Християнство виникло як синтез іудаїзму, вчення стоїків і деяких інших елементів культурного життя Римської імперії.

Християнство виникло на перехресті епох, культур, змогло об'єднати досягнення духовно-практичній діяльності людства і пристосувати їх для потреб нової цивілізації, залишивши за порогом старезні одягу родоплемінних і національних релігійних уявлень і вірувань.

Нова релігія представляла собою суперечливий комплекс ідей, часто навіть логічно не узгоджуються між собою. Християнської релігії потрібно було пройти складний шлях пристосування до навколишнього суспільства, а суспільству - пережити і усвідомити крах світових порядків, щоб ця релігія змогла стати пануючою і державної.

Важливу роль у становленні християнства, зіграла демократичність первісного християнства, яка виявилася насамперед у організації громад віруючих. Виникнення первісного християнства зобов'язане ідеї рівності, що міститься в ньому. Ідея рівності була сформульована як рівність всіх людей як гріховних "тварин" перед могутнім і всемилостивий Богом. Бажання рівності, завжди жило в глибинах народної свідомості, допомогло розвинутися цій релігійній системі. У перший час існування християн у їх громадах відсутній церковний клір. Християнство виникло в Палестині в I столітті н.е. на тлі містико-месіанських рухів іудаїзму, як релігія пригноблених і шукали порятунку від жорстоких умов в приході рятівника. Римська імперія в цей період простягалася від Євфрату до Атлантичного океану і від Північної Африки до Рейну. У 6 р. н.е., після смерті Ірода, незадоволені усобицями між його синами, римляни передали управління Іудеєю імператорського прокуратору.

Християнство спочатку розповсюдилося в єврейському середовищі в Палестині і країнах середземноморського басейну, але вже в перші десятиліття існування отримало велику кількість послідовників з інших народів. У другій половині I тисячоліття християнство поширилося серед німецьких і слов'янських народів. До першої половини II століття християнство являло собою ряд громад, що складаються з рабів, вільновідпущеників, ремісників. У другій половині II століття християнськими письменниками вже відзначається наявність у складі громад благородних і заможних людей.

Одним з важливих елементів переходу християнства на принципово новий рівень був його розрив з іудаїзмом в II столітті. Після цього відсоток євреїв в християнських громадах став неухильно зменшуватися. У цей же час відбувається відмова християн від старозавітних законів: дотримання суботи,обрізання, суворих харчових обмежень. Розширення християнства і залучення в християнські громади великої кількості людей самого різного віросповідання призвело до того, що християнство цього періоду являло собою не єдину церкву, а величезна кількість напрямів, угруповань, богословських шкіл. Положення ускладнювалося великою кількістю єресей, кількість яких до кінця II століття церковний історик кінця IV століття Філастрій визначає числом 156.Во другій половині III століття йшов процес подальшої централізації церкви, і до початку IV століття з існуючих єпархій виділилося кілька митрополій, кожна з яких об'єднувала групу єпархій. Великі церковні центри створювалися у найбільш важливих політичних центрах імперії, перш за все в столицях. Християни приймали всіх, хто приходив до них, і не приховували своєї приналежності до нової релігії. Завдяки багатим приходив до них, поступово з'явився клір - постійні служителі культу і керуючі майном. Так виникли:



Пресвітери (старійшини),

Диякони (служителі),

Єпископи (наглядачі).

Клір незабаром оголосив себе єдиним носієм божественної благодаті і надалі через церковне вчення й церковні закони закріпив за собою цю функцію.

Свою монополію на божественну благодать служителі культу зводили до дванадцяти апостолам - учням самого Ісуса Христа. Загальна кризаантичного світогляду, гніт імператорської влади сприяли вступу в ряди нової віри все більшого числа багатих і освічених людей. Природно, що самевони, більш освічені й досвідчені в управлінні, зайняли міцні позиції в керівництві багатьма громадами.

Посиленню їх позицій сприяла надія на швидке друге пришестя Спасителя. Окремі церковні діячі починали виступати за єдиновладдя єпископів, які надалі стали керівниками громад в усіх питаннях, в тому числі і віровчення. У 323 році імператор Римської імперії Константин переніс столицю на схід, у місто Візантію, яка була перейменована у Константинополь. За велінням імператора Костянтина, був скликаний в 325 році Перший Вселенський Собор.

Промислом Божим був чудесним чином здобутий в 326 році Животворящий Хрест матір'ю Костянтина - святий царицею Оленою. На початку IV століття християнство стає державною релігією Римської імперії. У цей час зміцнюється церковна організація і відбувається офіційне оформлення церковної ієрархії, вищої частиною якої стає єпископат.

До V століття поширення християнства відбувалося в основному в географічних межах Римської імперії, а також у сфері її впливу - Вірменії, Ефіопії, Сирії.

Починаючи з VII ст. християнство стикається з ісламом і втрачає майже всю Африку та Близький Схід. У XI столітті в результаті поділу церков стався розкол єдиної християнської церкви на католицизм і Східну церкву. Східна церква у свою чергу, роздрібнилася на безліч церков, де найбільшою сьогодні є Православна церква. У XIII - XIV століттях християнство поширюється серед прибалтійських народів. До XIV століття християнство практично повністю завоювало Європу, і, починаючи з цього часу почало поширюватися за межами Європи. У XVI столітті в Європі з'явилося ще одне з напрямків християнства - протестантизм. Поява протестантизму пов'язано з реформуванням - потужним антикатолицьких рухом. До початку XXI століття кількість християн у всьому світі перевищує 1,5 мільярда, з них близько половини проживає в Європі.

Виникнення та розповсюдження ісламу

Іслам(з араб, "покірність", інші назви — мусульманство, магометанство) — це наймолодша з трьох світових релігій. Він виник на початку VII ст. серед арабських племен Аравійського півострова та дуже швидко розповсюдився на Близькому та Середньому Сході, Північній Африці. Маленька релігійно-національна община перетворилась у культурну спільноту, яка мала і релігійний, і наднаціональний, і державно-політичний характер.

Відносно пізній час виникнення ісламу вплинув на деякі відмінності його генезису. По-перше, він значною мірою грунтувався на релігіях, що вже існували, перш за все на іудаїзмі та християнстві. По-друге, початковий період його існування та особистість його засновника краще відомі з історичних джерел порівняно з іншими релігіями.

Аравія того часу переживала перехідний етап свого розвитку. Зокрема, з роздрібнених племінних союзів, переважно кочовиків-скотоводів, почала формуватись певна етнічна спільність — розповсюджувалась єдина арабська мова, елементи спільної самосвідомості. Одночасно занепадали різні племінні, переважно політеїстичні культи та набирали сили елементи монотеїзму серед традиційних місцевих вірувань, підсилюючись впливами вже розвинених монотеїстичних релігій. Особливо широким був вплив християнства (принаймні деяких його єретичних напрямів) та іудаїзму.

Тому не випадково, що багато християнських та іудейських мотивів та образів увійшло до мусульманської традиції. Іслам визнає святість об'явлень, що були дані Мусі (тобто Мойсею), Дауду (Давиду) та Ici (Ісусу), тобто святість Біблії, але вважає, що їх послідовники спотворили надані їм істини. Взагалі мусульманська традиція вважає, що Аллахом було послано 124 тис. набі, тобто пророків, з яких 300 звуться ще й расуль, тобто такими, що отримали боже об'явлення. Головними серед них є шість — це Адам, Ібрахім (Авраам), Нух (Ной), а також Муса, lea та Мухаммад Саме пророк і расуль Мухаммад є за ісламом "печаткою пророків", тобто останнім, таким, що завершує цей ланцюг.

Мухаммад бен Абд Аллах, з роду хашім племені курайш, народився в одній із шляхетних родин великого торгівельного та релігійного центру Аравії — Мекки, близько 570 року. Він рано став сиротою. Відомо, що він займався караванною торгівлею, але дуже часто вдавався до благочестивих роздумів наодинці. Близько 610 року йому почали з'являтись видіння, а згодом — голос, який він сприймав як Боже слово. Саме ці висловлювання, пізніше записані за його словами, склали святу книгу мусульман — Коран.

Невдовзі Мухаммад, маючи впевненість, що він є Божий обранець, почав проповідувати серед мешканців Мекки. Він проголошував велич одноосібного та єдиного бога Аллаха, відкидав багатобожжя, що було тоді розповсюджене, попереджав про майбутнє воскресіння з мертвих, про День Суду та кару у пеклі всіх тих, хто не увірує в Аллаха. Ця проповідь була зустрінута у рідному місті пророка спочатку сміхом, а згодом переслідуваннями. Зрештою Мухаммад та купка його прихильників змушена була покинути Мекку та зробити хіджру (тобто переселення) до Ясріба (Медіни — міста пророка). Рік хіджри — 622 — вважається початком нової ери за мусульманським календарем.

Саме в Медині він стає не лише проповідником, а духовним та політичним лідером общини (умма), яка також органічно поєднувала риси релігійної та політичної спільноти. Саме тут будується перша мечеть, встановлюються засади релігійного вчення та мусульманського ритуалу, правила життя общини. Саме звідси починається розповсюдження ісламу на арабські племена півострова (як, до речі, й гоніння на тих, хто не приймав іслам, зокрема іудеїв), саме тут формується перше мусульманське військо, яке близько 630 р. здобуває Мекку.

Халіфат.

Після смерті Мухаммада (632 р.) територія впливу мусульманської общини, що перетворилась у державу — халіфат — дуже швидко розширюється. У боротьбі з Персією та Візантією арабам допомагало багато чинників — мобільність військових загонів, використання верблюдів, хитка оборона та роздробленість персидської держави, внутрішні релігійні чвари у Візантії. Але головною рушійною силою була ідея боротьби за віру — джихад. Кожен мусульманин фактично був солдатом, який ішов на битву проти невірних в ім'я Аллаха, і кожен був готовий прийняти смерть за віру, тобто стати шахідом, якому було гарантовано місце в раю. Ідея джихаду (або газавату), як війни проти невірних, збереглась в ісламі до наших днів, хоча практично її намагаються здійснювати лише деякі крайні групи.

Так чи інакше, але вже за 30 років існування халіфат охопив територію сучасного Ірану, Іраку, Сирії, Єгипту та Лівії. З 661 по 750 рік правила династія Омейядів, яка поширила володіння халіфату на Схід до Аму-Дар'ї та Інду, і на Захід — до Атлантичного океану та Піренеїв. Ця експансія була зупинена франками у битві при Пуатьє (732 р.), тим часом на Кавказі арабів зупинили хозари. Протягом 750—1258 рр. правила династія Аббасидів, яка намагалась розширити експансію, але фактично халіфат вже не був єдиною державою — окремо існував Єгипет, де правила династія Фатимідів, в Іспанії — Кордовський халіфат Омейядів, а також багато менш значних правителів. Вже з X ст. халіфат занепадає, а у XIII ст. він був знищений монголами. Але політичну естафету мусульманства перейняли турки. З XV ст. провідною мусульманською державою стає Османська імперія, де до початку XX ст. іслам був державною релігією.

 









Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su не принадлежат авторские права, размещенных материалов. Все права принадлежать их авторам. Обратная связь