Форма договору фінансового лізингу - повна письмова.


Завчасна підготовка у період нормальної роботи товариства.

Завчасну підготовку можна умовно поділити на два блоки:

Перший, позитивний блок полягає у підготовці певної захисної доктрини та мобілізаційного плану на випадок спроби недружнього поглинання. Ці документи можуть бути формалізовані у рішенні наглядової ради товариства та повинні бути конфіденційними: їх зміст може бути відомий лише членам наглядової ради, голові та провідним членам правління товариства та внутрішньому юристу. Захисна доктрина має містити принципові рішення з порядку узгоджених дій посадових осіб товариства у випадку рейдерського нападу та супроводжуватися проектами типових документів. Кожному із зазначених вище функціональних підрозділів рейдерської групи має бути ще у мирний час протиставлений “антирейдерський” підрозділ із симетричними завданнями з можливістю його повного розгортання у період конфлікту.

Юридичний підрозділ у період нормального функціонування товариства може бути представлений внутрішнім юристом. Можливість розгортання має бути забезпечена договором про надання юридичних послуг з достатньо кваліфікованою юридичною фірмою. За відсутності загрози поглинання юридичний підрозділ розробляє типові документи (проекти внутрішніх наказів, позовів та скарг), налагоджує контакти з суддями та державними виконавцями та спостерігає, чи немає ознак спрямованого збору інформації про товариство, створення передумов для рейдерського нападу (підозрілих придбань акцій або заборгованостей товариства), контактуючи з реєстратором (депозитарієм) товариства, бухгалтерією та іншими підрозділами товариства.

Силовий підрозділ має бути забезпечений власними охоронцями та охоронною фірмою, відносини з якою ґрунтуються на договорі про надання охоронних послуг. Можливе також створення громадського формування з охорони громадського порядку за місцем роботи згідно Закону України “Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону”. У “мирний час” можна провести навчання за участю охоронців та трудового колективу щодо протидії нападу рейдерів на територію об’єктів товариства. Розгортання підрозділу забезпечується за рахунок визначеної договором з охоронною фірмою можливості збільшення кількості об’єктів, що перебувають під охороною та охоронців, а також – за рахунок лояльних представників трудового колективу та членів громадського формування з охорони громадського порядку. При цьому бажано чітко уявляти, до яких охоронних фірм слід звертатися у разі, якщо охоронна фірма відмовиться від договору.

Інформаційний підрозділ у період нормального функціонування товариства має бути представлений прес-службою товариства, тобто – особою, або групою осіб, що мають зв’язки із журналістами, телеканалами та час від часу забезпечують коротенькі публікації про діяльність товариства та сюжети на телебаченні. Розгортання підрозділу забезпечується за рахунок актуалізації зв’язків.



У межах захисної доктрини слід опрацювати та закріпити у статуті товариства засоби заміни ключових посадових осіб товариства у разі їх вибуття (наприклад – призначення наглядовою радою виконуючого обов’язки голови правління у разі його арешту). На випадок залишення території товариства, місце проживання голови правління доцільно змінити з урахуванням зручної підсудності, оскільки спори за позовом голови правління про поновлення на роботі та визнання незаконним рішення загальних зборів акціонерів підвідомчі зараз загальному суду за місцем проживання голови правління (ч. 2 ст. 110 ЦПК України).

Мобілізаційний план повинен передбачати етапи та обсяги розгортання антирейдерських підрозділів у випадку конфлікту згідно захисної доктрини та визначати джерело фінансування такого розгортання. Таке джерело має бути зовнішнім щодо товариства, оскільки однією з перших дій рейдера є, в багатьох випадках, блокування рахунків товариства.

Другий, негативний блок полягає у профілактичній роботі з планомірного та максимально повного усунення будь-яких передумов для рейдерського нападу.

Запобігання виникненню “п’ятої колони”. Рейдер може скористатися внутрішнім конфліктом у товаристві, тобто конфліктом між головними акціонерами та призначеним ними правлінням з одного боку та міноритарними акціонерами, членами трудового колективу – з іншого, особливо, якщо такі особи є членами правління, наглядової ради, або ревізійної комісії. Нелояльні акціонери або працівники можуть продати свої акції рейдеру, повідомити йому важливу інсайдерську інформацію, згодом – надавати свідчення на користь рейдера у суді, та інтерв’ю ЗМІ, нарешті – зайняти пасивну позицію безпосередньо в момент нападу, або навіть запропонувати рейдерові свої послуги в якості членів нових органів управління.

Отже, головним акціонерам та правлінню слід: культивувати корпоративну лояльність акціонерів та трудового колективу; скуповувати акції невдоволених міноритаріїв у всіх випадках, коли це можливо зробити за розумну ціну; сплачувати акціонерам дивіденди а трудовому колективу – заробітну плату; справедливо розв’язувати трудові конфлікти, особливо – з посадовими особами.

Мінімізація заборгованостей товариства. Для багатьох підприємців сплата боргу лише за наявності судової справи є принципом ведення бізнесу. Втім, наявність заборгованостей товариства є головною передумовою для порушення справи про банкрутство, яка може стати основним або додатковим рейдерським сценарієм.

Зв’язки із владою. Як вже було зазначено, характерною рисою рейдерства є використання державного примусу у приватних цілях замовника рейдерства, певна “приватизація” владних повноважень. До недружнього поглинання завжди долучаються суди та державні виконавці, а також, залежно від можливостей рейдерів:ДКЦПФР, податкові органи, органи внутрішніх справ, прокуратура, органи місцевого самоврядування та депутати рад різних рівнів.

Отже, товариству слід чітко розуміти, які з державних органів можуть вжити ефективних заходів щодо захисту прав підприємства від недружнього захоплення, які лише формально виконуватимуть обов’язки, хоча й не вдадуться до протиправних дій, а які активно сприятимуть загарбникам.

Формалізація скликання та проведення загальних зборів акціонерів. “Альтернативні” загальні збори акціонерів, проведені рейдером, є поширеним засобом заміни органів управління товариства. Отже, попри передбачену ч. 1 ст. 43 Закону України “Про господарські товариства” можливість вибору видання, в якому публікується оголошення про проведення загальних зборів, статут товариства повинен безальтернативно визначати як центральну, так і місцеву газети, та зобов’язувати повідомити акціонерів про збори з вкладенням поштового відправлення та повідомленням про вручення. Із тим, щоб запобігти проведенню загальних зборів у місці під повним контролем рейдера, де він може на свій розсуд “відрегулювати” явку акціонерів, статут має визначати, що загальні збори товариства проводяться не “як правило”, як зазначено у ч. 1 ст. 43 Закону України “Про господарські товариства”, а “виключно” за його місцезнаходженням.

Форма договору фінансового лізингу - повна письмова.

Обов'язковість реєстрації предмета лізингу в передбачених законом випад­ках (ст. 12 Закону). Строк лізингу - відповідно до умов договору, але не менше одного року;

Можливість відмови від договору фінансового лізингу лізингоодержувачем в односторонньому порядку, якщо має місце значне (за­звичай понад 30 днів) прострочення передачі предмета лізингу, за умови письмо­вого повідомлення про це лізингодавця; лізингодавцем, якщо лізингоодержувач не сплатив лізинговий платіж част­ково або у повному обсязі та прострочення сплати становить більше 30 днів; при цьому лізенгодавець має право вимагати повернення предмета лізингу від лізингоодержувача у безспірному порядку на підставі виконавчого напису но­таріуса.

Гарантії майнових прав сторін договору щодо предмета лізингу: у разі переходу права власності на предмет лізингу від лізингодавця до іншої особи відповідні права та обов'язки лізингодавця за договором лізингу перехо­дять до нового власника предмета лізингу; якщо сторони договору лізингу уклали договір купівлі-продажу предмета лі­зингу, то право власності на предмет лізингу переходить до лізингоодержувача в разі та з моменту сплати ним визначеної договором ціни, якщо договором не передбачене інше; предмет лізингу не може бути конфісковано, на нього не може бути накладено арешт у зв'язку з будь-якими діями або бездіяльністю лізингоодержувача.

 

49. Співвідношення договору господарської оренди та договору загальноцивільного найму.

За договором господарської оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення гос­подарської діяльності (ч. 1 ст. 283 ГК). У користування за договором оренди від­повідно до ч. 2 ст. 283 ГК України може передаватися індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення (або цілісний майновий комплекс), що не втрачає у процесі використання своєї споживчої якості.

Об'єктом оренди можуть бути: цілісні майнові комплекси підприємств чи їх структурних підрозділів, тобто господарські об'єкти, що забезпечують завершений цикл виробництва продукції (робіт, послуг), з відокремленою земельною ділянкою, на якій розміщений об'єкт, та автономними інженерними комунікаціями і системою енергопостачання; проте оренда структурних підрозділів державних і комунальних підприємств не пови­нна порушувати виробничо-господарську цілісність, технологічну єдність даного підприємства; нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення); інше окреме індивідуально визначене майно виробничо-технічного призна­чення, що належить суб'єктам господарювання. Істотні умови (відповідно до ч. 1 ст. 284 ГК): об'єкт оренди (склад і вартість май­на з урахуванням її індексації); строк, на який укладається договір оренди; орендна плата з урахуванням її індексації; порядок використання амортизаційних відраху­вань; відновлення орендованого майна та умови його повернення або викупу.

В свою чергу за договором загальноцивільного найму наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк (ст.759 ЦК України). Правове регулювання договору найму (оренди) здійснюється Главою 58 ЦК України. Метою договору є забезпечення передання майна у тимчасове користування. Юридичні ознаки договору: взаємний, консенсуальний або реальний, відплатний. Сторонами договору є наймодавець (орендодавець) та наймач (орендар). Наймодавцем може бути власник речі або особа, якій належать майнові права, а також особа, уповноважена на укладення договору найму. Щодо особи наймача, то законодавець не передбачає будь-яких обмежень.

Істотною умовою договору є умова про предмет, яким може бути (ст.760 ЦК України): а) річ, яка визначена індивідуальними ознаками і зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ); б) майнові права. При цьому, законом можуть бути встановлені види майна, що не можуть бути предметом договору найму. Ціна договору встановлюється за домовленістю між сторонами. Якщо вона не встановлена договором, то визначається з урахуванням споживчої якості речі та інших обставин, які мають істотне значення. У зв’язку з цим ціна не є істотною умовою договору. Форма договору: усна або письмова.

Таким чином, договір господарської оренди та договір загальноцивільного найму є по суті єдиним договором про передання майна у тимчасове користування, але відрізняються метою, формою, істотними умовами, засадами правового регулювання, тощо.

 

50. Договірні форми державно-приватного партнерства.

Державно-приватне партнерство — співробітництво між державою Україна, Автономною Республікою Крим, територіальними громадами в особі відповідних органів державної влади та органів місцевого самоврядування (державними партнерами) та юридичними особами, крім державних та комунальних підприємств, або фізичними особами — підприємцями (приватними партнерами), що здійснюється на основі договору в порядку, встановленому Законами та іншими законодавчими актами.

Правове регулювання договірних форм державно-приватного партнерства здійснюється згідно ГК та Закону України «Про державно-приватне партнерство» від 01.07.2010 р.

Згідно ст. 5 Закону у рамках здійснення державно-приватного партнерства відповідно до цього Закону та інших законодавчих актів України можуть укладатися договори про: концесію; спільну діяльність; розподіл продукції; інші договори.

Істотні умови договорів, що укладаються в рамках здійснення державно-приватного партнерства, мають відповідати вимогам, встановленим законами України.

Вид договору, що укладається в рамках державно-приватного партнерства, визначається органом, який приймає рішення про здійснення державно-приватного партнерства.

Договори, укладені згідно з частиною першою цієї статті, регулюються законодавством з урахуванням особливостей, передбачених Законом, у разі якщо щодо них у передбаченому Законом порядку прийнято рішення про здійснення державно-приватного партнерства.

Концесія- це діяльність вітчизняного або іноземного суб'єкта господарювання (концесіонера), спрямована на створення (будівництво) та/або управління (екс­плуатацію) об'єктом концесії відповідно до вимог закону та умов концесійного до­говору, укладеного на тривалий строк уповноваженим органом державної влади чи органом місцевого самоврядування з метою задоволення суспільних потреб. Правове регулювання концесійної діяльності здійснюється:Господарським кодексом України (глава 40, що визначає поняття та основні за­сади концесійної діяльності - статті 406-407, договірні засади здійснення конце­сійної діяльності - ст. 408, положення щодо припинення діяльності підприємства, майно якого передається в концесію,- ст. 409, законодавство про концесії - ст. 410, гарантії прав учасників господарських відносин в умовах спеціального режи­му господарювання - ст. 418); законами України: від 16.07.1999 р. «Про концесії» (містить визначення застосовуваних у За­коні термінів - ст. 1, положення щодо: принципів концесійної діяльності -ст. 2, об'єктів концесії - ст. 3, засад концесійної діяльності, в тому числі обмеження, - статті 4-5, щодо концесійних конкурсів - статті 6-8 і догово­рів концесії, що укладаються за результатами їх проведення, - статті 9-16, прав та обов'язків сторін концесійного договору - статті 17-25, статистич­ної звітності у сфері концесійної діяльності - статті 26-27); від 14.12.1999 р. «Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобіль­них доріг» (містить спеціальні положення щодо цього виду концесійної ді­яльності з вищезгаданих питань); від 16.03.1996 р. «Про режим іноземного інвестування» (визначає конце­сійний договір як один з основних видів договорів у сфері іноземного ін­вестування - ст. 22).

Договірні засади здійснення концесійної діяльності згідно з укладеним і зареєстрованим в установленому порядку концесійним договором, відповідно до якого уповноважений орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування (концесієдавець) надає на платній та строковій основі (терміном від 10 до 50 років) суб'єкту підприємницької діяльності (концесіонеру) право створити (побудувати) об'єкт концесії чи суттєво його поліпшити та (або) здійснювати його управління (експлуатацію) відповідно до закону з метою задоволення суспільних потреб; істотні умови договору: сторони договору; види діяльності, роботи, послуги, які здійснюються за умовами договору; об'єкт концесії (склад і вартість майна або технічні та фінансові умови створення об'єкта концесії); умови надання земельної ділянки, якщо вона необхідна для здійснення концесійної діяльності; перелік видів діяльності, здійснення яких підлягає ліцензуванню; умови встановлення, зміни цін (тарифів) на виготовлені (надані) концесіонером товари (роботи, послуги); строк дії договору концесії, умови найму, використання праці працівників - громадян України; умови використання вітчизняних технологій, техніки, сировини, матеріалів; умови та обсяги поліпшення об'єкта концесії та порядок компенсації зазначених поліпшень; умови, розмір і порядок внесення концесійних платежів; порядок використання амортизацій­них відрахувань; відновлення об'єкта концесії та умови його повернення; від­повідальність за виконання сторонами зобов'язань; страхування концесіонером об'єктів, взятих у концесію; порядок продовження і припинення дії договору; порядок вирішення спорів між сторонами.

Відповідно до угоди про розподіл продукції одна сторона - Україна (держава) доручає іншій стороні - інвесторові на визначений строк проведення пошуку, роз­відки та видобування корисних копалин на визначеній ділянці (ділянках) надр та ведення пов'язаних з угодою робіт, а інвестор зобов'язується виконати доручені роботи за свій рахунок і на свій ризик з наступною компенсацією витрат і отри­манням плати (винагороди) у вигляді частини прибуткової продукції.

Відносини, що складаються в процесі укладення та виконання таких догово­рів, регулюються Законом України від 14 серпня 1999 р. «Про угоди про розподіл продукції», що визначає: учасників цих відносин: а) інвестори та б) держава (в особі Кабінету Міністрів України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим або органу місцевого са­моврядування, на території якого розташована ділянка надр, що передається в користування на умовах угоди про розподіл продукції); в) Постійно діюча міжві­домча комісія (Міжвідомча комісія), яка утворюється Кабінетом Міністрів Укра­їни у складі представників державних органів, органів місцевого самоврядування, народних депутатів України й уповноважена вирішувати питання з організації укладення та виконання угод про розподіл продукції; умови укладення угоди про розподіл продукції (ст. 6); конкурсні засади визначення інвестора, з яким укладається угода про роз­поділ продукції (ст. 7); вимоги до угоди про розподіл продукції (ст. 8), у тому числі до її форми (письмова) та змісту, зокрема, істотних умов угоди - переліку видів ді­яльності інвестора та програми обов'язкових робіт із визначенням строків виконання, обсягів і видів фінансування, технологічного обладнання та ін­ших показників, що не можуть бути нижчими від запропонованих інвесто­ром у конкурсній заяві, а також інших істотних умов.

 

51. Правове регулювання комерційної концесії.

Комерційна концесія - це підприємницька діяльність, що здійснюється на під­ставі договору комерційної концесії і полягає у наданні однією стороною концесій­них відносин (правоволодільцем) другій стороні (користувачеві) на строк або без визначення строку права використання на платній основі комплексу належних правоволодільцеві виключних прав з метою виготовлення та (або) продажу пев­ного виду товару та (або) надання послуг.

В Україні правове регулювання відносин щодо комерційної концесії забезпе­чується:

Господарським кодексом: глава 36 «Використання-у підприємницькій діяль­ності прав інших суб'єктів господарювання (комерційна концесія)», яка містить положення щодо: поняття та предмета договору комерційної концесії (ст. 366); форми та реєстрації договору комерційної концесії (ст. 367); комерційної субконцесії (ст. 368); винагороди за договором комерційної концесії (ст. 369); обов'язків правоволодільця (ст. 370); обов'язків користувача (ст. 371); обмеження прав сто­рін за договором комерційної концесії (ст. 372); відповідальності правоволоділь­ця за вимогами, що заявляються до користувача (ст. 373); зміни та розірвання договору комерційної концесії (ст. 374); наслідків зміни торговельної марки чи іншого позначення правоволодільця (ст. 375); законодавства про комерційну кон­цесію (ст. 376); Цивільним кодексом, глава 76 якого («Комерційна концесія» - статті 1115-1129) містить положення, які є аналогічними (з деякими відмінностями) відпо­відним положенням ГК; від 23.12.1993 р. «Про авторське право і суміжні права»; від 15.12.1993 р. «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі», від 15.12.1993 р. «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг»; від 15.12.1993 р. «Про охорону прав на промислові зразки»; від 07.06.1996 р. «Про захист від недобросовісної конкуренції» (передбачає захист від неправомірного використання комерційної таємниці, товарного знака та інших об'єктів права промислової власності для досягнення переваг у сфері економічної конкуренції); від 05.11.1997 р. «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем»; від 23.06.2005 р. «Про міжнародне приватне право», що встановлює порядок урегулювання приватноправових відносин, які хоча б через один зі своїх елемен­тів пов'язані з одним або кількома правопорядками, іншими, ніж український правопорядок, у тому числі щодо визначення права, що застосовується до дого­вору комерційної концесії з іноземним елементом за відсутності згоди сторін про вибір права (п. 21 ч. 1 ст. 44); від 14.09.2006 р. «Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу тех­нологій» щодо договору комерційної концесії як одного з видів договорів про транс­фер технологій (ч. 1 ст. 17), істотних умов такого договору та порядку його укладен­ня (ст. 16), обмежень щодо укладення договорів про трансфер технологій (ст. 18); підзаконними нормативними актами, серед яких: постанова Кабінету Міністрів України від 09.08.1993 р. № 611 «Про перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці» та інші нормативно-правові акти (див.: розділ III «Майнова основа господарювання», тема 12 «Особливості правового режиму окремих категорій майна у сфері господарювання»).

Відповідно до Господарського та Цивільного кодексів України, договір ко­мерційної концесії має такі характерні ознаки: предмет договору - право на використання об'єктів права інтелектуальної та промислової власності: комерційного досвіду, ділової репутації, торго­вельних марок, промислових зразків, винаходів, творів, комерційних таєм­ниць тощо; при цьому передбачається використання користувачем комп­лексу виключних прав у певному обсязі із зазначенням або без зазначення території використання щодо певної сфери підприємницької діяльності; різновид договору про трансфер технологій; сторони договору: правоволоділець і користувач - суб'єкти підприємниць­кої діяльності; форма договору - повна письмова (у вигляді єдиного документа, підписано­го обома сторонами); недодержання цієї вимоги тягне за собою недійсність договору; обов'язковість державної реєстрації договору органом, який здійснив реєстра­цію суб'єкта господарювання, що виступає за договором як правоволоділець; у разі якщо правоволоділець зареєстрований як суб'єкт господарювання не в Україні, реєстрація договору комерційної концесії здійснюється органом, який зареєстрував суб'єкта господарювання, що є користувачем; у відносинах з третіми особами сторони договору комерційної концесії мають право поси­латися на договір лише з дня його державної реєстрації; відсутність реєстрації договору позбавляє сторони права в разі спору посилатися на цей договір; обов'язки сторін за договором.

52. Правове регулювання посередницьких, а тому числі агентських відносин в сфері господарювання.

Відповідно до ч. 1 ст. 295 Господарського кодексу України, комерційним по­середництвом (агентською діяльністю) є підприємницька діяльність, що полягає в наданні комерційним агентом послуг суб'єктам господарювання при здійсненні ними господарської діяльності шляхом посередництва від імені, в інтересах, під контролем і за рахунок суб'єкта, якого він представляє.

Система нормативно-правових актів, що регулюють комерційне посередни­цтво (агентську діяльність у сфері господарювання), включає:

Господарський кодекс України, в якому глава 31 присвячена комерційному посередництву (ст. 295 - закріплює поняття та низку ознак агентської діяль­ності; ст. 296 - визначає підстави виникнення агентських відносин; ст. 297 - встановлює вимоги щодо предмета агентського договору; ст. 298 - покладає на агента обов'язок повідомити суб'єкта, котрого він представляє, про кож­ний випадок його посередництва в укладенні угод та про кожну укладену ним в інтересах цього суб'єкта угоду, а також наслідки невиконання такого обов'язку; ст. 299 містить положення про два види агентських відносин - немонопольні та монопольні; ст. 300 - закріплює принцип особистого ви­конання агентом дій, щодо яких він має повноваження від принципала; ст. 301- визначає порядок взаєморозрахунків в агентських відносинах; ст. 302 - фіксує обов'язок агента зберігати конфіденційну інформацію, ст. 303 - містить положення щодо основних засад відповідальності за невиконання (неналежне виконання) умов агентського договору; ст. 304 - визначає, в яких випадках може мати місце припинення агентського договору; ст. 305 - основні нормативно-правові акти, що регулюють агентські відносини: Гос­подарський кодекс України; спеціальні нормативно-правові акти, прийняті відповідно до ГК, що визначають особливість комерційного посередництва в окремих галузях господарювання; положення Цивільного кодексу України щодо договору доручення, які застосовуються щодо агентських відносин, не врегульованих ГК і спеціальними нормативно-правовими актами;

Цивільний кодекс України: положення щодо договору доручення (глава 68), які застосовуються на субсидіарних засадах;

спеціальні нормативно-правові акти, що визначають особливість комерцій­ного посередництва в окремих галузях господарювання:

у сфері страхування: Закон України від 16.03.1996 р. «Про страхування»; постанова Кабінету Міністрів України від 18.12.1996 р. № 1523 «Про порядок провадження діяльності страховими посередниками»; у сфері банківської діяльності: Закон України від 07.12.2000 р. «Про банки і банківську діяльність»; постанова Правління Національного банку України від 12.08.2008 р. № 241«Про розрахунки за послуги з міжнародних авіаперевезень»; постанова Правління Національного банку України від 12.12.2002 р. № 502 «Про затвердження Інструкції про порядок організації та здійснення валютно-обмінних операцій на території України та змін до деяких нормативно-правових актів Національного банку України»;

у сфері транспорту: Повітряний кодекс України від 04.05.1993 р.; Кодекс торговельного мореплавства України від 23.05.1995 р. (ст. 42, пункти 17,19); Закон України від 20.02.2003 р. «Про Державну програму авіаційної безпеки цивільної авіації»; Інструкція про порядок реєстрації ліній закордонного плавання, затв. наказом Міністерства транспорту України 31.05.2000 р. № 276, Положення про сертифікацію суб'єктів, що надають агентські послуги з про­дажу авіаційних перевезень на території України, затв. наказом Державної служ­би України з нагляду за забезпеченням безпеки авіації 30.12.2004 № 255;

у сфері приватизації: Закон України від 04.03.1992 р. «Про приватизацію державного майна» визначає серед учасників приватизації таких осіб, як посередники (статті 6, 9); постанова Кабінету Міністрів України від 21.07.1999 р. № 1320 «Про забез­печення продажу пакетів акцій відкритих акціонерних товариств, створених у процесі приватизації, що належать державі, у вигляді депозитарних розписок на міжнародних фондових ринках» (регулює договірні відносини між агентом - фі­нансовою установою та Фондом державного майна України в процесі продажу акцій відритих акціонерних товариств, що належать державі); наказ Фонду державного майна України від 31.07.2001 р. № 1378 «Про затвер­дження Положення про порядок здійснення конкурсного відбору агентів з роз­міщення депозитарних розписок на державні акції на міжнародних фінансових ринках»;

у сфері спільного інвестування:

Закон України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоратив­ні інвестиційні фонди); рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 09.01.2003 р. № 3 «Про затвердження Положення про порядок розміщення, обігу та викупу цінних паперів інститутів спільного інвестування» (визначає особли­вості здійснення комерційного посередництва агентом з розміщення та викупу цінних паперів інститутів спільного інвестування та вимог щодо нього: наявність статусу торговця цінними паперами, ліцензії на здійснення професійної діяльнос­ті на ринку цінних паперів, договірних відносин з компанією з управління актива­ми ICI про надання послуг з розміщення та викупу цінних паперів ICI);

у сфері туризму: спільний наказ Державного комітету з питань регуляторної політики та під­приємництва, та Міністерства культури і туризму України від 11.09.2007 р. № 111/55 «Про затвердження Ліцензійних умов провадження туроператорської та турагентської діяльності».

Система правового регулювання цих відносин містить міжнародні універсальні конвенції, акти ЄС та Міжнародної торговельної палати (МТП), зокрема такі, як: Женевська конвенція про представництво в міжнародній купівлі-продажу товарів, підписана 17 лютого 1983 p. у Женеві як додаток до Віденської кон­венції про договори міжнародної купівлі-продажу товарів: застосовується у разі, якщо принципал і третя особа належать до різних держав, а агент упо­вноважений принципалом на укладення договорів купівлі-продажу товарів; Гаазька конвенція про право від 14 березня 1978 p.: закріплює - як загальне правило - принцип: пріоритет погодженого сторонами права, що застосо­вується в міжнародних агентських відносинах, а у разі відсутності такого погодження - правила визначення національного застосовуваного права; Директива Ради ЄС від 18 грудня 1986 р. № 86/653, яка поширюється пе­реважно на незалежних агентів і, відповідно, закріплює поняття:а) неза­лежного комерційного агента як незалежного посередника, наділеного по­вноваженнями щодо обговорення умов купівлі та продажу товарів від імені іншої особи (принципала) чи обговорює та укладає такі угоди від імені та в інтересах принципала; б) агентського договору як договору, спрямованого на здійснення агентом як юридичних, так і фактичних дій, кінцевою метою яких є встановлення договірних відносин між принципалом і третьою осо­бою, а також (в) передбачає, що агент, як правило, діє від імені принципала, хоча і припускається можливість вчинення агентом дій від власного імені - незалежно від вказівки на існування принципала, проте за умови, що він діє в інтересах принципала;Директива 2004/39/ ЄС Європейського парламенту та Ради від 21 квітня 2004 р. щодо ринків фінансових інструментів визначає обов'язки інвести­ційної фірми при призначенні прикріплених агентів дл^ цілей рекламуван­ня послуг цієї фірми, здійснення запитів щодо бізнесу або отримання на­казів від клієнтів або потенційних клієнтів та їх передачі, розміщення фі­нансових інструментів і надання консультацій стосовно таких фінансових інструментів та послуг, що пропонуються інвестиційною фірмою; акти МТП: Типовий комерційний агентський контракт (публікація МТП, лис­топад 1991 р.), Вказівки МТП щодо складання комерційних агентських контр­актів (публікація МТП 1983 р.), Коментар до Типового комерційного агент­ського контракту Міжнародної торговельної палати (публікація № 512); та ін.

 

53. Правове регулювання особливих режимів господарювання.

В окремому розділі (розділ VIII ГК України) до особливих режимів господарювання віднесені: спеціальні (вільні) економічні зони (глава 39, статті 401-405); концесії(глава 40, статті 406-410); виключна (морська) економічна зона України (ст. 411); прикордонна територія(господарська діяльність на державному кордоні України - ст. 412); санітарно-захисні та інші охоронні зони (території та об'єкти) - ст. 413; спеціальні режими господарювання в окремих галузях народного господар­ства (ст. 414); території пріоритетного розвитку (ст. 415); режими господарювання в умовах надзвичайного (ст. 416) та воєнного ста­ну (ст. 417).

Нормативно-правове регулювання господарської діяльності у спеціальних (вільних) економічних зонах становлять: Конституція України від 28 червня 1996р., зокрема положення щодо встанов­лення виключно законами України порядку створення та функціонування віль­них та інших спеціальних зон, що мають економічний та міграційний режим, від­мінний від загального (ст. 92); Господарський кодекс України від 16 січня 2003 р., який містить окрему главу -гл. 39 «Спеціальні (вільні) економічні зони»: ст. 401 визначає поняття С(В)ЕЗ та мету їх створення; ст. 402 містить основні положення щодо території та статусу С(В)ЕЗ; ст. 403 визначає типи С(В)ЕЗ; ст. 404 закріплює основні гарантії для суб'єктів господарювання С(В)ЕЗ; ст. 405 містить положення щодо законодав­ства, яке діє на території конкретної ВЕЗ; ст. 418 - гарантії прав учасників госпо­дарських відносин в умовах спеціального режиму господарювання (в тому числі від незаконного обмеження прав); Митний кодекс України від 11 липня 2002 р., зокрема положення щодо вста­новлення митного кордону і меж спеціальних митних зон, які не збігаються з дер­жавним кордоном України; Закон України від 13.10.1992 р. «Про загальні засади створення і функціону­вання спеціальних (вільних) економічних зон»; Розпорядження Президента України від 16 січня 2002 р. «Про Комісію з пере­вірки додержання законодавства про здійснення імпортних операцій суб'єктами спеціальних (вільних) економічних зон та суб'єктами пріоритетного розвитку, на яких запроваджено спеціальний режим інвестиційної діяльності»;

постанови Кабінету Міністрів України: від 05.07.1999 р. № 1199 «Про затвердження Типового договору (контрак­ту) на реалізацію інвестиційного проекту на території пріоритетного розви­тку, в спеціальній (вільній) економічній зоні»; від 24.09.1999 р. № 1756 «Про заходи щодо створення та функціонування спеціальних (вільних) економічних зон і територій зі спеціальним режи­мом інвестиційної діяльності»; від 28.02.2001 р. № 184 «Про Порядок проведення аналізу результатів функ­ціонування спеціальних (вільних) економічних зон і територій із спеціаль­ним режимом інвестиційної діяльності»; тощо.

Спеціальна частина законодавства про С(В)ЕЗ містить нормативно-правові акти різної юридичної сили щодо конкретних С(В)ЕЗ, у тому числі: закони України: від 24 грудня 1998 р. «Про спеціальні економічні зони та спеціальні режими інвестиційної діяльності в Донецькій області»; від 15 січня 1999 р. «Про спеціальну економічну зону «Яворів»; від 18 березня 1999 р. «Про спеціальну економічну зону туристсько-рекреаційного типу «Курортополіс Трускавець»; від 3 червня 1999 р. «Про спеціальну економічну зону «Славутич»; від 15 липня 1999 р. «Про спеціальний режим інвестиційної діяльності на території пріоритетного розвитку в Луганській області»; від 16 липня 1999 р. «Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків»; від 23 березня 2000 р. «Про спеціальну економічну зону «Рені»; від 23 березня 2000 р. «Про спеціальну (вільну) економічну зону «Порто-франко» на території Одеського морського торговельного порту»; від 13 липня 2000 р. «Про спеціальну економічну зону «Миколаїв»; від 21 грудня 2000 р. «Про спеціальний режим інвестиційної діяльності на територіях пріоритетного розвитку та спеціальній економічній зоні «Порт Крим» в Автономній Республіці Крим»; від 22 березня 2001 р. «Про спеціальну економічну зону «Закарпаття»; від 5 квітня 2001 р. «Про спеціальний режим інвестиційної діяльності на території пріоритетного розвитку у Волинській області»; від 18 листопада 2003 р. «Про спеціальний режим інвестиційної діяльності на територіях пріоритетного розвитку в Чернігівській області» та ін.









Последнее изменение этой страницы: 2016-04-06; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su не принадлежат авторские права, размещенных материалов. Все права принадлежать их авторам. Обратная связь