Співвідношення норми права і статті нормативно-правового акта 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Співвідношення норми права і статті нормативно-правового акта



Способи викладення норми права в статтях нормативно-правового акта можуть бути різними. Інколи норма права може бути викладена в одній статті нормативного акта, але частіше вони за своїм змістом не збігаються. Розбіжності, які існують у питанні співвідношення норми права і статті нормативного акта можуть виникати залежно від обсягу нормативного припису, викладеного в статті нормативного акта, і залежно від способу викладення в статті нормативного акта структурних частин норми права.

Залежно від обсягу нормативного припису, викладеного в статті нормативного акта, можуть траплятися такі варіанти:

в одній статті нормативного акта викладена повністю одна норма права, тобто текстуально вони збігаються. Однак такий спосіб викладення не є головним. Переважно він притаманний спеціалізованим нормам права;

в одній статті нормативного акта викладені два або більше нормативні приписи;

в одній статті нормативного акта викладена частина норми права, а інші частини норми знаходяться в інших статтях або нормативних актах.

Залежно від способу викладення в статті нормативного акта структурних частин норми права розрізняють:

прямий спосіб викладення, який передбачає розміщення усіх структурних частин норми в одній статті;

відсилочний спосіб викладення. В статті викладається частина норми і дається посилання на іншу статтю нормативного акта, в якій розміщена відсутня частина норми;

бланкетний спосіб викладення. Він передбачає викладення частини норми права в одній статті нормативного акта, що ж до відсутньої частини норми, то робиться відсилка не до іншої статті цього ж нормативного акта, а до іншого нормативного акта. Так, статті 414–421 Кримінального кодексу України встановлюють кримінальну відповідальність за порушення різного роду правил, зміст яких необхідно шукати у відповідних нормативних актах (правил караульної служби, правил несення бойового чергування, уставних правил внутрішньої служби тощо).

 

 

Розділ ХХФорми права

§1. Поняття і види форм права

Під формою права розуміють способи зовнішнього виразу і закріплення правових норм. В юридичній літературі разом з поняттям “форма права” використовується поняття “джерело права”. Джерело права в матеріальному розумінні — це фактори, які обумовлюють виникнення, розвиток, зміст права (передусым система соціально-економічних відносин). Джерело права в ідеальному розумінні — це сукупність юридичних ідей, поглядів, теорій, під впливом яких утворюється і функціонує право. Джерело права в спеціально-юридичному розумінні — це і є власне форма права, тобто зовнішня форма виразу і існування норм права. Переважання тих чи інших форм права в державі залежить від специфіки правової системи, історичних традицій, національних особливостей, якості правотворчості, рівня правової культури суспільстві тощо. Найпоширенішими формами права у більшості правових систем є нормативні правові акти, правові прецеденти, правові звичаї.

Правовий звичай — це визнане державою правило поведінки, яке склалося внаслідок його фактичного одноманітного застосування протягом тривалого часу. Правовим звичаєм звичай стає тоді, коли він дістав санкцію (офіційне схвалення) держави. Санкціонування звичаю відбувається не шляхом запису його змісту в законі, а шляхом сприйняття судовою і адміністративною практикою або шляхом посилання на нього в законі. Для правового звичаю характерно те, що він, як правило, має локальний характер, відносно невелику сферу поширення; є консервативним за своєю природою, закріплює результати тривалої суспільної практики і може відбивати як загальні моральні, духовні цінності народу, так і деякі передсуди; тісно пов'язаний з релігійними і традиційними нормами.

Відомий французький юрист Р. Давид розрізняє три види звичаїв (залежно від їх ролі в правовій системі): 1) звичаї secundum legem (в доповнення до закону), які допомагають тлумачити норми закону; 2) звичаї praeter legem (крім закону), які застосовуються у разі прогалин у праві; 3) звичаї abversus legem (проти закону), сфера поширення яких обмежена, оскільки колізії між законом і звичаєм вирішуються на користь закону[17].

Правовий прецедент — це рішення судових або інших державних органів з конкретної юридичної справи, яке в майбутньому стає загальнообов’язковим правилом при вирішенні всіх аналогічних справ. Судовий прецедент і судова практика визнавалися формами права ще в Стародавньому Римі. Так, рішення преторів та інших магістратів з конкретних справ вважалися обов'язковими зразками всіх аналогічних справ. Починаючи з ХІІІ століття, прецедентне право набуває поширення в Англії, де воно утворюється королівськими судами.

Прецедент з'являється тоді, коли є потреба в юридичній кваліфікації конкретних обставин або мають місце прогалини в правовому регулюванні, а за судом визнається право офіційного формулювання правових норм. Прецедент має обов'язковий характер для всіх нижчестоящих судів, а вищестоящі суди зв'язані своїми попередніми рішеннями. При цьому в судовому рішенні слід вирізняти ту його частину, яка містить основний принцип, ідею, вирішення справи (ratio decidendi) і “сказане між іншими” (obiter dictum). Ratio decidendi і становить правило, якого в подальшому слід дотримуватись суддям[18], і є нормою права, що містить прецедент. Прецедент характеризується казуїстичністю, він створюється на основі вирішення конкретних, поодиноких казусів, випадків; множинністю (великим обсягом прецедентного права); певною неузгодженістю і неупорядкованістю. Але водночас це децентралізований спосіб правового регулювання, здатний враховувати особливості конкретної ситуації.

Умовою дії прецедентів є наявність джерел інформації про них — судових звітів. В Англії з 1870 року існують такі видання, як “Судові звіти”, “Щотижневі судові звіти”, “Всеанглійські судові звіти” та інші[19].

У США щорічно видаються 350 томів збірників судової практики[20]. Нині правовий прецедент розкриває своєрідність англосаксонської правової системи і застосовується в Англії, США, Канаді, Австралії, інших країнах. В англійському праві розрізняють обов'язкові (пов’язуючі) і переконливі прецеденти. Англійські судді при вирішенні конкретних справ або посилаються на вже існуючі прецеденти (декларативний характер), або утворюють нову норму права (креативний прецедент)[21].

У США ставлення до прецеденту як форми права простіше: Верховний Суд США і верховні суди штатів не зобов’язані йти за власними рішеннями і можуть змінити свою практику. У країнах романо-германської правової системи судова практика, як правило не виходила за межі тлумачення закону і судовий прецедент офіційно не визнавався формою права. Наприкінці ХХ століття за умов зближення англо-саксонської і романо-германської правових систем прецедент фактично перетворюється на джерело права в цих країнах, про що свідчать, наприклад, рішення Європейського Суду з прав людини, які набувають прецедентного значення і для країн романо-германського права.

Нормативний правовий акт — це офіційний документ, прийнятий компетентними суб’єктами правотворчості, який містить норми права. Нормативні акти поширені в усіх правових системах, і це обумовлено тим, що: а) вони приймаються тільки уповноваженими суб’єктами правотворчості; б) найбільш чітко і однаково формулюють зміст правових норм; в) мають обов'язкову письмову форму, офіційні видання, що дозволяє оперативно доводити їх до відома адресатів; г) приймаються з дотриманням встановленої законом процедури і форми; д) оперативно реагують на зміни і потреби соціальної практики; є) підлягають систематизації[22].

Нормативний правовий договір — це двостороння або багатостороння угода, яка містить норми права. Договори з нормативним змістом на відміну від індивідуально-правових договорів (наприклад, договору купівлі-продажу, трудового контракту, шлюбного контракту) завжди містять загальні правила поведінки і не мають персоніфікованого, разового характеру. Нормативні договори — це документи, які закріплюють волевиявлення сторін з приводу прав і обов'язків, встановлюють порядок їх реалізації, а також взаємну відповідальність за невиконання або неналежне виконання добровільно прийнятих на себе зобов’язань. Нормативні договори використовуються в міжнародному праві (міжнародний договір — це угода між державами та іншими суб’єктами міжнародного права з питань, що мають для них спільний інтерес і що регулює їхні відносини шляхом утворення взаємних прав і обов’язків); у конституційному праві (наприклад, Конституційний Договір між Верховною Радою України та Президентом України, який діяв до прийняття Конституції України); в трудовому праві (колективний трудовий договір, який укладається між трудовим колективом і власником підприємства) та інших галузях права. Роль нормативних договорів зростає, що пов’язано з тим, що вони є швидким, зручним і простим способом регулювання, який дозволяє враховувати взаємні інтереси суб’єктів і забезпечувати відносно безконфліктне існування громадянського суспільства.

На певних історичних етапах розвитку правових систем формою права може бути юридична наука. Так, римські юристи давали роз’яснення, обов’язкові в подальшому для судів. Протягом тривалого часу правова доктрина була основним джерелом права в романо-германській правовій системі: саме зусиллями вчених французьких, німецьких, італійських університетів у ХІІІ–ХІХ століттях вироблялись основні принципи права. Нині існує мусульманська правова доктрина, викладена в іджмі. Юридична наука має значний вплив на розвиток юридичної практики, сприяє удосконаленню законодавства, оскільки виробляє юридичні поняття і конструкції, способи і прийоми тлумачення і реалізації правових норм, якими користуються правотворчі і правозастосовчі органи.

У мусульманському праві формою права визнаються, зокрема, релігійнітексти, які містяться в Корані і Сунні.

У романо-германській правовій системі при наявності прогалин у законодавстві (наприклад, у цивільному, сімейному, трудовому праві) і вирішенні юридичних справ за аналогією як форма права використовуються загальніпринципи права.

В Україні основною формою права є нормативні правові акти.

§ 2. Поняття “нормативний правовий акт” і його ознаки

Нормативний правовий акт — це офіційний письмовий документ, прийнятий уповноваженими суб’єктами правотворчості у визначених законом порядку і формі, який містить норми права.

Для нормативних правових актів характерні такі ознаки:

1) вони завжди містять норми права (оформлюють встановлення, зміну чи доповнення норм права);

2) приймаються тільки правотворчими суб’єктами і в межах їх компетенції. Суб’єктами прийняття нормативних актів в Україні є народ України, Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, міністерства, інші органи і посадові особи, передбачені Конституцією та законами України;

3) приймаються з дотриманням певної процедури. Основними стадіями правотворчого процесу є правотворча ініціатива, розробка, розгляд, обговорення проектів нормативних актів, прийняття та введення їх у дію;

4) ухвалюються суб’єктами правотворчості у формах, визначених для кожного з них Конституцією і законами України (так, Верховна Рада України, зокрема, приймає закони, Президент України — укази, Кабінет Міністрів України — постанови).

До нормативного правового акта як офіційного письмового документа ставляться відповідні вимоги.

По-перше, структура нормативного акта, як правило, повинна включати назву акта (вказує на орган, який видав акт, вид акта, предмет регулювання), преамбулу (містить інформацію про причини, умови, ціль прийняття акта, принципи його дії), розділи, глави, статті, пункти, підпункти статей. Кодифіковані нормативні акти поділяються на загальну і особливу частини. Загальна частина містить норми-принципи, дефініції, загальні положення тощо, а особлива — норми, які визначають вид і міру можливої або необхідної поведінки, міру юридичної відповідальності, спеціалізовані приписи. Наприкінці акта розміщується дата і місце його прийняття, а також підпис відповідальної посадової особи. Засвідчення (скріплення підписом) офіційних текстів нормативних актів в Україні здійснюється щодо законів України — Президентом України, постанов Кабінету Міністрів — прем’єр-міністром України, рішень органів місцевого самоврядування — головами місцевих рад.

По-друге, нормативні правові акти підлягають обов’язковій державній реєстрації та обліку. Так, нормативні правові акти міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, що торкаються прав, свобод і законних інтересів громадян або мають міжвідомчий характер, реєструються в Міністерстві юстиції України[23]. В Україні створено Єдиний державний реєстр нормативних актів[24], до якого включаються чинні, опубліковані та неопубліковані, в тому числі з обмежувальними грифами, закони України, постанови Верховної Ради України, укази і розпорядження Президента України, декрети, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, нормативні акти міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, органів адміністративно-господарського управління та контролю, зареєстровані в Міністерстві юстиції, нормативні акти Національного банку, міжнародні договори України.

По-третє, нормативні правові акти опрацьовуються з урахуванням правил юридичної техніки. Ці правила, зокрема, передбачають вимоги щодо використання мови (в тому числі юридичної термінології), прийомів і засобів викладення тексту нормативних актів, юридичних конструкцій, дотримання логічних законів тощо.

По-четверте, нормативні правові акти публікуються в офіційних друкованих виданнях.

Нормативні акти — особливий вид правових актів. Їх слід відрізняти від індивідуально-правових і інтерпретаційно-правових актів.

Індивідуально-правові акти (акти застосування норм права) — це акти державних та інших уповноважених організацій, посадових осіб, які містять державно-владні, персоніфіковані правові рішення з конкретних юридичних справ (наприклад, вирок суду, наказ керівника підприємства). Індивідуальні акти адресуються конкретним особам або організаціям і обов’язкові для виконання тільки ними. На відміну від індивідуальних нормативні правові акти містять загальнообов’язкові правила поведінки (норми), відрізняються від них неперсонифікованістю адресатів, тобто обов'язкові для всіх суб’єктів, що опиняються в нормативно-регламентованій ситуації. Нормативні акти, як правило, діють тривалий або неозначений час і не вичерпують себе фактами їх застосування.

Інтерпретаційно-правові акти — це акти тлумачення норм права. Якщо нормативні правові акти мають своєю метою встановити чи змінити зміст правових норм, то акти тлумачення норм права спрямовані на роз’яснення їх змісту, меж дії прийнятих норм права. Такі акти адресовані суб’єктам, які застосовують норми права, що роз’яснені в інтерпретаційно-правовому акті.

Нормативні правові акти є основною формою права в Україні. Вони становлять єдину ієрархічну систему, яка повинна характеризуватися внутрішньою узгодженістю і забезпечувати правове регулювання в різних сферах суспільних відносин.

Нормативні правові акти можна класифікувати:

1) за юридичною силою — на закони-акти вищої юридичної сили, і підзаконні акти — акти, засновані на законах, що їм не суперечать;

2) за суб’єктами правотворчості — на нормативні акти, прийняті народом, главою держави, органами законодавчої, виконавчої влади, органами місцевого самоврядування і т. д.;

3) за обсягом і характером дії — на акти загальної дії, які охоплюють всю сукупність відносин певного виду на даній території; акти обмеженої дії (спеціальні), які поширюються на частину території або на певне коло осіб; акти виняткової дії (надзвичайної), регулятивні можливості яких реалізуються при наявності виняткових обставин (воєнних дій, стихійного лиха, тощо);

4) за галузевою належністю — на нормативні акти, які містять норми конституційного чи адміністративного, цивільного, кримінального, трудового, сімейного і т. ін.;

5) за зовнішньою формою виразу — на закони, укази, постанови, рішення, розпорядження, накази тощо.

 

§ 3. Поняття, ознаки, види законів

Нормативні правові акти за юридичною силою підрозділяються на закони і підзаконні нормативні акти. Юридична сила — властивість нормативних актів, яка визначає їх співвідношення за змістом з іншими нормативними актами і залежить від компетенції правотворчого органу та його місця в механізмі держави.

Закон — це нормативний правовий акт вищої юридичної сили, прийнятий в особливому порядку вищим представницьким органом держави або безпосередньо народом, який визначає відправні засади правового регулювання суспільних відносин.

Закони відрізняються від інших видів нормативних правових актів за такими ознаками:

а) вони приймаються вищим представницьким органом держави (парламентом) або безпосередньо народом (шляхом референдуму). В Україні прийняття законів є компетенцією Верховної Ради України. Народ України здійснює законодавчі повноваження через всеукраїнський референдум;

б) регулюють найважливіші, соціальнозначущі суспільні відносини. Так, згідно з Конституцією України (ст. 92) тільки законами визначаються права, свободи, обов’язки людини і громадянина, правовий режим власності, територіальний устрій України, організація і порядок проведення виборів і референдумів, організація і діяльність органів виконавчої влади, основи місцевого самоврядування, судоустрій, основи цивільно-правової відповідальності, діяння, які є злочинами, адміністративними чи дисциплінарними правопорушеннями і відповідальністю за них та ін.;

в) містять первинні юридичні норми, є базою поточної правотворчості;

г) мають вищу юридичну силу щодо усіх інших нормативних правових актів. Вища юридична сила закону означає, що нормативні акти Президента України, органів і посадових осіб державної виконавчої влади і місцевого самоврядування приймаються на основі і на виконання законів і не можуть суперечити їм і тому є підзаконними; закони змінюються чи відміняються тільки іншими законами;

д) приймаються в особливому порядку. Законодавчий процес в Україні відбувається за певною процедурою, яка передбачає законодавчу ініціативу, підготовку, розгляд та обговорення законопроектів, прийняття та введення в дію законів.

Основним законом є Конституція держави, яка має найвищу юридичну силу і втілює принцип верховенства права. Термін “конституція” латинського походження (constitutio) і означає “засновую”, “установлюю”. Розуміння конституції як основного закону суспільства формується, починаючи з ХVІІІ століття. Першими такими конституціями були американська (1787 р.), французька (1791 р.).

Залежно від способу вираження основного закону держави розрізняють писані і неписані конституції. Писана конституція може складатися як з одного, так і із кількох окремих документів, що були прийняті в різний час і офіційно проголошені основними законами держави. Так, Конституція Швеції складається з акта “Форма правління”, акта про престолонаслідування і акта про свободу друку. Неписаною конституцією називають сукупність несистематизованих законів, судових прецедентів і звичаїв, які фактично закріплюють певний державний лад у країні, проте не проголошені формально її основними законами. Неписані конституції мають Великобританія, Нова Зеландія, Ізраїль. Так, конституція Великобританії включає Велику Хартію вільностей 1215 року, Білль про права 1689 року, акт про престолонаслідування 1701 року, закони про парламент 1911 і 1949 років тощо.

Конституція необхідна для правового оформлення організації і здійснення суверенітету і влади, вона визначає правові орієнтири розвитку держави, є свого роду її правовим паспортом.

Стаття 8 Конституції України закріплює положення про те, що закони та інші нормативні правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Конституція є юридичною базою решти законів. Усе ж, що суперечить Конституції або не відповідає їй, вважається неприйнятим або незаконним.

Норми Конституції України є нормами прямої дії. Всі органи, посадові особи і громадяни при розв’язанні правових спорів і конкретних справ можуть посилатись на норми Конституції. Допускається постанова судових рішень на основі безпосереднього застосування норм Конституції, якщо таке рішення не може бути засноване на нормах поточного законодавства.

Конституція — акт установчого характеру, який закріплює загальні засади громадянського суспільства і держави, основи правової системи, правового статусу громадян, державно-територіального устрою, організації органів державної влади і місцевого самоврядування. Конституція — нормативний акт, що має виняткові властивості, вона засновується на загальнолюдських цінностях, виступає гарантом демократії, свободи, справедливості. Це стабільний правовий акт тривалої і постійної дії.

Конституція виконує юридичну, політичну, ідеологічну та інші функції.

Охорона Конституції України забезпечується спеціальним органом — Конституційним Судом України.

В теорії і практиці законотворчості розрізняють:

1) конституційні закони — органічно поєднані з Основним Законом нормативні акти, які приймаються в порядку, передбаченому в розділі ХІІІ Конституції України, або якими вносяться зміни чи доповнення до Конституції;

2) звичайні закони — нормативні акти, які приймаються на основі і на виконання Конституції і визначають основи правового регулювання суспільних відносин у певній сфері (наприклад, Закон “Про професійно-технічну освіту”). Звичайні закони приймаються більшістю від конституційного складу Верховної Ради України;

3) надзвичайні закони — нормативні акти тимчасового характеру, які приймаються за надзвичайних обставин і можуть зупиняти дію чинних у відповідній сфері законів (наприклад, для забезпечення безпеки громадян у разі катастроф, епідемії; захисту конституційного ладу при спробі захоплення державної влади шляхом насильства тощо);

4) кодифіковані закони — нормативні акти, затверджені законами, в яких узагальнюються і систематизуються норми права, що регулюють певну групу суспільних відносин. Кодифіковані закони приймаються у формі кодексів та Основ законодавства (наприклад, Митний Кодекс України, Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування);

5) тимчасові закони — нормативні акти, прийняті на визначений у часі термін дії (наприклад, Закон України “Про стимулювання виробництва автомобілів в Україні” від 19 вересня 1997 року буде діяти до 31 грудня 2000 року);

6) допоміжні закони — нормативні акти, які затверджують, змінюють, зупиняють, скасовують, денонсують інші нормативні акти або мають допоміжне значення для їх застосування (наприклад, Закон України “Про ратифікацію Протоколу до Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах” від 22 січня 1992 року від 3 березня 1998 року).

 

§ 4. Порядок прийняття законів в Україні

На сьогодні порядок прийняття законів в Україні регулюється Конституцією України і Регламентом Верховної Ради України.

Законодавча діяльність ґрунтується на принципах верховенства права, демократизму, гласності, врахування громадської думки, плановості, системності, наукової обґрунтованості законодавчих рішень, визнання людини найвищою соціальною цінністю.

Законодавчий процес складається з самостійних стадій — логічно завершених етапів щодо прийняття законопроекту. Такими стадіями є:

законодавча ініціатива — звернення суб'єктів, визначених Конституцією України, до Верховної Ради України стосовно прийняття нового закону або зміни чинного закону, яке здійснюється шляхом подання на розгляд Верховної Ради України законодавчої пропозиції чи проекту закону. Згідно зі ст. 93 Конституції України право законодавчої ініціативи мають Президент України, народні депутати України, Кабінет Міністрів України і Національний банк України;

підготовка проекту закону до розгляду його Верховною Радою України[25]. Основними етапами підготовки є прийняття рішення щодо підготовки проекту, організаційно-технічне та фінансове забезпечення підготовки проекту, розробка концепції законопроекту, підготовка тексту проекту закону та додатків до нього, наукова експертиза проекту закону, подання закону на розгляд Верховної Ради України суб’єктом права законодавчої ініціативи. Особливе значення має наукова експертиза законопроекту — діяльність компетентних органів, установ, спеціалізованих експертних організацій, окремих експертів та груп експертів, що включає дослідження і оцінку наукового рівня, юридичних якостей проекту закону, його відповідності спеціально встановленим вимогам (економічним, фінансовим, екологічним, національної безпеки тощо). Підготовлені проекти законів можуть бути оприлюднені для обговорення державними органами, науковими установами, громадськістю. Обов’язковим є оприлюднення проектів конституційних законів та законопроектів, що виносяться на всеукраїнський референдум. Далі законопроекти за участю суб’єкта права законодавчої ініціативи та розробників проекту проходять попередній розгляд у відповідних комітетах Верховної Ради України;

розгляд і обговорення проекту закону Верховною Радою України. Законопроекти розглядаються на пленарних засіданнях Верховної Ради України, як правило, в першому, другому, третьому читаннях. За результатами розгляду і обговорення проекту закону приймаються такі рішення: повернути проект закону для опрацювання із визначенням головних зауважень і терміну доопрацювання; надіслати проект закону на додаткову експертизу; відхилити проект закону із зазначенням причин відхилення; схвалити текст закону в цілому і внести його на всенародний референдум; прийняти закон і визначити порядок введення його в дію;

прийняття закону Верховною Радою України. Закони приймаються в цілому, а частина і постатейно — за результатами другого і третього читання на відкритому пленарному засіданні шляхом голосування простою або кваліфікованою більшістю голосів народних депутатів України залежно від характеру закону. Прийняття Верховною Радою закон підписує Голова Верховної Ради України;

введення закону в дію. Одночасно з прийняттям закону Верховна Рада України вирішує питання щодо умов введення його в дію, тобто визначення строку, порядку умов набрання чинності законом. Введення в дію закону визначається у прикінцевих або перехідних положеннях закону або окремим законом. Конституційний закон та кодекс вводяться в дію окремими законами.

Прийнятий і підписаний Головою Верховної Ради України закон направляється на підпис Президентові України. Президент України підписує закон протягом 15 днів після його отримання і офіційно оприлюднює його або в цей же строк застосовує своє право вето щодо прийнятого закону, повертаючи його за своїми вмотивованими пропозиціями для повторного розгляду Верховною Радою України. Якщо при повторному розгляді закон буде прийнятий у тій же редакції не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради, Президент зобов'язаний підписати його протягом 10 днів з дня повторного прийняття.

Закони України не пізніше як у 15-денний строк після їх прийняття і підписання підлягають оприлюдненню державною мовою в офіційних друкованих виданнях: “Офіційному віснику України”, “Відомостях Верховної Ради України”[26]. Закон набирає чинності через 10 днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше на передбачене самим законом, але не раніше дня їх опублікування в офіційних друкованих виданнях.

Особливою формою законодавчої діяльності є прийняття закону за народною ініціативою всеукраїнським референдумом. Всеукраїнським референдумом може бути прийнятий будь-який конституційний або звичайний закон, крім законів з питань податків, бюджету та амністії. Закони, прийняті референдумом, не потребують затвердження державними органами, вони змінюються лише всеукраїнським референдумом. Конституційні закони, затверджені або прийняті всеукраїнським референдумом, мають найвищу юридичну силу, як і Конституція України. Звичайний закон, прийнятий всеукраїнським референдумом, має вищу юридичну силу відносно звичайного закону, прийнятого Верховною Радою України. Датою прийняття таких законів вважається день проведення референдуму. Вони набирають чинності в порядку, визначеному самим законом, але не пізніше 10 днів з дня його офіційного оприлюднення.

§ 5. Підзаконні нормативні правові акти

Підзаконні нормативні правові акти — це акти, які приймаються уповноваженими правотворчими суб'єктами на основі і на виконання законів і не повинні суперечити їм.

Існування підзаконних нормативних актів у правовій системі обумовлене багаторівневою структурою самих суспільних відносин, які потребують як законодавчого, так і підзаконного (в тому числі локального) нормативного регулювання; необхідністю оперативного, компетентного і професійного вирішення питань у відповідних сферах життєдіяльності суспільства. Акти цієї групи різняться між собою і утворюють складну ієрархічну систему. Юридична сила підзаконного нормативного акта залежить від компетенції правотворчого органу і сфери дії акта.

Згідно з Конституцією і законами України розрізняють такі види підзаконних нормативних правових актів за суб'єктами їх прийняття.

1. Нормативні правові акти Президента України. Президент України — глава держави — на основі Конституції і законів України в межах своїх повноважень видає нормативні акти у формі указів, які є обов'язковими для виконання на всій території України (ст. 106 Конституції України). Прикладом може бути Указ Президента України від 4 лютого 2000року “Про заходи щодо розвитку та регулювання ринку земель населених пунктів, інших земель населених пунктів, інших земель несільськогосподарського призначення”.

2. Нормативні правові акти Кабінету Міністрів. Кабінет Міністрів України — вищий орган у системі органів виконавчої влади — в межах своєї компетенції видає нормативні акти у формі постанов, які є обов’язковими до виконання (ст. 117 Конституції України). Постановами Кабінету Міністрів оформлюються найбільш важливі рішення, а рішення з оперативних, поточних питань видаються у формі розпоряджень (так, постанова Кабінету Міністрів України від 22 березня 2000 року “Про порядок митного оформлення вантажів гуманітарної допомоги” має нормативний характер). Кабінет Міністрів приймає спільні нормативні акти з іншими центральними органами виконавчої влади (наприклад, постанова Кабінету Міністрів України і Національного Банку України від 19 квітня 1999 року “Про проведення заліків простроченої взаємної заборгованості підприємствами, установами, організаціями електроенергетики, вугільної та газової промисловості”). Правові акти Кабінету Міністрів готуються за спеціальною процедурою, передбаченою Положенням про підготовку проектів постанов і розпоряджень Кабінету Міністрів України[27]. До основного тексту акта завжди додається пояснювальна записка, в якій наводяться необхідні обґрунтування і прогнози очікуваних соціально-економічних, юридичних та інших наслідків його реалізації. Проекти рішень нормативного характеру підлягають обов'язковому узгодженню з Міністерством юстиції України.

3. Нормативні правові акти міністерств та інших центральних органів виконавчої влади. Міністри та керівники інших центральних органів виконавчої влади в межах компетенції очолюваних ними органів у відповідній сфері управління видають нормативні акти у формі наказів (ст. 117 Конституції України, п. 6 Загального Положення про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади України)[28]. Нормативні акти центральних органів виконавчої влади називають відомчими; вони, як правило, поширюються на осіб, що перебувають у системі службового підпорядкування відповідного міністерства, відомства. У випадках, передбачених законодавства, а саме, коли вони торкаються прав, свобод, обов’язків громадян або мають міжвідомчий характер, нормативні акти міністерств є обов’язковими до виконання іншими суб'єктами права. Наказами міністерств та інших центральних органів виконавчої влади затверджуються такі нормативні акти, як інструкції (наприклад, Інструкція про умови і правила провадження підприємницької діяльності (ліцензійні умови) з розроблення, виготовлення і реалізації спеціальних технічних засобів для зняття інформації з каналів зв’язку, інших засобів негласного отримання інформації та контроль за їх дотриманням, затверджена наказом Ліцензійної палати України та Служби безпеки України 7 квітня 1999 року), положення (наприклад, Положення про клінічну ординатуру, затверджене Міністерством охорони здоров’я України 29 січня 1998 року), правила (наприклад, Правила продажу товарів поштою, затверджене наказом Міністерства зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України, Державним комітетом зв’язку України 17 березня 1999 року). У разі потреби міністерства видають спільні нормативні акти разом з іншими міністерствами, центральними та місцевими органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування та представницькими органами (наприклад, наказ № 11/ 24/ 49/ 48/ 34 від 4 лютого 1998 року “Про розмір мінімальних цін на імпортні тютюнові вироби”, виданий Міністерством економіки України, Міністерством фінансів України, Міністерством зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України, Державою податковою Адміністрацією України, Міністерством агропромислових комплексів України).

Нормативні правові акти міністерств та інших центральних органів виконавчої влади підлягають державній реєстрації в Міністерстві юстиції України.

4. Нормативні правові акти місцевих державних адміністрацій. Виконавчу владу в областях, районах, районах Автономної Республіки Крим, у містах Києві та Севастополі здійснюють обласні, районні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації. Голова місцевої державної адміністрації в межах своїх повноважень і на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, власних і делегованих повноважень видає розпорядження, обов'язкові для всіх органів, підприємств, установ, організацій, посадових осіб та громадян, які знаходяться на відповідній території. Керівники управлінь, відділів та інших структурних підрозділів місцевої державної адміністрації видають накази (ст. 6 Закону України “Про місцеві державні адміністрації” від 9 квітня 1999 року)[29]. Акти місцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції України, законам України, рішенням Конституційного Суду України, актам Президента України та Кабінету Міністрів України або інтересам територіальних громад чи окремих громадян, можуть бути оскаржені до органу виконавчої влади вищого рівня або суду.

Розпорядження голови державної адміністрації, що суперечать Конституції України, законам України, рішенням Конституційного Суду України, іншим актам законодавства або є недоцільними, неекономічними, неефективними за очікуваними чи фактичними результатами, скасовуються Президентом України, Кабінетом Міністрів України, головою місцевої державної адміністрації вищого рівня або в судовому порядку.

5. Нормативні правові акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування. Згідно зі ст. 140 Конституції України місцеве самоврядування в Україні здійснюється через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи. Органами місцевого самоврядування, що представляют



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-04-06; просмотров: 1074; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.238.233.189 (0.057 с.)