Закони і закономірності менеджменту

Управління суспільним виробництвом ґрунтується на сис­темі законів, яка включає дію економічних законів (закону вартості, переливу капіталу та ін.); законів розвитку техні­ки, технології; законів кібернетики і системотехніки, котрі властиві процесам управління в динамічних системах будь-якої природи і складності: закон зворотного зв'язку, закон оптимізації (закон пристосування системи до умов зовнішньо­го середовища), закон єдності управління й інформації, закон необхідної різноманітності та ін.; законів філософії, соціології, психології, праксеології та власне законів управління вироб­ництвом.

Враховуючи те, що дія законів є взаємозумовленою, вико­ристання їх у механізмі управління передбачає, по-перше, вра­хування дії не одного якогось закону, а всієї системи; а по-дру­ге, таку організацію діяльності людей, при якій дія законів сприяє більш ефективному досягненню поставленої мети.

Є дві стадії пізнання законів: емпірична, в якій розкриваєть­ся зв'язок явищ без пізнання їхньої внутрішньої сутності та взаємозумовленості, і наукова стадія, яка ґрунтується на пізнанні сутності явищ і форм прояву із встановленням їхніх зв'язків, визначенні кількісної характеристики явищ та з'ясу­ванні механізму дії законів як системи. Закони управління в літературі з менеджменту подано переважно на емпіричному рівні пізнання.

До основних законів господарського управління належать:

— закон спеціалізації управління, сутність якого полягає в тому, що управління на підприємстві, фірмі, корпорації, як правило, здійснюється значною кількістю працівників, котрі спеціалізуються на виконанні конкретних функцій управлін­ня. Поділ управлінської праці об'єктивно веде до спеціалізації управлінського персоналу;

— закон інтеграції управління. Необхідність інтеграції ви­значається потребою самого процесу відтворення, а відтак і управління, котре не може бути здійснене без об'єднання шля­хом координації діяльності, принаймні більшості персоналу;

— закон оптимального поєднання централізації та децен­тралізації управління. Використання цього закону передбачає, з одного боку, централізоване, цілеспрямоване управління, тоб­то проведення визначеної лінії по вертикалі, з іншого — не­обхідність передачі окремих функцій управління на нижчі рівні;

— закон демократизації управління відбиває взаємовідно­сини між людьми в колективі, співвідношення влади і підпо­рядкованості. Використання цього закону передбачає залучен­ня великої кількості персоналу до процесу управління і вста­новлення таких відносин між керівником і підлеглим, коли дії першого викликають позитивну відповідну реакцію другого, коли в системі управління підприємством задіяний весь персо­нал;

— закон економії часу в управлінні виступає як закон управління робочим часом. В умовах ринку важливо випере­дити своїх конкурентів, швидше знайти нові ринки, раніше за інших перейти на випуск нової продукції, вчасно перебудува­ти структуру підприємства та ін.

Відображаючи внутрішні й найбільш істотні причинно-на-слідкові зв'язки і взаємозалежності предметів та явищ об'єк­тивної дійсності, закони є своєрідними обмеженнями в практи­ці управління соціально-економічними системами. Тому лише при повному врахуванні дії об'єктивних законів можна успіш­но досягти цілей, і, навпаки, ціль стає недосяжною, якщо вона суперечить "вимогам" конкретних законів, зв'язкам координа­ції і субординації.

У науковому управлінні використовуються закономірності управління, в яких виявляються закони суспільного розвитку. Науковий рівень управління визначається глибиною пізнання і здатністю управлінського персоналу в практичній діяльності дотримуватися законів і закономірностей створення, функціо­нування і розвитку систем управління відповідних організацій. Знання закономірностей дає можливість не тільки правильно оцінювати управлінські явища і процеси, а й прогнозувати їхній розвиток.

Загальною закономірністю управління є єдність систем управління виробництвом, що відбиває стабільність внутрішніх зв'язків системи, які визначають її цілісне існування, харак­тер формування і розвитку. Це закономірність виявляється в єдності: принципів управління на різних рівнях; організацій­них форм; методів; техніки управління; загальних вимог до керівників і фахівців; системи інтересів. Усі елементи системи управління взаємозалежні і мають відповідати один одному. Це слід враховувати в процесі вибору конкретних шляхів удоско­налення системи, котрі передбачають одночасну зміну всіх ос­новних її елементів.

Закономірність управління — пропорційність виробництва й управління — реалізується за допомогою планування раціо­нальних господарських, міжгосподарських, міжгалузевих, внутрішньогосподарських пропорцій і забезпечення ритмічної роботи підприємств та їхніх підрозділів.

На кожному підприємстві має бути забезпечене відповідне співвідношення між основним і допоміжним виробництвом, між постійним і змінним, основним і оборотним капіталом, їхніми структурами. Необхідно досягати пропорційності й в організації управлінської системи, підтримувати певне спів­відношення чисельності працівників вищої і середньої кваліфі­кації та працівників окремих категорій.

Об'єктивною закономірністю є правильне поєднання цен­тралізації і децентралізації управління. Результатом природ­ного зростання компанії є централізація, що веде до зниження ефективності підприємницької діяльності. Цю своєрідну хво­робу в бізнесі іноді називають синдромом великого бізнесу. Особливо актуальна ця проблема для нашої економіки, у якій у минулому цілковито панувала державна форма власності з гіпертрофованою централізованою економікою. Розвиток рин­кових форм господарювання, роздержавлення і приватизація, створення акціонерних форм господарювання передбачають децентралізацію господарського життя.

Специфічною закономірністю управління є співвідношення керуючої і керованої систем. Із збільшенням розмірів і склад­ності керованої системи мають відповідно змінюватися розмі­ри і складність керуючої системи. Структура управління зав­жди має відповідати організаційній структурі підприємства, котра змінюється відповідно до розмірів, складності виробниц­тва, процесів спеціалізації, диверсифікації тощо. Оптимальне співвідношення керуючої і керованої систем досягається в про­цесі науково обґрунтованого проектування їх і одночасної зміни основних елементів системи управління в процесі їхнього вдос­коналення. Для успішного розвитку економіки України в наш час особливе значення має дотримання закономірності відпо­відності форм управління формам власності. Іншими словами, формування багатоукладної економіки має здійснюватися з ура­хуванням різноманітних і рівноправних (з погляду чинного права) форм власності та методів господарювання, історичних, національних, геополітичних, технологічних та інших умов. В управлінській діяльності існують і використовуються й інші закономірності, що відбивають окремі сторони відносин управ­ління: відповідність елементів системи один одному; зміна функцій управління; скорочення і розширення ієрархічності управління; розширення контролю та ін. Знання закономірно­стей управлінської діяльності є теоретичною основою успішного управління, допомагає керівникам визначати вплив кожної з них на ефективність функціонування організації.

ПРИНЦИПИ МЕНЕДЖМЕНТУ

Важливу роль в управлінській діяльності відіграють принципи менеджменту, які на засадах застосування законів і закономірностей менеджменту відображають прикладний характер управління організаціями.

1. Цілеспрямованість. Відповідно до цього принципу будь-яка діяльність в організації повинна спрямовуватися на досягнення конкретних виробничо-господарських цілей та виконання поставлених завдань.

2. Урахування потреб та інтересів. Покликаний задовольняти потреби та інтереси працівників з метою досягнення цілей організації на засадах застосування мотивування.

3. Ієрархічність. Передбачає розташування управлінських посад в організаційній структурі від найнижчого рівня управління до найвищого.

4. Взаємозалежність. Згідно з ним кожна організація складається із взаємозалежних внутрішніх змінних (цілі, структура, технологія, працівники, завдання, ресурси). При цьому фактори зовнішнього середовища постійно впливають на організацію (відповідно і на її внутрішнє середовище) та викликають відповідну реакцію з її боку.

5. Динамічна рівновага. Передбачає безперервний розвиток організації та утримання загальної рівноваги на кожному етапі цього розвитку.

6. Економічність. Формує засади функціонування організації щодо збалансованості витрат, надходжень тощо, забезпечує розвиток бюджетних відносин.

7. Активізація. Спонукає організацію до діяльності, постійного розвитку, впровадження інновацій та ін.

8. Системність. Відповідно до цього принципу організація розглядається як відкрита система, що складається із взаємодіючих та взаємопов'язаних елементів.

9. Єдиновладдя. Передбачає наявність єдиного відповідального центру, який здійснює керівництво та координацію діяльності організації з метою досягнення її цілей.

Усі принципи менеджменту взаємопов'язані. Відмова від якогось із них або недостатнє їх врахування в управлінській діяльності знижує якість управлінських рішень та ефективність менеджменту.

Закони, закономірності та принципи менеджменту формують засади сучасної управлінської науки. Власне протягом історичного розвитку менеджменту бачення та тлумачення основних норм та засад управління постійно змінювались.

Висновки по лекції.

Таким чином, вирізняють три ранні підходи до менеджменту: класичний підхід; поведінковий підхід; кількісний підхід.

Класична теорія (підхід) менеджменту включає дві школи:

а) школу наукового управління; засновниками школи були Ф. Тейлор («Принципи наукового управління»,1911р.), Френк та Ліліан Гілбрет, Генрі Форд, Генрі Гантт.

б) адміністративну школу (класичну теорію організації) (А. Файоль, М. Вебер, Л. Урвік, Ч. Бернард).

Наукове управління було спрямовано на дослідження проблем підвищення продуктивності праці робітників (операційних виконавців) шляхом удосконалення операцій ручної праці.

Здобутки школи наукового управління:

1) обґрунтоване нормування праці, включаючи необхідність відпочинку та перерв (реалістичних завдань);

2) доведення необхідності відбору робітників для виконання певних операцій, а також їх навчання;

3) впровадження практики стимулювання кращих результатів робітників-виконавців;

4) відокремлення управлінських функцій від фактичного виконання робіт.

Адміністративна школа (класична теорія організації) опрацьовувала підходи до удосконалення управління організацією в цілому. Представники цієї школи намагалися вирізнити загальні характеристики та закономірності управління організацією загалом. Метою їх досліджень було визначення універсальних принципів управління, дотримуючись яких організація досягатиме успіху.

Здобутки адміністративної школи:

1) детальне дослідження основних функцій управління;

2) опрацювання принципів побудови структури організації та управління працівниками.

Недоліки адміністративної школи:

1) помилковість пошуків універсальних принципів управління;

2) ігнорування соціальних аспектів управління.

Загальним для усіх ранніх теорій менеджменту було те, що вони пропонували кожна свій єдиний «рецепт» підвищення ефективності управління. Кожна з них не була помилковою та зробила важливий внесок у розуміння сутності менеджменту. Проте кожна з них одночасно обмежена з точки зору вузького погляду на багатомірність управління.

Поведінковий підхід до менеджменту включають в себе дві школи:

а) школа людських відносин. Представники цієї школи досліджували переважно проблеми індивідуальної психології працівників організації. Їх зусилля були зосереджені у сфері поведінки індивідуума в організації, на його мотивації.

б) школа організаційної поведінки. Її представники концентрували увагу на вивченні типів групової поведінки, на розумінні організації як складного соціального організму, який знаходиться під впливом певних уявлень, звичок, конфліктів, культурного оточення тощо.

В загальних рисах основна мета обох шкіл полягає у підвищенні ефективності організації шляхом підвищення ефективності використання її людських ресурсів.

Завдання для самостійної підготовки з теми.

З метою формування цілісного уявлення про процеси еволюції і становлення науки менеджменту, формування основних принципів її використання в організаціях, рекомендується з’ясувати наступні питання:

1. Історичні передумови виникнення менеджменту.

2. Попередники наукового менеджменту (Т. Гоббс, Дж. Стюарт, А. Сміт, Дж. Мілл, Р. Аркрайт і Ч. Беббідж).

3. Кількісна школа управління.

4. Розвиток управлінської науки в Україні.

5. Сучасні теорії управління.

6. Взаємозв’язок між законами і закономірностями менеджменту.

7. Принципи створення ефективно працюючої організації за Г. Емерсоном.

8. Принципи управління відповідно «теорії адміністрації», розробленої А. Файолем.

9. Спеціальні принципи менеджменту.

10. Взаємозв’язок між принципами менеджменту.