Нормативно-ціннісний підхідпри дослідженні політичних явищ та процесів.


Протягом усього періоду свого існування політична наука багато в чому грунтуєтьсянанормативномучи нормативно-ціннісному підході,який передбачає з'ясування значення політичних явищ для суспільства й особистості, їх оцінку з погляду загального блага, справедливості, свободи, поваги людської гідності та ін. Цейпідхідорієнтує на розробкуідеалуполітичного устрою і шляхівйого практичного втілення. Вінвимагаєвиходити з належногочибажаного, з етичнихцінностей і норм та відповідно до них будуватиполітичніінститути і поведінку.Нормативнийпідхідзазнає критики за ідеалізаціюполітичноїдійсності, відірваністьвідреальності, споглядальністьбагатьохпобудованих на йогоосновіполітичнихконструкцій. Йогопевнаслабкістьвиявляється в релятивності, відносностіцінніснихсуджень, їхзалежностівідсвітогляду, соціального стану й індивідуальнихособливостей людей. 1 все-таки, незважаючи на певнуобмеженість, цейпідхід є необхідним для політичної науки, оскількивін, у сполученні з антропологічним та іншими методами, надаєполітиціетичного, людськоговиміру, вносить в неїморальне начало.

26. Основні принципи розробленого в XIX ст. філософами Ієремією Бентамом і Джоном Стюартом Міллем утилітаристського підходуговорять, що відповідна нормам моралі поведінка приносить найбільшу користь найбільшому числу людей. Індивід, що приймає рішення, повинен розглянути вплив кожного його варіанта на всі зацікавлені сторони і вибрати варіант, що приносить задоволення найбільшій кількості людей. По суті, мова йде про пошук оптимального рішення завдання. Оскільки повні розрахунки можуть виявитися досить складними, допускається спрощення умов.

Наприклад, при розрахунку витрат і результатів у грошовому вираженні може використовуватися простий економічний критерій. Крім того, ухвалюючи рішення, правомірно розглядати тільки положення сторін, що без посередньо торкаються його рішення. Утилітарна етика виправдовує також введення в компанії заборон на вживання алкогольних напоїв і паління на робочому місці, а в деяких випадках і після закінчення роботи, тому що така поведінка негативно впливає на колектив організації.

27. Що стосується теоретичних джерел марксистської філософії, то у широкому плані – це уся матеріалістична історико філософська традиція, зокрема вчення Епікура, Бекона, Спінози, Гельвеція, Гольбаха та інших, а також діалектичні ідеї античності, Відродження, Нового часу. Але безпосереднім джерелом марксистської філософії є німецька класична філософії і, перш за все діалектика Гегеля і матеріалізм Фейєрбаха. На формування марксизму значною мірою вплинула також ідея Гегеля про розвиток суспільства як закономірний процес, що має об‘єктивні підстави та гуманістичний пафос антропологічного матеріалізму Фейєрбаха.

Другим теоретичним джерелом марксизму стала класична англійська політекономія, яка заклала наукове підгрунтя для аналізу економіки буржуазного суспільства (Уільям Петті, Рікардо, А. Смітт – трудова теорія стоімості, роль класів і класової боротьби). Третє теоретичне джерело – французський утопічний соціалізм – Фурьє, Сен Сімон, Оуен.

28.Різноманітні визначення марксизму мають умовно наступну структуру (поділяються на наступні групи):

· засновану на історико-матеріалістичних поглядах теорію «наукового соціалізму»[2]

· різноманітні теорії, які, як на першоджерело, посилаються на Маркса та Енгельса.[3]

· політичні рухи, які орієнтуються на теорію Маркса[3]

· марксизм-ленінізм — радянський різновид марксизму, офіційну державну доктрину колишнього СРСР та радянського блоку[3].

29.Марксистське розуміння історичного процесу, марксистська теорія історичного матеріалізму не витримали перевірки практикою історії. Зіткнення цієї теорії з сучасною дійсністю, перш за все з реаліями краху соціалізму в СРСР є вагомим аргументом на користь наукової неспроможності історичного матеріалізму.

 

Проте, не будемо скидати з рахунку й того, що теорія і методологія К.Маркса не може бути відкинута повністю, вона має бути очищена від застарілих догм і доктрин, ідеологізації, але має бути збережене її раціональне зерно, яке забезпечує виявлення об'єктивної сторони історичного процесу і впливу на нього економічного фактора. Недарма до «Капіталу» К. Маркса виявляв інтерес далекий від марксизму М. Блок. Саме під час роботи над «Апологією історії» він писав: «Ви мабуть не знаєте «Капіталу»? Для історика це повчальний досвід» (у листі до Люсьєна Фавра від 26 серпня 1941 p.). Англійський історик Джон Тош, підкреслює, що таке масштабне бачення історії та історичного процесу після Маркса не зміг здійснити ніхто з мислителів (порівнюючи концепцію «глобальної історії» Фернана Броделя з концепцією К. Маркса).

 

Методологія і теорія історичного поступу, що впродовж всього життя розроблялися К. Марксом і, до речі, не залишалися незмінними (відомо про його відхід від класичної теорії формацій та розробку трьох способів виробництва: «азіатського способу, античного, германського» і т.ін.), зберегли своє значення у сучасній методології та теорії історії, особливо «синтезуючого» його напрямку, де певне місце знайшли і окремі положення Марксової концепції. До цього досвіду звертаються як неопозитивісти (букв. - новий позитивізм), так і ті, кого можна назвати неомарксистами, а також сучасні історики та філософи історії, які відносяться до інших напрямків.

6. Застосування методології марксизму при вивченні міжнародних відносин.

Не знайшов!!!! L

31. Неомарксизм як теоретико-методологічний підхід. Західні неомарксисти, незважаючи на своє критичне ставлення до революційної доктрини К. Маркса, наголошують, що історія розвитку марксистської теорії була, як правило, позначена неодноразовими передбаченнями її неминучого краху. Проте після кожного смертного вироку вона відроджувалася в оновленому вигляді. Лише за останні 20—ЗО років популярність марксизму на Заході мала кілька злетів. У 60-ті роки це було пов'язано з розвитком руху протесту та інтересом ідеологів "нових лівих" до марксизму. У 70—80-ті роки відбувся ще один злет неомарксизму, який було названо "академічною марксистською субкультурою". Остання за часом модифікація пов'язана зі спробами вирішення нових проблем постіндустріального та інформаційного суспільства. Отже, марксизм привертав і, ймовірно, привертатиме до себе увагу, як тільки виникатиме необхідність теоретичної систематизації та пояснення нових явищ і процесів суспільного життя. Зрозуміло, тут йдеться не про примітизоване "марксистсько-ленінське" вчення, поширюване у Східній Європі за часів "соціалізму", а про започатковану Марксом традицію теоретизування, яка вирізняється своєю плюралістичністю, користується різноманітними методами і підходами.

Так, зіткнувшися з новими формами панування людини над людиною, особливо з практикою маніпулювання свідомістю та поведінкою людей, що поширювалася на основі тих можливостей, які відкривалися завдяки науково-технічному прогресу та зростаючій раціоналізації суспільного життя, представники франкфуртської школи поставили під сумнів припущення Маркса про те, що раціоналізація суспільства на ґрунті використання науки веде до утворення передумов емансипації людини і суспільства. Проте критика марксизму в цьому разі мала опосередкований характер. Спираючись на погляди М. Вебера щодо взаємозв'язку раціоналізації та бюрократизації, теоретики франкфуртської школи, починаючи з Макса Хоркхаймера і Теодора Адорно, вбачали причини антигуманного, репресивного характеру розвитку раціоналізації та використання досягнень науково-технічного прогресу не в капіталізмі як такому, а в типі культури європейської цивілізації та притаманній їй раціональності. Тому не капіталізму або соціалізму як формам соціально-економічного устрою життя, а раціоналізму як властивості культури Заходу притаманні репресивний характер свідомості, а також прагнення до тоталітарного панування.

32. Світ-системний аналіз (за І.Валлерстайном). Найбільш поширена версія світ-системного аналізу розроблена І. Валлерстайном. Згідно Валлерстайн, сучасна світ-система зародилася в т. н. "Довгому 16-му столітті" (приблизно 1450-1650 роки) і поступово охопила собою увесь світ. До цього часу в світі одночасно співіснувало безліч світ-систем. Ці світ-системи Валлерстайн підрозділяє на три типи: мінісистеми, світ-економіки і світ-імперії.

Мінісистеми були характерні для первісних суспільств. Вони засновані на відносинах взаємообміну.

Для складних аграрних суспільств характерні світ-економіки і світ-імперії. Світ-економіки являють собою системи суспільств, об'єднаних тісними економічними зв'язками, що виступають в якості певних еволюціонують одиниць, але не об'єднані в єдине політичне утворення. Світ-імперії характеризуються справлянням податків ( данини) з провінцій і захоплених колоній.

Згідно Валлерстайн, всі докапіталістичні світ-економіки рано чи пізно перетворювалися в світ-імперії через їх політичне об'єднання під владою однієї держави. Єдиний виняток з цього правила - це середньовічна європейська світ-економіка, яка перетворилися не на світ-імперію, а в сучасну капіталістичну світ-систему. Капіталістична світ-система складається з ядра ( найбільш високорозвинені країни Заходу), напівпериферії (в ХХ столітті - соціалістичні країни) і периферії ( Третій світ).

Світ-системний аналіз розглядає капіталізм, як історичну та соціальну систему, що інтегрує варіації форм праці у функціональний розподіл праці (світ-економіка). Країни не мають окремих економік, але є включеними до світ-економіки. Не будучи окермим суспільством, світ-система затверджує потрійний розподіл праці між центрои, напівпериферією та периферією. У центральній зоні акумулюється більшість світових активів.

33. У чому полягає значення цивілізаційного підходу в країнознавстві? Цивілізація розвивається за власними законами і характеризується такими параметрами, як геополітичне становище, природні ресурси і господарська діяльність, етнодемографічна ситуація, державний лад і політична система, зовнішня політика, культурно-релігійні здобутки. Саме цивілізаційний підхід дає можливість дослідити конкретний фактичний матеріал, з'ясувати місце і роль окремих країн і народів у регіональній і світовій історії. Поняття цивілізацій пов'язується з багатьма особливостями народів і країн: характером культури, духовності і менталітету (особливості світосприйняття, моралі, етики й етнопсихіки).

34. Критерії виділення цивілізацій світу. Російський історик Е. Д. Фроловв одній зі своїх робіт перерахував їх найбільш поширений набір: спільність геополітичних умов, одвічне мовна спорідненість, єдність або близькість економічного і політичного ладу, культури (включаючи релігію) і менталітету. Слідом за Шпенглером і Тойнбі вчений визнавав, що "оригінальну якість цивілізації обумовлено оригінальним властивістю кожного з структуроутворюючих елементів і їх неповторною єдністю

35. Закони розвитку цивілізацій. Закон 1. Будь-яке плем'я чи сімейство народів, які характеризуються окремою мовою чи групою мов, доволі близьких між собою (щоб спорідненість їх відчувалась безпосередньо, без глибоких філологічних вишукувань) становить своєрідний культурно-історичний тип, якщо воно взагалі за своїми духовними задатками здатне до історичного розвитку й вийшло вже з дитинства.

Закон 2. Для того, щоб цивілізація, властива самобутньому культурно-історичному типу, могла зародитися й розвиватися, необхідно, щоб народи" До нього належні, користувалися політичною незалежністю.

Закон 3. Засади цивілізації одного культурно-історичного типу не передаються народам іншого типу. Кожний тип виробляє її для себе за більшого чи меншого впливу чужих, що йому передували, сучасних цивілізацій.

Закон 4. Цивілізація, притаманна кожному культурно-історичному типу, лише тоді сягає повноти, різноманітності та багатства, якщо вона забезпечує розмаїття етнографічних елементів, що його складають, — коли вони, не поглинаються своїм політичним цілим, а, користуючись незалежністю, становлять федерацію, або політичну систему держав.

Закон 5. Хід розвитку культурно-історичних типів-найближче уподібнюється багаторічним одноплідним рослинам, але період квітування і плодоношення — відносно короткий і виснажує раз і назавжди їхню життєву силу

 

36.Прогнозування розвитку міжнародних відносин крізь призму цивілізаційного підходу..... На початку 60-х років XX ст. Дж. Моделскі формулює теорію т. зв. цивілізаційних систем, яка започаткувала новий напрям у дослідженні міжнародних систем. її основою стала ідея Дж. Моделскі про те, що держави групуються у підсистеми з огляду на подібність їх внутрішніх систем. Ці подібності визначають тип цивілізаційної міжнародної системи (це пов'язано з думкою Дж.

Бартона про те, що кожна підсистема є системою у собі).

Дж. Моделскі виокремлював типи цивілізаційних систем2, застосовуючи низку соціологічних критеріїв: можливість швидкої мобілізації ресурсів держави, особливість функціонування
1Янг О. Политические разрьівьі в международной системе / Теория меж-дународньїх отношений: Хрестоматия / Под ред. П. А. Цьіганкова. — С. 243.

2У концепції Дж. Моделскі цивілізаційні системи є найважливішими складовими елементами глобальної міжнародної системи.
влади та джерела її солідарності, спосіб функціонування економіки, характер суспільної культури. Він виділив два типи систем: Аграрію та Індустрію.
Аграрія об'єднує менш розвинені країни, де можливість мобілізації ресурсів досить обмежена, влада спирається на панування однієї особи або певної еліти, солідарність влади олігархічна, спосіб функціонування економіки екстенсивний, а культура має елітарний характер.
Індустрія об'єднує розвинені країни, які, навпаки, мають змогу легко й швидко мобілізувати ресурси, влада в них ґрунтується на пануванні багатьох еліт, очолюваних великими власниками та бізнесменами, основою суспільної системи і влади є освіта і здібності, економіка розвивається інтенсивно, культура має загальнодоступний масовий характер.

Дж. Моделскі вважав, що такі особливості систем визначають поведінку учасників у міжнародному середовищі. На його думку, Аграрія є агресивною і постійно порушує стабільність у системі, а Індустрія уникає конфронтації й домагається підтримання status-quo. Аграрія схильна до агресії, насамперед, через екстенсивний тип господарства, а Індустрія, навпаки, прагне стабільності, через те, що в основі її суспільної системи лежить принцип інтенсивності й вона не відчуває потреби постійно залучати нові фізичні обсяги ресурсів для підвищення власного добробуту та могутності.

 

37.Проаналізуйте концепцію географічного детермінізму та її використання в сучасних наукових роботах......... Географічний детермінізм зародився в античні часи. Думки, що пов'язують ступінь розвитку держав і цивілізацій з особливостями їх географічного положення, клімату та ґрунтів, знаходимо у працях Платона, Арістотеля, Демокріта, Епікура, Гіппократа, Фукідіда.

Цілком сформовані географічно-детерміністичні концепції розвитку суспільства висловлювали Ж. Боден, Ш. Монтеск'є,

А. Тюрго, Г. Бокль, Л. Мечников, Е. Реклю та інші. В їхніх працях географічне середовище розглядалось як найважливіший фактор формування і розвитку особистості, суспільств, цивілізацій, держав тощо. Варто, однак, зауважити, що більшість детерміністів не розглядали особливості географічного простору як абсолют, визнаючи вплив також і інших факторів, які трактували як похідні від нього або другорядні. Найбільш відомими серед теорій географічного детермінізму є наукові концепції Г. Бокля та Л. Мечникова.

Г. Бокль, досліджуючи історію людства, звернув увагу на сталі взаємодії між природою та людиною, які, на його думку, є взаємними. Аналізуючи природне оточення людини, у праці "Історія цивілізації в Англії" (1861), він стверджував, що найважливішими його елементами є клімат, ландшафт, ґрунти та їжа, якість і кількість якої прямо впливають на розвиток людини.

Ландшафт, на його думку, визначально впливає на особливості фізичного розвитку людини, її мислення та опосередковано — на рівень розвитку людської спільноти. Велич природи пригнічує людину, робить її пасивною та безпомічною перед стихією, тоді як люди, котрі живуть у помірній зоні, змушені бути активними й боротися за існування, що робить їх творчими та сприяє накопиченню розумового "капіталу".

Усі інші елементи — клімат, ґрунт, їжа зумовлюють соціальну диференціацію та визначають особливості політичних і суспільних відносин. Деяка суворість клімату та бідність ґрунтів у Європі призводить до обмеженості запасів їжі, збільшення яких можливе лише за умови раціональнішого використання агрокліматичних ресурсів. У країнах зі сприятливим кліматом та ґрунтами, наприклад, у Єгипті та Індії, існує надлишок запасів їжі, що не стимулює активність і здатність людей до творчої діяльності та важкої фізичної праці. Надлишок їжі спричиняє високу народжуваність і зайві "робочі руки". Тому в таких країнах соціальне розшарування суспільства є значно більшим, ніж у Європі, а політичний режим — деспотичний. Із цієї концепції випливає, що розвиток держав та їхні активні взаємовідносини визначаються комплексом природних елементів, що зумовлюють рівень їх суспільного розвитку, соціальну структуру» активність і прагнення суспільних груп і держав.

 

38.Географічний детермінізм та геополітика. Ф.Ратцель...... Основоположником класичної геополітики вважають німецького вченого Ф. Ратцеля, який, однак, не застосовував це поняття, а використовував термін "політична географія". У працях "Антропогеографія" (1882), "Політична географія" (1897), "Про закони просторового зростання держав" (1901) він сформулював концепцію визначального впливу географічного середовища на зовнішню політику держав. Ф. Ратцель проповідував ідею прямого зв'язку еволюції народів із географічним середовищем, у якому вони існують, і відповідно, держав — з територією, якою вони володіють. Обов'язковою умовою існування народу є життєвий простір, на якому він може задовольнити свої потреби, а держави — наявність території, на яку може поширюватися її влада.

На його думку, географічний простір є тією об'єктивною реальністю, яка визначає собою історичні долі народів. Ф. Ратцель зауважив, що "розумовий і культурний розвиток усього того, що ми називаємо прогресом цивілізації, можна порівняти швидше з ростом рослини, ніж із вільним польотом птаха... Як би людство не піднімало голову в ефірні сфери, ноги його все ж торкаються землі"1.

Він визначав держави як біологічні організми, невід'ємною рисою яких є "життєвий простір", за який вони ведуть боротьбу з подібними до себе. Найважливішими параметрами держави є поєднання території і населення, а її активність визначає співвідношення між життєвим простором (Lebensraum) і життєвою енергією народу (Lebensenergie). Кожна держава мусить мати власне почуття географічного простору, і якщо політична еліта його втрачає, це свідчить про початок регресу та занепаду. Державні кордони віддзеркалюють внутрішній стан держав на цей час, оскільки, подібно до живої істоти, вони народжуються, зростають, старіють та помирають. Відповідно зменшення чи збільшення території держави є природним процесом, пов'язаним із внутрішніми суспільними циклами. Молоді, сповнені суспільної енергії держави експансивні та завжди намагаються розширюватися за рахунок слабких сусідів. Ф. Ратцель вивів сім законів просторового зростання держав:

1. Простір держав зростає разом із розвитком їх культури.

2. Просторове зростання держави супроводжується розвитком ідей, торгівлі, виробництва, підвищенням суспільної активності.
1 Ратцель Ф. Народоведение (Антропогеография) / Классика геополітики. XIX век. — М., 2003. — С. 56.

3. Розширення території держави досягається шляхом приєднання чи поглинання менших держав.

4. Кордон є периферійним органом держави, який свідчить про її силу чи слабкість і зміни в її внутрішньому організмі.

5. Держава намагається долучити до своєї території найцінніші фізико-географічні елементи: берегові лінії, басейни річок, рівнини, басейни корисних копалин.

6. Імпульс до зростання є зовнішнім, оскільки він пов'язаний з перепадами рівня розвитку цивілізацій на сусідніх територіях.

7. Загальна тенденція до збільшення території переходить від держави до держави та посилюється, що призводить до виникнення щораз більших держав.

 

39.Політичний реалізм як теоретико-методологічний підхід.... Проблему війни та миру розглядали різні теоретичні школи, які намагалися якось структурно систематизувати історичний досвід, це школи – політичного реалізму, політичного ідеалізму, теорії Марксистсько-ленінської направленості та школи західних вчень.

Політичний реалізм представлений працями таких відомих політологів та вчених, як Дж. Белла, Г. Кіссінджера, Г. Моргентау, К. Норра, Р. Макнамарі та Дж. Кеннана . Дослідження цих вчених носять конкретно – історичний, конкретно – політичний та конкретно – публіцистичний характер.

Як уже відзначалося, політичний реалізм аж ніяк не виступає проти міжнародної моралі. З шести сформульованих Гансом Моргентау принципів політичного реалізму три безпосередньо стосуються взаємодії моралі і зовнішньої політики держави. Підкреслюючи існування непримиренних протиріч між універсальними моральними нормами і державними цінностями, Г. Моргентау наполягає на необхідності розгляду моральних принципів у конкретних обставинах місця і часу. Державний керівник не може дозволити собі сказати: "Fiat justitia, pereat mundus" (нехай здійсниться правосуддя, хоч би й світ загинув), а тим більше - діяти, керуючись цією максимою. Інакше він був би або божевільним, або злочинцем. Тому вища моральна чеснота в політиці - це обережність, поміркованість. Про моральні цінності нації-держави не можна судити на основі універсальних моральних норм. Необхідне розуміння національних інтересів. Якщо ми їх знаємо, то можемо захищати свої національні інтереси, шануючи національні інтереси інших держав. Головне при цьому - пам'ятати про існування неминучої напруженості між моральним обов'язком і вимогами плідної політичної діяльності.

 

 

40.Психологічний підхід при дослідженні політичної поведінки. Біхевіоризм. Фрейдизм.... У сучасній політологічній літературі для характеристики різноманітних виявів політичної суб’єктності вживається чимало наукових понять, термінів-словосполук, назви яких починаються з прикметників “політична”, ”політичний”, “політичне”: політична діяльність, участь (неучасть, антиучасть), активність (пасивність), функціонування (дисфункціонування), мобільність (іммобільність), апатія, відчуження, абсентеїзм, нігілізм тощо. Усі ці терміни вказують на певні рівні і типи політичної поведінки. Саме категорія політичної поведінки стосовно вищезазначених понять є за змістом найширшою, родовою, інтеграційною. Вона надає їм єдиного теоретико-методологічного й функціонального смислу, утворюючи терміносистему, що характеризує численні реакції інституціональних й неінституціональних політичних суб’єктів (індивідів, суспільних груп, спільнот, організаційних об’єднань) на функціонування політичної системи, сукупність рівнів, станів, типів і форм суб’єкт-об’єктних взаємодій у сфері політики.

Категорію політичної поведінки, безумовно, слід вважати однією з фундаментальних політологічних категорій, якій належить роль важливого методологічного засобу в дослідженні найсуттєвіших явищ суспільно-політичного життя поряд з такими поняттями, як: “політична система суспільства”, “політична влада”, “політична культура”, “політична соціалізація”, “політичний порядок”, “політичний процес” та ін.

Основи дослідження політичної поведінки були закладені представниками біхевіористичного (поведінкового) напряму в політології, що набув надзвичайного розвитку в 50–60-х роках XX ст. насамперед у США. Своєю появою політичний біхевіоризм завдячує досягненням психологічної науки, предметом якої у першій чверті XX ст. стало, зокрема, вивченням поведінки людини як цілісного явища, сукупності психофізіологічних реакцій на впливи (стимули) зовнішнього середовища. Стосовно політологічних досліджень, то використання біхевіористичних методик для аналізу політики сформувало у послідовників цього напряму переконання, що суспільне життя має перш за все індивідуальний вимір, а уявлення про групові соціально-політичні феномени можна вивести з узагальнення поведінки окремих індивідів, поєднаних внутрішньогруповими зв’язками.

Класичний біхевіоризм у політичній науці був надзвичайно залежним від позитивістської методології, що зобов’язує суспільствознавців максимальну увагу концентрувати на узагальненні емпіричного матеріалу, аналізові “чистих фактів життя”, звільнитися від впливу “абстрактних” філософсько-етичних й ідеологічних проблем і тим самим убезпечити свої праці від недостовірних висновків з приводу “закономірностей суспільного розвитку”, які, на думку позитивістів, мають імовірнісний, а отже, строго кажучи, ненауковий характер.

Однак недооцінка проблем політичних цінностей, питань, пов’язаних з вивченням перспектив суспільних змін, зосередженість на аспектах стабільності й констатації фактів виявили слабкі сторони політичного біхевіоризму. Зокрема, його методика і результати майже не враховували ситуації суспільних криз, причин зародження, перебігу та шляхів подолання політичних конфліктів. Але саме в подібних ситуаціях політичні проблеми тягнуть за собою необхідність прийняття рішень стосовно цілей, меж і смислу політики, коли різко видозмінюється і стає більш рельєфною поведінка політичних суб’єктів, раптово втрачають сенс одні та виникають інші форми взаємодії, загострюються поняття політичної етики і політичної доцільності, модернізуються суспільні цінності, формуються нові ідеали, або ж навпаки беруть гору консервативні, традиціоналістські ідеї.....

Однією з найвпливовіших ідейних течій XX ст. став психоаналіз, або фрейдизм. Засновником психоаналізу в його класичній формі був австрійський психолог, невропатолог, психіатр Зиґмунд Фрейд (1856-1939). Основні погляди Фрейда викладені в його працях: "Три нариси з теорії сексуальності" (1905), "По ту сторону принципу задоволення" (1920), "Я і Воно" (1923), "Тотем і табу" (1913), "Майбутнє однієї ілюзії" (1927), "Незадоволеність у культурі" (1930) та ін. У названих працях яскраво виявляється перехід 3. Фрейда від раціоналізму до ірраціоналізму. Він звернувся до аналізу психіки в цілому. На цій підставі у Фрейда формуються уявлення про суб'єктивну реальність людини. У праці "Я і Воно" він розгортає структурну концепцію психіки, визначаючи в ній такі сфери:

а) несвідоме ("Воно") - це визначальний глибинний план людської психіки. Він функціонує на основі природжених, природних, генетично первинних потягів;

б) свідоме ("Я") - це розум людини, або "его". Воно виступає посередником між несвідомим та зовнішнім світом "Я", прагне зробити "Воно" прийнятним для світу і привести світ у відповідність до бажань "Воно";

в) підсвідоме ("Над-Я") - це внутрішня особиста совість. Вона утворюється під впливом системи суспільних заборон. Якщо "Воно" зумовлене генетично, "Я" - індивідуальним досвідом, то "Над-Я" є результатом впливу інших людей.









Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su не принадлежат авторские права, размещенных материалов. Все права принадлежать их авторам. Обратная связь