Гарантії законності і правопорядку 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Гарантії законності і правопорядку



Гарантії законності і правопорядку — це сукупність об’єктивних і суб’єктивних умов та спеціальних засобів (заходів), спрямованих на забезпечення та охорону (захист) режиму законності і правопорядку. Гарантії законності і правопорядку поділяють на загальні і спеціально юридичні.

До загальних гарантій слід віднести економічні й політичні фактори та умови, що мають об’єктивний характер, існування яких забезпечує додержання законності і існування правопорядку. Вони безпосередньо відображають закономірності розвитку суспільства, утворюють макросередовище, в межах якого здійснюється правове регулювання. На процес реалізації вимог законності, встановлення та функціонування правопорядку ці фактори впливають опосередковано, як позитивно, так і негативно. Негативно, наприклад, на стан законності і правопорядку впливає політична нестабільність, дезорганізація державно-владних структур, низький рівень виконавчої дисципліни, розквіт бюрократизму і т. ін.

Економічними гарантіями є передусім рівність усіх форм владності і економічних можливостей суб’єктів суспільних відносин. Особливо слід наголосити на впливі такого фактора, як зростання загальнонаціонального доходу і на цій основі — матеріального благополуччя кожної людини. Матеріально забезпечена людина, як правило, прагне співвідносити свою поведінку з вимогами законодавства, оскільки розуміє, що її інтереси у свою чергу захищаються режимом законності і правопорядку.

Політичні гарантії — це розвинута система народовладдя, його реалізація через демократичні форми й інститути, свобода самовизначення особистості, політична різноманітність. Законність є стрижневим елементом демократії, правовою формою її буття. Тому й розвиток і зміцнення демократії, функціонування її інститутів сприяють гарантуванню законності і правопорядку.

Серед політичних гарантій головна роль відводиться наявності сильної державної влади. Поняття “сильна державна влада” означає, що ця влада відповідальна перед народом, заснована на демократичних принципах формування та функціонування (визнання пріоритету прав і свобод людини, поділ влади, парламентаризм, верховенство права і закону та ін.); легітимна, тобто заснована на існуванні віри людей у правомірність її існування. Саме тому вона може виступати гарантом справедливості і гуманності, здатна забезпечити прийняття та реалізацію правових за змістом законів та інших нормативно-правових актів, гарантувати особисту безпеку людей, прогресивний розвиток суспільства, ефективну боротьбу зі злочинністю, корупцією та іншими антисоціальними явищами.

Соціальними гарантіями законності і правопорядку слід визнати відсутність відвертих соціальних суперечностей між різними групами, прошарками населення, стабільність, впевненість громадян у непорушності своїх свобод і соціальних прав, їх матеріальне благополуччя, відсутність безробіття або низький його рівень і т. ін. У створенні такого стану соціальної сфери велику роль відіграють соціальноспрямовані заходи держави, благочинні акції суспільних організацій. Навпаки, зростання безробіття, падіння життєвого рівня населення негативно впливає на стан законності, правосвідомість громадян. Виникають антиправові настрої, пошуки шляхів незаконного збагачення, обходу закону, а як наслідок — соціальні конфлікти, соціальна напруга в суспільстві, що може завдати істотної шкоди законності і правопорядку.

Ідеологічні гарантії полягають у наявності моральних і правових уявлень про необхідність та корисність законослухняної поведінки, про неприпустимість здійснення протиправних вчинків. Ідеологічною гарантією порядку є також наявність достатньо високого рівня загальної і правової культури, правосвідомості членів суспільства, і передусім посадових осіб, які приймають нормативні і індивідуальні правові рішення. Для їх досягнення необхідні організація пропаганди, створення чіткої системи виховання у громадян почуття відповідальності, права і законності, створення здорової моральної обстановки. У цій роботі повинні брати активну участь усі структури політичної і правової систем, відповідні установи культури і мистецтва, школи, навчальні заклади, церква тощо. Ідеологічними факторами, які впливають на стан законності і правопорядку, слід вважати існування свободи преси, думок, що дозволяє вести публічну боротьбу з правопорушеннями.

Юридичні гарантії являють собою сукупність умов, засобів, організаційно-правових заходів, безпосередньо спрямованих на забезпечення режиму законності і правопорядку, і є юридичними формами загальних гарантій. Крім того, юридичні гарантії закріплюються, врегульовуються в чинному законодавстві, системі правових приписів, тож, по суті, вони є численними проявами самого права в тій його частині, яка покликана забезпечувати діяльність права в цілому. Сама специфіка права, притаманні йому механізми, а також робота юридичних органів спрямовані на те, щоб вимоги законності реально “працювали”, фактично здійснювались.

Видами юридичних гарантій є правові умови, правові засоби, організаційно-правові заходи.

Правовими умовамиоб’єктивного порядку є стан чинного права і законодавства (їх ще називають нормативною основою законності), від якого великою мірою залежить міцність і стабільність режиму законності і правопорядку. Вони повинні відповідати закономірностям суспільного розвитку, йти в ногу з його тенденціями, оптимально втілювати в собі правові засоби, методи, типи правового регулювання стосовно тієї чи іншої сфери суспільних відносин, в них не повинно бути прогалин і суперечностей, їх слід доводити до загального відома, забезпечувати необхідними механізмами реалізації та охорони тощо. Відсутність цих властивостей у праві і законодавстві стає причиною різного роду правопорушень, особливо у сфері економіки, ускладнює боротьбу зі злочинністю. Відомо, якщо норма права відстає від життя або суперечить йому, то її виконання буде не меншим злом, аніж її порушення.

Юридичною гарантією є і така правова умова суб’єктивного порядку, як стан правової науки, повноти і розвитку в ній прогресивних, гуманістичних положень, науково-теоретичних конструкцій. Наявність у ній прогресивних наукових концепцій безпосередньо впливає на рівень законності і правопорядку в країні. Сприйняття сучасною вітчизняною правовою наукою загальнолюдських цінностей, втілення їх положень у законодавчу та правозастосовну практику дозволили зміцнити законність у діяльності державних органів, посадових осіб, досягти успіху в забезпеченні стабільності і міцності правопорядку.

Правові засоби як вид юридичних гарантій являють собою вельми широкий спектр. Їх основу становить закріплений у законі обов’язок держави, її органів, посадових осіб, громадян, різних суспільних об’єднань суворо додержуватись і виконувати закони.

Велике значення серед правових гарантій законності і правопорядку мають конституційно-правові засоби — принципи, норми, процедури, які покликані забезпечити верховенство права і конституції як основного джерела національного законодавства, додержання прав, свобод і законних інтересів громадян. Конституція України встановлює систему органів нагляду і контролю за станом законності у сфері законотворчості та сфері правореалізації. Особлива роль у забезпеченні верховенства Конституції належить Конституційному Суду.

Важливе місце серед них належить праву на судовий захист. Відповідно до ст. 55 Конституції “кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб”. На захист прав і свобод людини спрямований Інститут Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. Кожному надається право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів в міжнародних організаціях, членом або учасником яких є Україна (ст. 55).

Серед правових засобів гарантування законності значна роль відводиться процедурним нормам. Законодавчо закріплені права і свободи можуть бути успішно реалізовані лише при наявності надійного процесуального механізму реалізації цих прав, їх забезпечення та захисту.

До організаційно-правових заходів як виду юридичних гарантій законності належить діяльність суб’єктів правоустановлюючих повноважень, спрямована на удосконалення законодавства. Кінцевою метою їх діяльності є створення правових за змістом законів, інших нормативно-правових актів.

У системі організаційно-правових заходів велике значення має видання індивідуально-правових актів. Приймаючись на основі законів, вони спрямовані на забезпечення законності в реальних конкретних життєвих ситуаціях, на усунення перешкод у додержанні, виконанні, використанні прав і свобод громадян іншими суб’єктами права, на ліквідацію допущених правопорушень (відміна незаконних нормативно-правових актів, вироків суду, адміністративних стягнень тощо).

Провідна роль серед юридичних гарантій належить здійсненню правосуддя — діяльності судів, які розглядають і вирішують цивільні та кримінальні справи з метою захисту прав громадянина усіх суб’єктів права. Правосуддя виконує і контрольну функцію. Судовий контроль проводиться конституційними, арбітражними судами, судами загальної юрисдикції. Здійснювані судовими органами організаційно-правові заходи захисту прав суб’єктів — це, з одного боку, і заходи захисту, які здійснюються за ініціативою суб’єктів, чиї права порушені, і водночас — заходи судового контролю.

У забезпеченні законності і правопорядку неабияке значення має юридична відповідальність, яка застосовується до правопорушників. Основною метою і функцією юридичної відповідальності є загальне попередження, спрямоване на адресу потенційних правопорушників, і попередження самого правопорушника.

Зміцненню законності і правопорядку сприяють і захисно-поновлюючі заходи, спрямовані на відновлення порушених прав громадян і організацій. Ці заходи здійснюються, як правило, за ініціативою самих суб’єктів порушених прав — їх скаргами, заявами. До таких заходів належать: 1) примусове виконання юридичних обов’язків (стягнення за рішенням суду аліментів, податків та ін.); 2) усунення перешкод у здійснюванні права (відміна незаконного рішення, яке перешкоджає здійсненню права); 3) відновлення попереднього стану, яке існувало до порушення права (наприклад, поновлення незаконно звільненого з роботи); індивідуально-правовий припис здійснити певну роботу, виконати вказану дію для усунення перешкод у користуванні суб’єктивними правами, відшкодування нанесеної шкоди та ін.).

До контрольно-наглядових заходів гарантування законності належать прокурорський нагляд, нагляд органів державної інспекції, відомчий контроль.

Контрольні функції за політичними партіями представницьких органів, за діяльністю органів виконавчої влади здійснюють також громадські організації.

Важливими організаційно-правовими заходами є профілактика правопорушень, засоби їх виявлення та усунення.

 

Розділ ХХVІІ. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИН

 

§ 1. Поняття правового регулювання

Необхідними умовами існування і гармонійного розвитку кожного суспільства є узгодження інтересів різних його членів, встановлення і підтримування у стосунках між ними певного порядку. Частково це забезпечується за рахунок прямого впливу на поведінку людей різноманітних стихійно-природних, біологічних і соціальних чинників (наприклад, кліматичних умов, природного добору, демографічних процесів та ін.). Однак основне навантаження в реалізації зазначених функцій лягає на спеціально пристосовану до особливостей суспільного буття розгалужену систему соціальної регуляції, важливе місце у якій посідає правове регулювання.

Зміст будь-якого різновиду соціального регулювання (морального, заснованого на звичаях, релігійного, естетичного) так чи інакше полягає у визначенні на нормативному та індивідуальному рівнях відповідно до цілей регулювання меж дозволеної і забороненої поведінки соціальних суб’єктів, встановленні ідеальних моделей їхніх стосунків у певних життєвих ситуаціях, а також у стимулюванні фактичного дотримання ними даних установлень. Все це повною мірою властиве і правовому регулюванню, яке в загальному плані може бути охарактеризоване як процес дії за допомогою правових норм та інших юридичних засобів на поведінку людей з метою упорядкування, охорони та розвитку суспільних відносин.

Разом з тим правовому регулюванню притаманна і певна специфіка, воно має низку тільки йому властивих ознак.

Однією з них є тісний зв’язок правового регулювання з державою. Саме держава в особі її уповноважених органів відповідно до закономірностей розвитку суспільного життя встановлює загальні засади (принципи, цілі, задачі, межі) і розробляє основні засоби правового регулювання. Це робиться передусім шляхом формування системи законодавчих та інших нормативних правових актів з відповідних питань. Держава засновує юридичні установи правозастосовчого, правоохоронного та іншого профілю, що беруть безпосередню участь в організації і здійсненні правового регулювання, координує їх діяльність, застосовує в разі необхідності державний примус до порушників правового порядку. Важливе значення мають державні заходи, спрямовані на ознайомлення населення з положеннями чинного законодавства, юридичними механізмами задоволення та захисту його інтересів. Завдяки цьому правове регулювання набуває таких не завжди характерних іншим видам соціального регулювання рис, як всезагальність, обов’язковість, конкретність, державна примусовість, стабільність і прогнозованість.

Друга із згаданих ознак знаходить свій вияв у системній природі правового регулювання. Правове регулювання здійснюється за допомогою різноманітних але водночас і таких, що діють узгоджено, передбачають один одного, юридичних засобів: норм права, правових відносин, актів тлумачення і застосування правових норм та ін. Наприклад, реалізація юридичних приписів, що встановлюють покарання за правопорушення, відбувається не інакше як через охоронні правовідносини, які виникають на підставі зазначених приписів при наявності фактів правопорушень між особами, що їх скоїли, та компетентними органами держави. У свою чергу, ці правовідносини обумовлюють прийняття різних правозастосовчих актів (а саме: вироків суду, постанов зі справ про адміністративні правопорушення та ін.), які покладають на правопорушників обов’язок понести передбачену законом міру юридичної відповідальності. У кожному випадку врегулювання конкретних вчинків, актів поведінки людей ці і деякі інші юридичні явища виступають відносно даної мети як єдина система, цілісний комплекс тісно пов’язаних між собою правових засобів.

Крім того, правове регулювання вирізняється серед інших форм соціальної регуляції своєю цілеспрямованістю і результативністю, які виявляються в орієнтації правового регулювання на досягнення чітко позначеного в нормах права соціального результату, а також у широкому діапазоні існуючих для цього способів дії (починаючи зі стимулювання бажаної поведінки правових суб’єктів через надання певних рекомендацій, встановлення пільг, заохочень і закінчуючи можливістю застосування до них засобів державного примусу), що дозволяють ефективно вирішувати поставлені завдання.

Правове регулювання не слід ототожнювати з більш масштабним явищем — правовим впливом, що охоплює і саме правове регулювання і ті прояви дії права, які безпосередньо не пов’язані з виконанням його прямого призначення в суспільстві — визначенням вираженої назовні поведінки соціальних суб’єктів. Так, право здійснює поряд з правовим регулюванням виховний, ціннісно-орієнтаційний, інформаційний вплив на свідомість людей.

Нетотожність правового регулювання і правового впливу знаходить свій вияв і в тому, що на відміну від системного характеру правового регулювання, яке реалізується, як уже було зазначено, шляхом взаємодії різноманітних юридичних засобів, джерелами правового впливу можуть виступати і окремо взяті юридичні явища, наприклад норми права, індивідуальні правові акти і т.ін.

Процес правового регулювання є тривалим у часі і розпадається на кілька відносно самостійних етапів (стадій). У змістовому плані розмежовують стадії правової регламентації суспільних відносин і дії права. У функціональному аспекті розрізняють стадію формування нормативної основи правового регулювання, стадію встановлення правових відносин, а також стадії застосування та реалізації правових норм. Більш детально структура правового регулювання буде розглянута далі. Попередньо ж зауважимо, що правове регулювання не завжди проходить всі перелічені етапи, оскільки деякі норми права мають дещо спрощений механізм своєї реалізації.

Правотворча діяльність державних органів, наділених повноваженнями у формулюванні правових приписів, є важливим, але не єдиним джерелом права. Тому і правове регулювання не є монополією держави, хоча саме вона зараз забезпечує юридичне опосередкування переважної більшості соціальних зв’язків. У відповідних межах та в певних сферах суспільних відносин у його здійсненні беруть участь й інші суб’єкти, у тому числі громадські об’єднання, комерційні організації, трудові колективи. Причому, у зв’язку з помітним посиленням на сучасному етапі розвитку суспільства об’єктивних тенденцій до подальшої диференціації, ускладнення соціального життя, що унеможливлює управління суспільними справами тільки в централізованому порядку, значення правового регулювання, здійснюваного на цьому рівні, щодалі зростатиме.

Правове регулювання поширюється (повинне поширюватися) не на всі стосунки людей, а лише на ті суспільні відносини та зв’язки, які входять до предмета правового регулювання. Під предметом правового регулювання розуміють сукупність суспільних відносин, які можуть бути упорядковані юридичними засобами і об’єктивно потребують такого упорядкування. Визначення фактичного складу предмета правового регулювання пов’язане з необхідністю врахування низки обставин.

По-перше, правове регулювання є прийнятним тільки для вольових суспільних відносин, учасники яких спроможні свідомо обирати і реалізовувати певні варіанти власної поведінки.

По-друге, специфіка цього виду соціальної регуляції не дозволяє застосовувати його до тих сторін суспільного буття, що не піддаються зовнішньому контролю. Право не здатне (і не повинне) спеціально визначати думки людини, її внутрішню позицію з будь-яких питань.

По-третє, оскільки правове регулювання базується здебільшого на нормативній основі, воно є найбільш ефективним для досить сталих, повторюваних, типових суспільних відносин, ознаки яких в узагальненому вигляді можуть бути зафіксовані у правових приписах.

По-четверте, правове регулювання повинне застосовуватися лише до тих соціальних відносин, що мають певну суспільну значущість і (або) не можуть без цього нормально розвиватися і функціонувати. У зв’язку з цим недоцільно поширювати юридичну регламентацію на відносини, належна упорядкованість і розвиток яких забезпечується за рахунок інших соціальних регуляторів (звичаїв, моральних, корпоративних, релігійних норм).

По-п’яте, правове регулювання не придатне для визначення характеру особистих стосунків людей, таких як кохання, дружба та деякі інші.

Розглянуті чинники мають об’єктивну природу. Однак існують і деякі суб’єктивні (або суб’єктивно-об’єктивні) фактори, що впливають на обсяг відносин, які регулює право. Найзначнішими серед них є стан загальної і правової культури населення, рівень розвитку правової науки і юридичної техніки, ефективність юридичної практики тощо.

 

§ 2. Способи, методи та типи правового регулювання. Правовий режим

Право регулює вельми неоднакові за змістом, складом учасників, підставами виникнення змінення та припинення суспільні відносини. Через те природно, що кожна з однорідних груп таких відносин (цивільних, кримінальних, трудових та ін.) об’єктивно вимагає особливих підходів до їхнього врегулювання. Крім того, хоча і меншою мірою, обрання певних засобів регулятивного впливу залежить від цілей, які ставить перед собою держава (суспільство) на різних етапах свого існування. Наприклад, правове регулювання відносин власності в нашій країні нині докорінно відрізняється від правових форм їхнього упорядкування, що застосовувалися в радянський період. Перелічені чинники, а також характер політичної і правової систем суспільства, його історичні, культурні традиції та деякі інші обставини обумовлюють у кожному випадку обрання досить специфічних способів, методів та типів правового регулювання.

Під способами правового регулювання розуміють вихідні засоби правового впливу на поведінку людей, пов’язані з наділенням їх суб’єктивними юридичними правами або суб’єктивними юридичними обов’язками. До основних способів правового регулювання належать дозволи, зобов’язання та заборони.

Дозвіл полягає в наданні особі суб’єктивного юридичного права, тобто можливості самостійно приймати рішення щодо реалізації передбачених правовими нормами варіантів власної поведінки. Наприклад, стаття 27 Кодексу про шлюб та сім’ю України містить дозвіл подружжю укладати між собою всі дозволені законом майнові угоди.

Зобов’язання і заборони, у свою чергу, знаходять свій вияв у покладенні на учасників, регламентованих правом суспільних відносин, суб’єктивних юридичних обов’язків активного (таких, що спонукають до дій, приписаних нормами права) та пасивного змісту (спрямованих на утримання від деяких форм поведінки). Так, стаття 97 Кримінально-процесуального кодексу України зобов’язує прокурора, слідчого, орган дізнання чи суддю приймати заяви та повідомлення про вчинені або підготовлювані злочини. Стаття 6 Житлового кодексу Української РСР забороняє використання житлових приміщень не за призначенням. На відміну від дозволів зобов’язання і заборони не передбачають можливості відхилення адресатів правових норм від запропонованих ними варіантів поведінки.

Поряд з основними існують і допоміжні способи правового регулювання, зокрема примус, заохочення, надання пільг, рекомендації, покарання. Названі способи не мають самостійного інструментального значення і застосовуються разом з основними способами правового регулювання для посилення або оптимізації їхньої дії.

Те чи інше співвідношення основних і допоміжних способів правового регулювання, а також ступінь його деталізованості дають уявлення про конкретні методи правового регулювання. Якщо в правовому регулюванні надається перевага покладенню обов’язків, обмежується ініціатива суб’єктів права з уточнення положень юридичних приписів, а серед юридичних фактів, що обумовлюють виникнення правових відносин, переважають акти одностороннього волевиявлення (як, наприклад, адміністративні накази, постанови про початок впровадження зі справ про правопорушення тощо), то правове регулювання базується на імперативному методі. Навпаки, якщо сторони відносин, які піддаються юридичній регламентації, вільні самі приймати рішення щодо участі в них (наприклад, через укладення між собою різноманітних цивільно-правових угод), мають змогу відступати від описаних у правових нормах форм стосунків, встановлювати для себе додаткові, тобто безпосередньо не передбачені юридичними приписами права та обов’язки, то правове регулювання засновується на диспозитивному методі.

У деяких випадках для управління діяльністю соціальних суб’єктів використовуються рекомендаційний і заохочувальний методи правового регулювання. Рекомендаційний метод полягає в наданні вказівок, що не мають обов’язкової сили, стосовно найбільш раціональних, прийнятних для суспільства і цих осіб способів організації їхніх стосунків (наприклад, через пропонування, з метою усунення можливих непорозумінь, типових форм трудових контрактів між роботодавцем і працівником). Заохочувальний метод передбачає встановлення для ініціювання бажаної поведінки юридичних суб’єктів різноманітних пільг, переваг, винятків з обов’язків (наприклад, звільнення окремих категорій підприємств від сплати податків з метою створення сприятливих умов для збільшення виробництва необхідних видів продукції) і т. ін.

Характеристика типів правового регулювання пов’язана з висвітленням його найважливіших засад, тих, що лежать в основі здійснюваного правом впливу як такого, що їх упорядковує, на суспільні відносини — загальних юридичних дозволів і загальних юридичних заборон. Відповідно до цього розрізняють два типи правового регулювання: загальнодозволений і спеціально дозволений.

При загальнодозволеному типі правового регулювання можливість певної поведінки поставлена в залежність від наявності або відсутності її прямої заборони в законі. Якщо ж така заборона не передбачена, то ця поведінка (за умови, що вона не суперечить сутності і принципам права, меті і завданням правового регулювання) вважається правомірною. У цьому разі діє юридична формула: дозволено все, крім того, що заборонено законом.

При спеціально дозволеному типі вихідним є нормативне положення, згідно з яким особа може обирати лише ті форми поведінки, що безпосередньо визнані в законі як припустимі. У цьому разі діє юридична формула: заборонено все, крім того, що дозволено законом.

Неважко помітити, що й при загально- й при спеціально дозволеному типі правового регулювання в ньому використовується своєрідний юридично-технічний прийом, який полягає у встановленні загального правила (дозволу або заборони) з наступним введенням винятків з нього.

Зрозуміло, що обрання одного з вищезазначених типів регулювання не може бути довільним. Зокрема там, де більш важливим є забезпечення високої соціальної активності, максимальної свободи особи (наприклад, у сфері підприємництва) правове регулювання повинне засновуватися на загальнодозволеному типі і навпаки: у разі, коли необхідна чітка регламентація, високий рівень упорядкованості суспільного життя (скажімо, у сфері державного управління), обирається спеціально дозволений тип правового регулювання.

Розглянуті способи, методи і типи правового регулювання дають уявлення лише про його окремі сторони, напрями, аспекти. Характеристика ж цих явищ у їхній єдності, взаємодії, як цілісної системи регулювання досягається за допомогою такого місткого поняття, як “правовий режим”. Під правовим режимом розуміють певний порядок правового регулювання, який забезпечується через особливе поєднання залучених для його здійснення способів, методів і типів правового регулювання. Оскільки ж набір цих складових буває різним, то і діапазон можливих правових режимів досить великий — від “жорстких” до відносно “м’яких”.

Так, якщо у сфері суспільних відносин, пов’язаних з реалізацією фізичними особами права власності на мисливську та іншу зброю, застосовується спеціально дозволений тип регулювання, на перше місце висувається імперативний метод регулятивного впливу, а домінуючими способами регулювання є зобов’язання і заборони, то у сфері відносин, що складаються з приводу задоволення індивідами своїх культурних потреб, використовується протилежний за його спрямованістю комплекс правових засобів.

 

Види правового регулювання

Правове регулювання є досить складним, багатогранним явищем, про що свідчить і його структура. Так, залежно від особливостей формування, задіяних у цьому процесі юридичних засобів, масштабу, здійснюваного впливу на суспільне життя розрізняють нормативне і індивідуальне, централізоване і децентралізоване правове регулювання.

Нормативне правове регулювання реалізується за допомогою норм права, об’єктивованих у вигляді законів та інших нормативно-правових актів, санкціонованих державою звичаїв, нормативних правових договорів, правових прецедентів. Для нормативного регулювання притаманні такі ознаки:

поширення не на одну конкретну життєву ситуацію, а на заздалегідь непередбачувану кількість випадків певного виду;

адресування персонально невизначеному колу суб’єктів;

встановлення нових загальних прав та обов’язків.

Індивідуальному правовому регулюванню властиві ознаки, протилежні нормативному правовому регулюванню, а саме: реагування на конкретні соціальні факти та обставини, що виникають у сфері правового регулювання, спрямованість на юридичне опосередкування відносин між чітко визначеними (персоніфікованими) особами. Крім цього, індивідуальні правові рішення завжди формулюються ad hok (тобто лише для даного випадку) і не є обов’язковими для інших аналогічних ситуацій.

Як правило, індивідуальне правове регулювання засновується на нормативному, полягає в уточненні, пристосуванні правових норм до особливих умов їхньої дії. Разом з тим, інколи, індивідуальне регулювання може набувати і самостійного значення. Наприклад, у разі виявлення прогалин у законодавстві і необхідності застосування такого способу їх подолання, як аналогія права, індивідуальні правові акти постають в якості первинних засобів правового регулювання. Найпоширенішими актами індивідуального правового регулювання є рішення та вироки судів за результатами розгляду окремих юридичних справ, різноманітні приписи правозастосовчого характеру адміністративних органів (наприклад, рішення виконкому місцевої ради про виділення громадянину земельної ділянки під будівництво житлового будинку, наказ ректора про виключення студента з інституту за порушення навчальної дисципліни) і т. ін.

Слід зазначити, що розглянуті види правового регулювання взаємно доповнюють один одного. Зокрема завдяки їхньому комбінуванню компенсуються недоліки як нормативного (абстрактність, віддаленість від фактичних відносин), так і індивідуального правового регулювання (мінливість, значний простір для проявів свавілля, суб’єктивізму).

Поділ правового регулювання на централізоване і децентралізоване не збігається з його розмежуванням на нормативне та індивідуальне. Централізоване правове регулювання здійснюється державними та іншими уповноваженими державою органами і виступає як зовнішнє щодо суб’єктів, на які воно поширюється, оскільки не передбачає механізмів узгодження з цими особами змісту адресованих ним правових норм та індивідуальних правових приписів. Типовим прикладом централізованого регулювання є встановлення державою, шляхом прийняття відповідних нормативно-правових актів, системи податків та інших обов’язкових платежів до бюджету.

Децентралізоване правове регулювання поділяється на координаційне і автономне. Координаційне регулювання на відміну від централізованого, має двосторонній або багатосторонній характер і полягає в самостійному пошуку безпосередніми учасниками відносин, що піддаються правовому регулюванню, узгоджених між цими суб’єктами правових форм їхньої взаємодії, які мають значення (є обов’язковими) тільки для сторін даних відносин. Координаційне правове регулювання може поширюватися на відносини, не врегульовані в централізованому порядку, або ж такі, що потребують додаткової правової регламентації (інколи така можливість спеціально передбачається в нормативно-правових актах) і не повинне суперечити регулюванню, здійснюваному на централізованих засадах. Разом з тим реалізація правоположень, які при цьому формулюються, може при необхідності забезпечуватися зверненням до відповідних юрисдикційних органів (суду, арбітражного суду тощо) з метою застосування до їх порушників засобів державного примусу. Прикладом координаційного правового регулювання може бути укладення колективного трудового договору між власником (адміністрацією) підприємства і його трудовим колективом, у якому встановлюються і конкретизуються взаємні права і обов’язки зазначених осіб.

Автономне правове регулювання своїми основними рисами не відрізняється від координаційного, але стосується винятково особистої поведінки його суб’єктів. Автономне регулювання виконує субсидіарні функції щодо вищерозглянутих видів правового регулювання або ж здійснюється на самостійній основі. В обох випадках воно пов’язане з реалізацією правового принципу “дозволено все, крім того, що не заборонено”, коли особа в межах діючого законодавства, не порушуючи прав і законних інтересів інших суб’єктів і не вступаючи з ними в безпосередні зносини, визначає, хоча і не передбачені в законі, але такі, що не суперечать йому, форми своєї поведінки у правовій сфері. Наприклад, власник земельної ділянки здатний сам обирати будь-які (в тому числі прямо не обговорені в законі) способи її використання, за умови, що ці способи не заборонені земельним законодавством і не зачіпають прав та законних інтересів інших землевласників.

 



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-04-06; просмотров: 686; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.145.82.104 (0.06 с.)