Суфіксально-постфіксальний: лінуватися — лінь, здороватися — здоров(ий).

Суфіксально-префіксально-постфіксальний: прибіднятися — бідний, змилостивитися — милостивий.

Безафіксний спосіб (відкидання значущих частин) — це спосіб творення слів шляхом укорочення (усічення) твірного слова: відхід — відходити, закид — закидати, зелень — зелений.

Морфолого-синтаксичний спосіб — це спосіб творення слів, при якому нове слово утворюється внаслідок переходу з однієї частини мови в іншу. Наприклад: операційна — (перехід прикметника в іменник), завідуючий (перехід дієприкметника в іменник), коло хати (перехід іменника в прийменник).

 

17. Граматика та її розділи, граматичне значення слова, граматична форма, парадигма, граматична категорія.

Грама́тика— термін, який вживається в двох пов'язаних значеннях: як будова мови і як розділ мовознавства, що вивчає граматичну будову мови.

М о р ф о л о г і я (грец. форма; слово, вчення) — розділ граматики, який вивчає слово як граматичну одиницю мови з погляду притаманних йому граматичних значень і форм та лексико-граматичні класи

слів — частини мови — їх граматичні категорії, систему словозміни і формотворення.

С и н т а к с и с (грец. побудова, поєднання, порядок) — розділ граматики, що вивчає способи організації слів у словосполученнях і реченнях, будову і правила творення та функціонування словосполучень і речень.

Пунктуація (лат. punctuatio: від punctum — «крапка») — система правил уживання на письмі розділових знаків і розділ мовознавчої науки про використання розділових знаків.

Орфогра́фія (грец. ὀρθογραφία, від ὀρθός — правильний і γράφω — писати) — історично сформована й загальноприйнята система правил національної мови щодо способів пе­редачі мовлення на письмі, яка поряд із пунк­туацією становить правопис певної мови. Інколи терміни «орфографія» і «правопис» ужи­ваються як тотожні. Вивчає правильність написання. Орфографія визначає правила:

  • на­писання звуків (фонем) літерами,
  • написання слів разом, окремо й через дефіс,
  • уживання великої літери,
  • правила переносу частини сло­ва з рядка в рядок.

Орфоепі́я (грец. ορθοςправильний, грец. εποςмова, мовлення) — це розділ мовознавчої науки, що вивчає сукупність правил про літературну вимову. Предметом орфоепії є звукові особливості мовлення, однак усне мовлення розглядається в цьому випадку не взагалі, а тільки з погляду його відповідності сучасним літературним нормам. Першим почав використовувати М. В. Гоголь

Стилістика — розділ мовознавства й літературознавства (поетики), що вивчає функційно-стильові засоби мови та їхнє застосування з погляду норм, їхніх варіантів (нормативна стилістика) і відхилень (літературна стилістика) в синхронному й діахронному (історична стилістика) перекрої. Основний предмет вивчення — стиль в усіх мовознавчих значеннях цього терміна (індивідуальна манера виконання мовленнєвих актів, функціональний стиль мовлення, стиль мови тощо). Стилістика також досліджує еволюцію стилів у зв'язку з історією літературної мови, мову художнього твору в її еволюції, експресивні засоби мови, фігури та тропи.



Морфоло́гія (від грецького μορφη morphe — форма, λογία logia — слово, вчення) — розділ граматики, в якому вивчають явища, що характеризують граматичну природу слова як граматичної одиниці мови.

18. Морфологічна структура слова, види морфем.

Морфоло́гія (від грецького μορφη morphe — форма, λογία logia — слово, вчення) — розділ граматики, в якому вивчають явища, що характеризують граматичну природу слова як граматичної одиниці мови.

морфологическая структура слова

Структура слова, обладающая двумя основными свойствами:

1) свободным употреблением основы и аффиксов (морфемная членимость);

2) включением слова в ту или иную категорию, парадигму, в словообразовательный ряд. Слово руч-к-а обладает и морфемной членимостью, и морфологической структурой. Слово карандаш обладает только морфологической структурой.

Корневые (корни), обязательные

Корень — основная значимая часть слова. Является обязательной частью любого слова — не существует слов без корня.

Аффиксальные (аффиксы), необязательные

Аффикс — вспомогательная часть слова, присоединяемая к корню и служащая для словообразования и выражения грамматических значений. Не может самостоятельно образовывать слово (в русском языке) — только в сочетании с корнями. В отличие от некоторых корней (как, например, почтамт, стеклярус), не бывают единичными, встречающимися только в каком-то одном слове.

Классификация аффиксов

  • По положению относительно корня: (наибольшую распространённость в языках мира имеют первые два типа)
    • префиксы — перед корнем. Традиционное название в русском языке — приставки. Отсутствуют в некоторых языках (напр., тюркские, финно-угорские) — все грамматические отношения выражаются постфиксами.
    • постфиксы — после корня. Почти не употребляются в некоторых языках (напр., суахили семья банту, Центральная Африка) — используются префиксы. Явный перевес в использовании (по сравнению с префиксами) — в индоевропейских языках (напр., русский язык). Постфиксы, не являющиеся флексиями, обычно называются в русском языке суффиксами[источник не указан 1061 день]. Постфиксы в широком смысле, в свою очередь, подразделяются дальше, исходя из смешанных функционально-позиционных критериев, на окончания (флексии) и суффиксы. В русской грамматике выделяют ещё одну группу — постфиксы в узком смысле (также их называют частицами), которые называются возвратной морфемой, обычно стоящей после окончания[1]. Выделяют 6 постфиксов: 3 глагольных: -ся/-сь, -те, -ка (скажи-те, смеяла-сь, посмотрите-ка) и 3 местоименных -то, -либо, -нибудь (что-нибудь, кто-то).
    • интерфиксы — служебные морфемы, не имеющие собственного значения, но служащие для связи корней в сложных словах (например, лоб-о-тряс);
    • инфиксы — аффиксы, вставляемые в середину корня; служат для выражения нового грамматического значения; встречаются во многих австронезийских языках (например, в тагальском: sumulat 'писать', ср. sulat 'письмо');
    • трансфиксы — аффиксы, которые, разрывая корень, состоящий из одних согласных, сами разрываются и служат «прослойкой» гласных среди согласных, определяя грамматическое значение слова (встречаются в семитских языках, в частности, в арабском), Akbar — самый большой, Kabir — бой, Kibar — большие. В арабском языке всего три гласные фонемы.
    • конфиксы — комбинации префикса с постфиксом, которые всегда действуют совместно, окружая корень (как, например, в немецком слове ge-lob-t — «хваленый»);
    • циркумфиксы — аффиксы, морфемы, которые ставятся и в начале, и в конце корня. В русском языке циркумфиксами являются «обрамляющие» глагольные частицы при- … -ся, до- … -ся и раз … ся например, в словах «припёрся», «дождался» и «расшумелся»[2]
  • По смыслу:
    • «обычные» аффиксы — передают грамматическое и лексическое значение.
    • флексии — передают реляционное (указывающее на связь с другими членами предложения) значение. Являются словоизменяющими аффиксами. В русском языке обычно называются — окончания (так как являются исключительно постфиксами), однако в языках банту и некоторых других языках являются исключительно префиксами, а в некоторых могут быть как префиксами, так и постфиксами.

19. Критерії виділення частин мови.

Формально-граматичний (морфологічний) критерій - критерій, за яким до уваги береться своєрідність змінювання слів, тобто інвентар їх форм і парадигм, які є виразниками певних морфологічних категорій. Так, наприклад, іменники змінюються за відмінками і числами, дієслова - за особами і часами, прислівники не змінюються.

Синтаксичний критерій- критерій, за яким до однієї частини мови відносять слова, здатні стояти в реченні в однакових синтаксичних позиціях і виконувати однакові синтаксичні функції . Наприклад, однією з ознак, за якою розрізняють іменник і дієслово в українській мові, є здатність бути головним компонентом атрибутивної конструкції. При цьому важливий не тільки набір синтаксичних функцій, а й ступінь характерності кожної з функцій для даної частини мови. Однак для іменника функція підмета є первинною, а присудка - вторинною, тоді як для дієслова функція присудка є первинною, а підмета - вторинною. Вторинні синтаксичні функції мають деякі обмеження. Так, зокрема, іменник може бути підметом незалежно від типу присудка, тоді як дієслово не може бути підметом, якщо присудок виражений особовою формою.

Синтаксичним за своєю суттю є критерій сполучуваності. Не всі слова можуть поєднуватися одне з одним. Так, прислівники поєднуються з дієсловами (читає добре), з іншими прислівниками (дуже добре), прикметниками (значно кращий, дуже вдалий), але не із займенниками та числівниками; прикметники поєднуються з іменниками, але не з дієсловами і т.д.

Словотвірний критерій - критерій, за яким для кожної частини мови виділяють властивий тільки їй набір словотвірних моделей та інвентар словотвірних засобів.

20. Класифікація речень за метою висловлення, за структурою.

Речення — граматична конструкція, побудована з одного чи кількох слів певної мови, яка становить окрему, відносно незалежну думку.

Основные признаки предложения:
- наличие грамматической основы
- интонационная законченность
- выполняет коммуникативную функцию

- Модальність - вираження мовцем свого ставлення до змісту висловлювання.

- Предикативність - співвіднесеність змісту речення з об'єктивною дійсністю.

Залежно від мети повідомлення речення бувають розповідними, питальними й спонукальними (ці різновиди речень називають ще комунікативними типами). За структурою речення бувають прості (мають один предикативний центр) і складні (мають два і більше предикативних центри). Просте речення може бути непоширеним і поширеним. Непоширене речення може складатися з двох головних членів (Настала весна) або одного (Вечір. Світає). Поширене речення, крім головних членів, має в своєму складі другорядні члени (Тихесенько вечір на землю спадає. У Криму настала вже весна.). Ті речення, які в своєму складі мають підмет і присудок, називають двоскладними, а ті, в складі яких є один із головних членів, - односкладними.

21. Основні члени речення.

Існують такі основні члени речення:

  • Пі́дмет — це головний член речення, граматично незалежний, означає предмет, ознака якого виражається присудком. Підмет і другорядні члени речення, що належать до підмета, утворюють групу підмета.

· При́судок — це головний член речення, пов'язаний координацією з підметом, що виражає дію предмета, названого підметом. Найтиповіша форма присудка — дієслово в особовій формі, що означає дію чи стан суб'єкта, названого підметом.

Присудок — головний член двоскладного речення, що характеризує підмет за дією чи ознакою. Присудок відповідає на питання що робить (підмет)? що зробить ?

Присудок буває простий і складений.

Простий присудок виражається дієсловом, що поєднує в собі граматичне й лексичне значення

До простих належать також присудки, що виступають у складеній формі майбутнього часу (буду робити), у формі наказового (хай знає) або умовного способів (робив би).

Простим вважається також присудок, виражений фразеологічним сполученням

 

· Додаток - другорядний член речення, який означає предмет, на який спрямована дія або по відношенню до якого ця дія відбувається і відповідає на питання усіх відмінків, крім називного.Відповідає на питання непрямих відмінків:чого? кому? чому? кого? що? ким? чим? на кому? на чому?.Підкреслюється _ _ _ _ _ .

Додаток виражається тими ж частинами мови, що й підмет. Найчастіше додаток виражається іменником та співвідносними з ним займенниками, рідше прикметником, числівниками.

Додатки поділяються на прямі додатки та непрямі додатки.

До прямих додатків можна поставити запитання кого? що?. Вони стоять у реченні в знахідному відмінку.

Прямі додатки можуть виражатися також родовим відмінком, коли при перехідному дієслові є частка не, або коли дія переходить лише на частину об'єкта

В усіх інших випадках додатки непрямі. Перед непрямими додатками можуть стояти прийменники

 

- Озна́чення — другорядний член речення, що вказує на ознаку предмета. Воно відповідає на питання чий? який? яка? які? котрий? скільки?.Підкреслюється хвилястою лінією.

Види означень:

узгоджені — означення, виражене словом, що має такий самий рід (в однині), число й відмінок, що й означуване слово.

неузгоджені — форми різних частин мови, що вказують на ознаку або належність предмета.

прикладки — означення, що виражене іменником.

 

  • обставина.

Обста́вина — другорядний член речення, який пояснює слово зі значенням дії або ознаки, виражає якісно-означальну характеристику дії, стану чи позначає, за яких обставин відбувається дія, вказує на спосіб, міру або ступінь вияву дії або ознаки. Типовим, морфологізованим, вираженням обставини є прислівник як? де? звідки? наскільки? якою мірою?. Обставина може виражатися відмінковими формами іменника з прийменниками або без них, дієприслівником, інфінітивом і фразеологічними зворотами прислівникового значення. Підкреслюється (_ . _ . _ . _).

Типи обставин

Відповідно до значення видокремлюють такі види обставин:

  • місця: (де? куди? звідки?) — Я прийшов додому.
  • часу: (коли? відколи? доки?) вказують на час дії, стану, ознаки. — Завтра вставати рано. Темної ночі переведено його в темний покій (Панас Мирний); Так коло півночі Яким їх покликав (М. Коцюбинський).
  • мети: (для чого? з якою метою?) означають мету дії. — Ми поїхали на відпочинок. Погонич зумисне гнав коні з усієї сили (І. Нечуй-Левицький);
  • причини: (чому? з якої причини?) означають або причину, або підставу дії, або причину виникнення стану. — Він зрадів, побачивши сина. Спохвату ляпнувши про дівчину, він одразу ж завагався був…(А. Головко).
  • умови: (за якої умови?) означають умову, за якої відбувається дія. — Лежачи й сокира іржавіє. Не спитавши броду, не лізь у воду (народна приказка).
  • допустовості: (незважаючи на що?) означають умову, усупереч якій щось відбувається. — Було душно, незважаючи на таку рань. І подам вам раду щиру: і при щасті знайте міру (Л. Глібов).
  • способу дії: (як? яким способом?) позначають якість дії, стану, ознаки або вказують на різні способи здійснення дії чи ознаки або вияву ознаки. — Він поїхав поїздом. Тихо пливе блакитними річками льон (М. Коцюбинський); Тепер іду я без дороги, без шляху битого (Т. Шевченко); На чорному фоні неба заблищали стрілами блискавки (І. Нечуй-Левицький).
  • міри і ступеня: (наскільки? у якій мірі?) характеризують дію, стан чи ознаку за ступенем або мірою їх вияву — Це мені знайоме до болю; Вона вміла дуже добре куховарити (І. Нечуй-Левицький); Шляхом на цілий кілометр розтягнулась танкова колона (О. Гончар); Лінивий двічі ходить, скупий двічі платить (народна приказка).

 









Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su не принадлежат авторские права, размещенных материалов. Все права принадлежать их авторам. Обратная связь