Стан української культури 30-х років XX ст. 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Стан української культури 30-х років XX ст.



«Розстріляне відродження» Початок 30-х років — згортання політики укра­їнізації (національне відродження почало виходити за межі командно-адміністративної системи, що на­бирала сили).

30-ті роки XX ст. в історії української культури називають «розстріляним відродженням».

«Розстріляне відродження» — це роки наступу сталінського ре­жиму на всі сфери культурного життя України, коли під пресом те­рору опинилися науковці, освітяни, діячі сфери культури; в країні розгорталася боротьба проти «націоналістичних ухилів»; це був період, який пройшов під знаком жорстокого переслідування діячів національної культури.

Жертвами сталінського терору стали представ­ники української національної культурної еліти:

 

М. Світальський (геолог);

М. Кравчук (математик);

Д. Яворницький (історик);

М. Яловий (прозаїк і дра­матург);

М. Хвильовий (письменник);

JI. Курбас (ре­жисер);

М. Бойчук (художник);

Г. Косинка (пись­менник);

Д. Фальковський (письменник);

М. Зеров (письменник);

М. Семенко (письменник);

К. Бурсь­кий (письменник) та інші.

Освіта

— Завершення кампанії з ліквідації неписьмен­ності.

— Запровадження обов'язкової початкової освіти в сільській місцевості та загального семирічно­го навчання у містах (постанова ЦК ВКП(б) «Про загальне обов'язкове навчання» від 25 липня 1930 р.).

— Нестача кваліфікованих педагогів із вищою освітою.

— Скорочення кількості українських шкіл (у зв'яз­ку зі згортанням політики українізації).

— Заідеологізованість освіти.

— Відновлення діяльності університетів (Харківсько­го, Київського, Одеського, Дніпропетровського).

Наука

— Провідна установа — Академія наук УРСР, до складу якої входило 26 інститутів (начолі з О. Бо­гомольцем).

— Відкриття у 1928 р. у Харкові Українського фізико-технічного інституту (УФТІ), в якому працю­вали видатні вчені І. Курчатов, JI. Ландау та ін.

— Створення в Києві Інституту клінічної фізіології під керівництвом О. Богомольця (1931 p.).

— Заснування в Києві Інституту електрозварювання під керівництвом Є. Патона (1934 p.).

— Організація в Одесі Українського інституту хво­роб очей і тканинної терапії з ініціативи видатно­го окуліста В. Філатова.

— Плідна робота математиків М. Крилова, М. Бого­молова, Д. Граве.

— Дослідження в галузі космонавтики (Ю. Кондра­тюк).

— Продовження досліджень у галузі епідеміології (М. Гамалія, Д. Заболотний).

— Плідна праця в галузі суспільних наук істориків Д. Багалія, Д. Яворницького, М. Грушевського.

— Актуальні розробки в галузі генетики й селекції рослин і тварин (М. Вавилов, О. Богомолець. О. Палладій та ін.).

Література

— Ліквідація літературно-художніх об'єднань і ор­ганізація Спілки радянських письменників Укра­їни (1934 p.).

— Державний контроль над видавництвами.

— Панівне становище методу соцреалізму.

— Широке визнання творів Ю. Яновського, А. Голов­ка, Остапа Вишні, П. Тичини, В. Сосюри та ін.

— Хвиля переслідувань українських письменників.

Мистецтво

— Заснування у 1929 р. «Українського мистецько­го об'єднання» (М. Козин, В. Коровчинський. Г. Світлицький та ін.).

— Відкриття у 1935 р. у Харкові пам' ятника Т. Шев­ченкові (скульптор — М. Манізер).

— Створення Спілки радянських композиторі! України (1932 p.).

— Репресії проти Леся Курбаса і театру «Березіль (1933 p.).,

— Розстріл українських кобзарів і лірників (1934 p.).

— Створення Спілки художників України (1938 p.).

— плідна діяльність хорової капели «ДУМКА», як до 1938 р. керував Н. Городовенко.

— Заснування Спілки композиторів України (1939 р

— Відкриття меморіального музею та пам'ятника Т. Шевченку в Каневі (1939 p.).

— Відкриття пам'ятника Т. Шевченку в Києві (1939 р.).

— Відкриття у Львові театру опери та балету (1940

Антицерковна політика в Україні

— Курс на формування атеїстичного світогляду.

— Зростання державного тиску на діяльність православної церкви, яка не вписувалася в рамки офіційної ідеології (запровадження у 1928 Адміністративного кодексу УРСР, який міст розділ «Про культи»).

— Утиски Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), в результаті яких у 1930 р. церква змушена була самоліквідуватися.

— Кривава розправа над священиками, церковним керівництвом (арешт близько 2000 священників УАПЦ, у т. ч. митрополитів В. Липківського, М. Борецького, І. Павловського).

— Масове знищення культових споруд, у результаті якого були зруйновані численні пам'ятки церковної архітектури.

— Наслідком антицерковної політики влади стали глибокі моральні деформації в суспільстві, зрос- стання бездуховності.

Масові репресії

Терор — це політика придушення, залякування політичних про­тивників жорстокими насильницькими методами.

Репресії - захід державного примусу, покарання.

Хвилі сталінського терору в Україні

Перша хвиля (1928-1931 pp.) — розкуркулення, депортації" викриття шкідницьких організацій, бо­ротьба проти відомих українських громадських діячів та інтелігенції:

— «Шахтинська справа» (1928 р.) над 53 спеціаліста­ми вугільної промисловості Донбасу, які нібито займалися шкідницькою діяльністю (5 чоловік отримали смертний вирок, інші — різні строки ув'язнення);

— сфабрикований процес над «Спілкою визволення України» (СВУ) 1929 р. — справа, спрямована про­ти «старої» національної еліти. Звинувачення45чо­ловік у підготовці збройного повстання, що мало на меті відновлення самостійної «буржуазної» України;

— сфальсифікована справа «Українського національ­ного центру» (УНЦ) 1931 р. — процес над ко­лишніми провідними діячами УНР, серед яких були М. Грушевський, В. Голубович та ін.;

— боротьба з УАПЦ (із 34 єпископів заарештовано 24, ще 8 зникли без суду і слідства).

Друга хвиля (1932—1935 pp.) голодомор, ре­пресивний спалах після вбивства С. Кірова, боротьба з «націоналістичним ухильництвом»:

— голодомор 1932-1933 pp.;

— самогубства М. Хвильового та наркома освіти М.Скрипника;

— арешт українських кобзарів і лірників та розпра­ва над ними (грудень 1934 p.);

— справи «Української військової організації» (УВО), «Блоку українських націоналістичних партій» тощо.

Третя хвиля (1936—1938 pp.) — доба «великого терору»:

— боротьба з українським націоналізмом (справи «націоналістичної» групи професора М. Зерова, «Блоку українських терористичних груп» та ін.);

— боротьба з ухилами в партії (справи «Українського троцькістського центру», «Соціал-демократичної партії України»);

— чистка партверхівки, репресії проти членів КП(б)У (Є. Квірінг, X. Раковський, П. Постишев та ін.);

— репресії в армії (серед репресованих були відомі радянські полководці Й. Якір — командувач Київським військовим округом, І. Дубовий — ко­мандувач Харківським військовим округом, Є. Ковтюх, І. Федько, Д. Шмідт, І. Уборевич та ін.);

— репресивні заходи проти українських діячів куль­тури — «розстріляне відродження».

Згортання українізації

— Однак паралельно з успіхами політики українізації, національно-культурним розвитком українського народу зростав опір з боку "русотяпів". Зросійщена партійно-госпо­дарська номенклатура, користуючись допомогою з центру, в другій половині 20-х років перейшла в наступ на політику украї­нізації. Під виглядом боротьби з українським націоналізмом, що начебто погрожував монолітній єдності СРСР, республіканське керівництво під проводом Л. Кагановича, що так блискавично змінював орієнтири, сумлінно виконуючи завдання центру, почи­нає нову кампанію. Вона була спрямована на дискредитацію, шельмування проводирів українізації, повільну ліквідацію політи­ки коренізації.

— Симптоматично, що першою жертвою нової сталінської на­ціональної політики став відомий український письменник, по­літичний діяч, член більшовицької партії з 1919 р. Микола Хви­льовий. У 1925 р. широко розгорнулася літературна дискусія про шляхи та перспективи розвитку української літератури. Приво­дом для ідеологічного звинувачення митця слова стали сформу­льовані ним гасла "Геть від Москви" і "Дайош Європу", що були закликом до українського письменства не копіювати культурні надбання інших народів, зокрема російського, а виявляти свою національну свідомість, самобутність, звертатися до європейсь­кої спадщини. Це викликало обурення московської партійної но­менклатури, що розпочала кампанію таврування "націоналістич­ного ухилу" М. Хвильового, так званого "хвильовизму". Обме­ження творчої свободи української інтелігенції, навішування ідео­логічних ярликів "буржуазного націоналізму" стали першим кроком сталінського режиму на шляху скасування політики українізації, ут­вердження командно-адміністративної системи в духовній сфері.

— Наступним об'єктом критики став О. Шумський, який у 1924- 1926 pp. був наркомом освіти і відповідав за проведення україні­зації. Як один із організаторів та провідників цієї політики, він вва­жав, що вона здійснюється занадто повільними темпами вна­слідок протидії зрусифікованої номенклатури. О. Шумський на­полягав на необхідності відкликання з України JL Кагановича, що проявляв схильність до адміністрування, бюрократизму і штучно гальмував процес українізації. Якщо М. Хвильовий та О. Шумський відстоювали культурну самобутність пі політичні права українського народу, то Михай­ло Волобуєв прагнув довести спроможність економічної само­стійності республіки. У статтях, що були опубліковані у "Більшовику України" в 1928 p., він доводив, що в економіці СРСР Україна відіграє роль сировинного придатку і перебуває на ста­новищі колонії, як і при царському режимі. Він грунтовно переко­нував, що українська економіка повинна становити єдиний на­родногосподарський комплекс, який може інтегруватися в світову економічну систему без посередництва російської. "Волобуєвщина" поряд з "шумськизмом" та "хвильовизмом" були оголо­шені проявом небезпечного "націонал-ухильництва" і стали при­водом для згортання політики українізації.

— Діяльність Л. Кагановича на посаді лідера українських більшо­виків була досить високо оцінена кремлівським керівництвом. У 1928 р. його з підвищенням було відкликано до Москви. Гене­ральним секретарем ЦК КП(б)У став Станіслав Косіор - відо­мий партійний і державний діяч, один із активних провідників ста­лінської політики на Україні. Саме за його безпосередньою участю було розгорнуто остаточний етап ліквідації політики ук­раїнізації в умовах становлення тоталітарної диктатури. Трагіч­ним фіналом українського національно-культурного відродження 20-х років стало самогубство М. Скрипника-одного з останніх поводирів і захисників політики українізації в липні 1933

— Власа Чубаря…..



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-04-06; просмотров: 700; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.204.3.195 (0.028 с.)