ХУДОЖНЄ МОВЛЕННЯ: ЙОГО СКЛАД ТА СПЕЦИФІКА.


Художнім мовленням називається підкреслено інди­відуалізована форма мовлення, що емоційно увиразнює оціночне ставлення мовця до предмета його висловлюван­ня з розрахунком на естетичне враження.

Загальні принципи організації художнього мовлення спираються на його протиставленість мові побутово-прак­тичного призначення, використання якої обмежується кому­нікативною функцією мовлення й не виконує при цьому ніяких естетичних завдань. Мові науко­во-практичного призначення або, інакше кажучи, мові по­всякденного спілкування художнє мовлення протиставля­ється як таке, що характеризується підкресленою емоційно-смисловою виразністю.

Під виразністю насамперед розуміють своєрідність, виділеність, підкреслену відчутність тієї форми, якою по­слуговуються для передачі певного повідомлення і яка, за словами Г. Винокура, «не збігається з функцією мови як засобу повсякденного спілкування, і виступає як форма своєрідного її ускладнення». Відсутність або слабка вираженість фактологізму в особливо загостреній формі може підкреслювати естетичну спрямованість, тобто художню вартість і призначеність мови, що свого роду надбудовується над фактичною сторо­ною повідомлення й різною, більшою або меншою мірою з нею контрастує.

Реалізовану за рахунок явища слово­творчості, а також мовної і контекстуальної синонімії ви­разність художнього мовлення при цьому характеризують такі конкретні і взаємопов'язані ознаки:

1) Логічно-смислова точність, тобто відповідність висловлювання, його конкретної словесної форми тій думці про предмет, яка при цьому мається на увазі, реалізує себе у словесному виразі. Дана ознака співвідносить художнє мовлення з нормами «правильного» літературного мов­лення*

2)Емоційність, яку частіше позначають терміном експресивність (від лат. expressio — вираження), під яким розуміють підкресленість форми вияву почуттів, її здатність справляти емоційний вплив. Через емоційність словесно­го вираження знаходить свій вияв оціночне ставлення письменника до ним зображуваного, викликається у читача відповідний емоційний настрій, потрібний для осягнен­ня авторської ідеї, її пафосу. Емоційна увиразненість, експресивність художнього мовлення реалізується за рахунок введення до нього таких слів, словосполучень і синтаксичних конструкцій, що більшою або меншою мірою відступають від загально­прийнятої мовленнєвої норми.

3)Індивідуалізованість мовлення, яка виступає як вирішальна передумова і основна запорука його експресив­ності. Естетично виразним мовлення може стати лише за умови, що у своїй побудові воно не спиратиметься на уста­лені кліше, формалізовані вислови, які ми чуємо кожен день і які, хоча й характеризуються в окремих випадках підкресленою емоційною формою, в силу своєї узвичаєнос-ті, не здатні по-справжньому привертати до себе увагу, буди­ти живу думку. Критерій індивідуалізованості, більшою або меншою мірою передбачає певну новизну, оригіналь­ність, свіжість художнього твору.

Нормативна сталість мовлення може порушуватися з метою його увиразнення та надання йому експресивних властивостей на різних структурних рівнях людської мови. Зокрема, на звуковому рівні відступ від природних норм мовлення ви­являє себе, з одного боку, у звукових повторах, тобто не природному накопиченні однотипних звуків у суміжних сло­вах або словах суміжних фраз, з іншого боку, у встановленні неприродної для нормального мовлення симетрії в якісному або кількісному чергуванні складів у фразі. На словесному рівні відступ від узвичаєних мовленнєвих норм відбувається, по-перше (і рідше), шляхом індивідуальної словотворчості, по-друге (частіше), за рахунок заміни узвичаєного для даного предмета слова, загальновживаність якого нейтралізує і «стирає» його емоційну оціночність, більш емоційним, екс­пресивним його аналогом, що виступає по відношенню до нормативного слова як його мовний, лексичний (закріплений словниками) або контекстуальний (новотворений) синонім. На синтаксичному рівні відступ від узвичаєних мовлен­нєвих норм пов'язується з такими формами побудови фрази, що сприймаються як порушення типових норм логічного упорядкування й розміщення слів у словосполученнях, реченнях і більших синтаксичних одиницях.

Склад мовлення:( Хализев)

· Это, во-первых, лексико-фразеологические средства, т.е. подбор слов и словосочетаний, имеющих разное происхождение и эмоциональное «звучание»: как общеупотребительных, так и необщеупотребительных, включая новообразования; как исконно отечественных, так и иноязычных; как отвечающих норме литературного языка, так и отклоняющихся от нее, порой весьма радикально, каковы вульгаризмы и «нецензурная» лексика. К лексико-фразеологическим единицам примыкают морфологические (собственно грамматические) явления языка. Таковы, к примеру, уменьшительные суффиксы, укорененные в русском фольклоре. Грамматической стороне художественной речи посвящена одна из работ P.O. Якобсона, где предпринят опыт анализа системы местоимений (первого и третьего лица) в стихотворениях Пушкина «Я вас любил...» и «Что в имени тебе моем». «Контрасты, сходства и смежности различных времен и чисел, –утверждает ученый, – глагольных форм и залогов приобретают впрямь руководящую роль в композиции отдельных стихотворений». И замечает, что в такого рода поэзии (безобразной, т.е. лишенной иносказаний) «грамматические фигуры» как бы подавляют образы-иносказания[1].

· Это, во-вторых, речевая семантика в узком смысле слова: переносные значения слов, иносказания, тропы, прежде всего – метафоры и метонимии, в которых А.А. Потебня усматривал главный, даже единственный источник поэтичности и образности. В этой своей стороне художественная словесность претворяет и досоздает те словесные ассоциации, которыми богата речевая деятельность народа и общества.

· Далее (в-третьих, в-четвертых, в-пятых...) художественная речь включает в себя пласты, обращенные к внутреннему слуху читателя. Это начала интонационно-синтаксические, фонетические, ритмические

Увиразнення мови в художньому творі підпо­рядковане низці конкретних функцій, найважливішими з яких є три: зображувальна, характерологічна та оціночно-виражальна. Завдання зображувальної функції мовлення полягає в тому, щоб вказати на ті предмети, явища, людей, які у творі зображуються, тобто назвати їх.

З зображувальною функцією мовлення тісно пов'язана характерологічна його функція. Оскільки предметом словесного зображення у творі, крім усього іншого, виступає і сама мова, мовленнєва мане­ра (стиль) персонажів твору, його розповідачів та оповіда­чів, то ті чи інші її особливості шляхом її авторського під­креслення можуть виступати як засіб, що характеризує внутрішній емоційний стан людини, яка говорить (напри­клад, її схвильованість, розгубленість і т. д.), її соціальну або територіальну належність, певною мірою відбиває її світоглядні риси.

Оціночно-виражальнафункція мовлен­ня пов'язана з відбором таких слів, за допомогою яких знаходить своє вираження оціночне ставлення автора до ним зображуваного.

 

16. СЛОВО АВТОРСЬКЕ І НЕАВТОРСЬКЕ У ЛІТЕРАТУРІ (ЯВИЩА «ДВОГОЛОСОГО СЛОВА»). ПОНЯТТЯ ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНІСТЬ

Текст не завжди витримується в одній, власне авторській мовної манері. У літературних творах зявляється різномовлення, тобто відтворюються різні манери (способи, форми) мислення і мовлення. При цьому художньо значущими (поряд з прямим авторським словом) виявляється слово неавторське, іменоване літературознавцями (слідом за М. М. Бахтіним) чужим словом. Досліджуючи роман і його історію, Бахтін дійшов висновку про величезну роль і навіть переважання в цьому жанрі різноріччя і чужого слова: «Автор говорит не на данном языке <...> а как бы через язык <...> объективированный, отодвинутый от его уст <...> Разноголосица и разноречие входят в роман и организуются в нем в стройную художественную систему». «Чужая речь рассказанная, передразненная, показанная в определенном освещении <...> нигде четко не отграничена от авторской речи: границы намеренно зыбки и двусмысленны»

При описі Роскольнікова, Достоєвський вживає «безобразная мечта», «проба», «предприятие». Ці словосполучення належать по суті не автору, а його герою: перший як би цитує другого. Ці мовні одиниці, включені у вислів оповідача автора, вимовляються їм відчужено, з боку.Дані слова відображають одночасно голоси Раскольникова і Достоєвського, які глибоко різні. Подібного роду текстові одиниці Бахтін називав двуголосими словами.

Двуголосе слово, показав Бахтін, розглядаючи прозу Достоєвського, нерідко присутнє у мові не тільки оповідача, а й героя, який говорить з «оглядкою» на висловлювання про себе іншої людини.

Характеризуючи співвіднесеність одиниць художнього мовлення з авторською манерою
говоріння, Бахтін розмежовує три роди слів:

1) «пряме, безпосередньо спрямоване на свій предмет слово, як вираження останньої смислової інстанції говорить »,

2) «внеположенное» свідомості мовця «об'єктнеслово (слово зображуваної особи)»;

3) належить одночасно двом суб'єктам, по-різному ними усвідомлюване і пережите «двуголосне слово ». Додамо до цього, що мовні одиниці другої і третьої груп в літературних творах є словами неавторськими, точніше - не тільки авторськими. «Неавторский»мовний компонент словесно-художнього тексту активізується в літературі прямо пропорційно її відходу від канонічних жанрів, де мовна манера визначена традицією, суворо регламентована і в повній мірі відповідає авторському свідомості.

Інтертекстуальність За своїм визначенням, теорія інтертекстуальності займається дослідженнями тексту та засобів вербалізації всіх його міжтекстових стосунків.

Поняття “інтертекстуальність”, уведене до наукового обігу Юлією Кристевою і генетично пов’язане з роботами Михайла Бахтіна, стало визначальним у літературі постмодернізму.
Терміном “інтертекстуальність” (фр. intertextualité, англ. intertextuality), запропонованим 1969 р. Ю.Крістєвою для позначення “текстової інтеракції в межах самого тексту”, означають взаємодію різних кодів, дискурсів чи голосів всередині тексту, а також метод дослідження тексту як знакової системи, що перебуває у зв’язку з іншими системами. Конкретний зміст терміну суттєво видозмінюється залежно від теоретичних і філософських засновків, якими керуються різні дослідники. Спільним для всіх є постулат, що будь-який текст є “реакцією” на попередні тексти.

Витоки теорії інтертекстуальності філологи вбачають у трьох основних джерелах — діалогійній концепції М.Бахтіна, теоретичних поглядах Ю.Тинянова та теорії анаграм Ф. де Сосюра.

Ключові поняття в теорії інтертекстуальності Крістєвої —фено-текст і гено-текст. Фено-текст є готовий, твердий, ієрархічно організований, труктурований семіотичний продукт, який має досить стійкий зміст. Фено-тексти — це реально існуючі фрази природної мови, призначені для прямого впливу на партнера по комунікації. Гено-текст — це суверенне царство “різності”, де немає центру і периферії, це неструктурована смислова множинність, яка набуває структурної впорядкованості лише на рівні фено-тексту, своєрідний “культурний розчин”, що кристалізується в фено-тексті. Близькими до концепції Крістєвої є погляди Ролана Барта. Поняттю фено-текст у Барта відповідає поняття твір, а поняттю гено-текст — текст: “твір є матеріальним фраґментом, що займає певну частину книжкового простору, а текст — поле методологічних змагань”

Ж.Женет, запропонував п’ятичленну класифікацію різних типів взаємодії текстів:

1) інтертекстуальність як “співприсутність” в одному тексті двох або більше текстів (цитата, алюзія, плагіат тощо);

2) паратекстуальність як відношення тексту до свого заголовку, післямови, епіграфу тощо;

3) метатекстуальність як коментар, критичне посилання на свій передтекст;

4) гіпертекстуальність як пародіювання одним текстом іншого;

5) архітекстуальність — жанровий зв’язок текстів. Ці основні класи інтертекстуальності дослідник поділяє на численні підкласи і типи й простежує їхні взаємозв’язки.

 









Последнее изменение этой страницы: 2016-04-06; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su не принадлежат авторские права, размещенных материалов. Все права принадлежать их авторам. Обратная связь