику, що є нашою минувшиною.

1998 року якесь видавництво видало 4-томний тлумачний словник української мови. АН України подавала на суд це видавництво, але нічого не змогла зробити.

Граматики 1 пол. ХІХ ст.

1818 рокуу Петербурзі надрукована перша граматика нової української мови Олексія Павловського „Граматика малороссійскаго нарhчія, или Грамматическое показаніе существеннhйших отличій, отдалившихъ малороссійское нарhчіе от чистаго россійскаго языка, сопровождаемое разными по сему предмhту замhчаніями и сочиненіями”.

Композицію праці О.Павловського складають дві частини: перша – граматична, друга – лексико-фольклорна (у три з половиною рази більша від першої). У вступному слові під назвою „Вмhсто предисловія” читач знаходить історичну довідку про український народ, його минуле, про українську мову з короткою характеристикою її фонетичних і морфологічних ознак у порівнянні з російською мовою. Автор написав, „что это наречие имеет черты, позволяющие видеть в нем отдельный язык”. Перша частина має два розділи: Глава 1. О буквахъ; Глава 2. О частяхъ рhчи. У другій частині (с. 22-144 граматики) подаються загальнолітературні лексичні і фольклорні матеріали. С. 22-24 – глава „О сочиненіи и стихотворствh малороссійскомъ”. Подальші сторінки (25-114) – це ілюстративний матеріал, з якого можна б скласти і синтаксис, і просодію, і орфографію, і крім того, значно розширити прикладами фонетику, орфоепію, морфологію. На с.24-77 вміщений „Краткій малороссійскій словарь” на 1131 слово, далі – „Фразы, прословицы и приговорки малороссійскіе” (с.78-86); тексти пісень „Гомінъ, гомінъ по дуброві” та поема „Вакула Чмыръ” (с.93-106). У кінці – „Общіе замhчанія” (с.106-114), де автор дає естетичну оцінку мови, говорить про нову і запозичену лексику, про жартівливі звороти та про слова, які дуже вдало характеризують речі (недогарокъ, ослінъ, кресати, весільні), висловлює думку про цінність говорів і потребу їх збереження.

Граматика О.Павловського була першою граматикою нової української мови не тільки за часом, але й за змістом (рукопис був готовий 1805 р.; 13 років „розглядався” Російською академією наук). Павловський першим висловився про джерела нової української літературної мови, вбачаючи їх у фольклорі та живій розмовній мові міста.

Говорячи про вимову звуків („букв”), Павловський відзначає особливості приголосних і голосних української мови:

/г/ як латинське h: гуляю, гарный, Горпына;

/г/ як латинське g, яке він передає сполученням двох букв кг: кгуля, кгвалтъ, кгрона;

/л/ як в: вовкъ, сказавъ, молывся;

/ф/ як хв: хварба, хворый;

/дж/, /дз/: джыкгунъ, дзвінъ, дзыклыкъ;

/h/ як і: ніжный, літо, сіно;

/е/, /о/ як і: шість, осінь, піпъ, стіл;

/ц/ як /ц’/ в кінці слова: палець.

Із морфологічних рис: ступенювання прикметників – суфікс –ійшій, префікс- пре або най-;

Ор.в. числівників – двома, пьятьма.

Павловський першим сформулював фонетичний принцип правопису як основний: „слова малороссийские следует писать теми буквами, какими они произносятся”. Приклади українських слів і форм Павловський подає фонетичним правописом, що викликало заперечення Максимовича, Цертелєва, Метлинського.

О.Павловський першим в українській орфографії став послідовно передавати на письмі голосний [і], незалежно від його походження й позиції у слові, однією літерою і: стілъ, гомінъ, літо, дощі, ні, ходімо. Таким чином, він перший запровадив єдине орфографічне правило, єдину норму для позначення на письмі звука [і] в українські мові.

Правило написання літери і для передачі на письмі звука [і] будь-якого походження в частині позначення [і] з [е] та [о] спопуляризовала „Русалка Дністровая” (1837), а в усій повноті – видання П.Куліша кінця 50 – поч. 60-х рр. і в 70-х роках воно остаточно закріпилося у виданнях Південно-західного відділу Російського географічного товариства у Києві.

О.Павловський першим запровадив єдину орфографічну норму в позначенні сучасного українського звука [и] незалежно від його походження [ы] та [и], почав послідовно передавати його однією літерою ы (тыждень, маты, візьмы). Хоч ця норма пізніше й набула іншої реалізації (тиждень, мати), вона, безперечно, відбивала тенденцію до встановлення єдиних національних норм української літературної мови, і в цьому її позитивне значення.

У питанні про передачу на письмі українського голосного [и] О.Павловського наслідували П.Гулак-Артемовський та деякі інші представники харківської групи письменників. Але дещо пізніше, коли вчені точніше визначили акустично-фізіологічну природу українського [и], його в усіх позиціях стали позначати на письмі літерою и. Уперше у такому значенні цю літеру використала „Русалка Дністровая” (син, язик), а закріпилась з ним вона в українській орфографії тільки з кінця 50 – початку 60-х років ХІХ ст., зокрема завдяки правописній практиці журналу „Основа” (редактор П.Куліш).

О.Павловському належить також перша спроба диференціювати способи позначення на письмі голосного [е] після твердих приголосних (нехай, цегельня) і після м’яких та j (використав для цього h: насіньнh, буваh, окраhць).

За традицією, що склалася в XVII ст. й була продовжена в творах Котляревського, Павловський писав іŏ для позначення [о] після пом’якшеного приголосного (сіŏгодні, лопуціŏкъ) та в сполученні з попереднім [j]: іŏго, іŏму. Після нього такого написання дотримувались Є.Гребінка, К.Шейковський та інші, поряд з ёу Гулака-Артемовського (сёгодня, ёму), П.Куліша (народного, ёму). Сполучення ьо та йо у сучасному звуковому їх значенні вперше використала „Русалка Дністровая” (всьо, ройом), а спопуляризував в „Южном русском сборнике” А.Метлинський (1848), хоч остаточно закріпилося воно в українській орфографії тільки в 2 пол. ХІХ ст.

1822 рік„Прибавленіе къ Грамматикhмалороссійскаго нарhчія” О.Павловського.

 

Більше в Східній Україні, як і в Росії узагалі, у ХІХ ст. граматики української мови не з’являлися, українська мова була повністю усунена зі школи та офіційного вжитку.

 

У той же час на західноукраїнських землях на поч. ХІХ ст. посилюється увага до рідної мови, виявом чого, зокрема, стало вивчення її граматичної будови.

· Так, відомий галицький культурний діяч І.Могильницький протягом 1822-24 рр. написав „Грамматику язика славеноруского”, у передмові до якої аргументовано, на рівні тогочасної науки, довів самостійність української мови серед інших слов’янських мов. Однак його граматика залишалась до 1910 року неопублікованою (крім вступної статті, що вийшла друком 1829 р. у Львові у скороченому варіанті польською мовою і 1838 р. – російською мовою у Петербурзі).

· 1830 р. у Будині (Будапешт) видана латинською мовою праця „Граматика слов’яно-українська” закарпатського вченого М.Лучкая, об’єктом висвітлення в якій була українська мова в порівнянні зі старослов’янською, подана з додатком зразків закарпатських говірок української мови. Перевагою ї перед іншими граматиками було запровадження ілюстративного матеріалу.

· 1834 р. у Перемишлі надрукована німецькою мовою „Граматика руської або малоруської мови в Галичині” Й.Левицького, де обґрунтовується єдність української мови у Східній і Західній Україні (проте сама граматика не була оригінальною, а компілятом рукописної граматики І.Могильницького і граматики російської мови Паппе, спрямована на вивчення язичія).

· 1846 р. у Перемишлі польською мовою вийшла „Граматика руської мови” Й.Лозинського.

· 1849 р. у Львові опублікована „Грамматика руского #зыка” Я.Головацького, яка з усіх до того написаних граматик української мови була найбільш змістовною, у ній на належному тогочасному науковому рівні аналізувалися як загальноукраїнські фонетичні й граматичні явища, так і діалектні, переважно властиві галицьким говорам.









Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su не принадлежат авторские права, размещенных материалов. Все права принадлежать их авторам. Обратная связь