Про бідного парубка и царівну

 

Була собі в гаю хатка, а в тій хатці жила жінка з сином. Поля у них не було, бо кругом був гай густий, а хліб вони купували. Не стало в них хліба, то жінка й посилає свого сина по хліб.

— На тобі,— каже, — сину, ці гроші та піди купи хліба.

Узяв той син гроші й пішов. Іде та й іде, коли дивиться, аж веде чоловік собачку.

— Здоров, дядьку!

— Здоров!

— Куди ти собачку ведеш?

— Поведу, — каже, — в гай та повішу, а то вже старий став, ні до чого не годящий.

— Не вішай, чоловіче, продай лучче мені!

— Купи!

— Що ж ти хочеш за нього?

— А що ти даси?

От він віддав ті гроші, що мати йому дала на хліб, а собачку взяв і повів додому. Прийшов додому, а мати його й питає:

— А що, синку, купив хліба?

— Ні, мамо, не купив.

— Чом же ти не купив?

— Я йшов, коли дивлюсь — веде чоловік собачку вішати, так я взяв та й купив.

Дала йому мати грошей і послала його знову по хліб. Пішов він, коли дивиться — несе чоловік кота.

— Здоров, дядьку!

— Здоров!

— Куди ти, дядьку, йдеш?

— Несу кота в гай.

— Нащо ж ти його несеш у гай?

— Повішу. Не можна через нього нічого в хаті вдержати: що б не поставив, що б не положив, уже він його не промине!

— Ти б, — каже, — мені його продав!

— Купи!

— Що ж тобі дати за нього?

— Я не буду торгуватися: що даси, за те й продам.

От він ті гроші, що мати йому дала на хліб, віддав, узяв кота та й пішов додому. Приходить, а мати його б питає:

— А де ж ти хліб дів?

— Та я й не купив!

— Чом же ти не купив? Де ж ти гроші дів? Може, ще яке лихо купив?

— Купив, — каже.

— Що ж ти купив?

— Ніс чоловік кота у гай і хотів його повісити, так мені його жалко стало, я взяв та й купив.

— На ж тобі ще грошей, та гляди вже — нічого не купуй: у хаті вже й окрайця хліба нема.

Пішов він. Іде та йде, коли дивиться — б’є чоловік гадюку.

— Нащо ти, — каже, — чоловіче, гадюку б’єш? Ти б лучче мені її продав.

— Купи, — каже, — продам.

— Що ж тобі дати?

— Що даси, то те й буде.

Віддав він йому всі гроші. Той чоловік забрав і пішов собі далі, а гадюка й каже:

— Спасибі тобі, чоловіче добрий, що ти визволив мене від смерті. На тобі оцей перстень: як тобі чого треба буде, то ти перекинь його з однієї руки на другу — до тебе зараз прибіжать слуги. Що б ти їм не загадав, що б ти не придумав, — усе зроблять тобі.

Узяв він той перстень і пішов додому. Підходить до хати, перекинув з однієї руки на другу — прибігло їх такого, що страх!

— Щоб мені,— каже він їм, — був хліб!

Тут сказав, а тут уже й нанесли хліба такого, що страх!.. Прийшов він у хату та й каже до матері:

— Ну, тепер, мамо, уже не будемо ходити хліба купувати: дала мені гадюка такий перстень, що як перекинути його з однієї руки на другу, то зараз прибіжать слуги: що б я їм не казав, що б я їм не загадав, — усе зроблять.

— За що ж вона тобі дала?

— За те, що я її визволив від смерті. її чоловік хотів убити, а я в нього купив за ті гроші, що ви дали на хліб.

От вони так і живуть, і ті собачка та кіт із ними. І тільки йому чого схочеться — він зараз перекине перстень, слуги прибіжать і зроблять, що треба.

От схотілось йому женитися. Він і каже своїй матінці:

— Підіть, матінко, та висватайте за мене царівну.

Пішла вона до царівни, розказала, чого прийшла, а царівна й каже:

— Як пошиє твій син такі черевички, щоб на мою ногу якраз прийшлись, то піду за нього заміж.

Пішла вона додому та й каже синові:

— Казала царівна, як ти пошиєш їй такі черевички, щоб на її ногу прийшлись, то піде за тебе заміж.

— Добре, — каже, — пошию.

Увечері вийшов у двір, перекинув з руки на руку перстень, — зараз і назбігалося слуг. От він і каже їм:

— Щоб мені до ранку були черевички, золотом шиті, а сріблом підбиті, і щоб ті черевички якраз прийшлись царівні на ногу.

На другий день устає він, — уже черевички готові стоять.

Взяла мати черевички і понесла царівні.

Поміряла вона, — якраз на її ногу. От вона й каже:

— Скажи своєму синові, щоб він пошив мені за одну ніч сукню до вінця і щоб та сукня була не довга і не коротка, не тісна і не широка — щоб саме на мене прийшлась.

Приходить та жінка додому та й каже:

— Казала царівна, щоб ти пошив їй через ніч до вінця сукню і щоб та сукня була не довга і не коротка, не тісна і не широка — щоб вона саме тільки на неї прийшлась.

— Добре, — каже, — мамо, лягайте спати: все зроблю, що б вона мені не загадала.

Полягали спати, а він вийшов у двір, перекинув перстень з руки на руку, — зараз слуг найшло такого, що страх!

— Щоб мені,— каже, — до ранку була сукня із такої матерії, що світиться так, як сонце, і щоб та сукня саме прийшлась на царівну.

— Добре, все зробимо.

Ліг він спати. На другий день устає й каже матері:

— Ну, йдіть, мамо, до царівни та й несіть сукню. Що вона ще скаже?

— Що ж я, — каже, — синку, понесу? Де ж та сукня?

Пішов він до столу, підняв хустку, — так у хаті й засяяло, неначе сонце зійшло.

— Ось, мамо, на столі сукня лежить під хусткою, — несіть царівні.

Взяла вона сукню та й понесла. Приходить до царівни, а вона й питав:

— А що ти нам скажеш, жінко добра?

— Принесла, — каже, — вам сукню до вінця.

Як відкрила вона ту сукню — так у покоях і загорілось усе.

Наділа царівна її, стала перед дзеркалом, подивилась — аж підскочила: так зраділа, що така гарна зробилась. Пройшла вона раз по світлиці, пройшла вдруге — просто як сонечко: так від неї і сяє.

— Ну, — каже, — жінко добра, нехай він мені ще зробить міст від мого палацу аж до тієї церкви, де ми будемо вінчатися, і щоб той міст був із срібла й золота. Як міст буде готовий, тоді підемо до вінця.

Приходить та жінка додому та й каже синові:

— Казала царівна, щоб був міст від того палацу, де вона живе, до церкви. Казала, щоб той міст ти зробив із золота та срібла.

— Добре, — каже, — мамо, лягайте ж відпочивати.

Полягали ввечері спати, а він вийшов у двір, перекинув з руки на руку перстень, — такого слуг найшло, що й двір тісний став. Він і каже:

— Щоб мені до ранку був міст із срібла й золота від палацу царівниного до церкви, — я там буду вінчатися, — і щоб, як туди я буду з царівною їхати, з обох боків цвіли яблуньки, груші, вишні, черешні, а як назад буду їхати, то щоб усе поспівало.

— Добре, кажуть, — до ранку все буде так, як ви хочете.

На другий день устає він, вийшов з хати, аж дивиться — стоїть міст, з обох боків садки ростуть. От він вернувсь у хату та й каже:

— Ідіть, мамо, та скажіть царівні, що вже міст готовий, нехай іде до шлюбу.

Пішла мати до царівни, сказала їй, а вона каже:

— Я вже міст бачила, — дуже гарний міст. Скажи ти своєму синові, нехай він приїздить вінчатися.

Прийшла та жінка додому та й каже синові:

— Казала царівна, щоб ти завтра їхав вінчатися.

От він через день збудував собі палац, а на другий дінь повінчалися з царівною і вертаються назад, а на мосту вже все поспіває: і яблука, і груші, і вишні,

і черешні, і всяка-всяка садовина, яка тільки на світі є…

Приїхали вони в той палац, відгуляли весілля та й живуть собі. І та собачка та котик з ними. Прожили вони там якийсь час, от раз царівна й питає свого чоловіка:

— Скажи мені, серденько, як ти пошив мені черевички й сукню: ти ж з мене й змірка не брав? Як ти за одну ніч збудував такий міст і де ти набрав стільки золота та срібла?

— У мене, — каже, — є оцей перстень; як я його перекину з однієї руки на другу, то зараз назбігається до мене слуг повен двір. Що б я їм не загадав — усе зроблять. То вони зробили й черевички, й сукню, і збудували міст і палац цей, що ми живемо, — все вони мені роблять.

От вона діждалась, поки він заснув добре, стихенька зняла з нього той перстень, перекинула з руки на руку, так їх такого найшло, що страшно й глянути. От вона їм і каже:

— Щоб зараз тут були і коні, і ридван, — я поїду до свого палацу, а щоб із цього палацу ви зробили стовп такий, щоб тільки можна було моєму чоловікові стояти й лежати і зараз цей стовп щоб перенесли за море. Та глядіть мені, щоб ви його не збудили, щоб він уже прокинувсь у стовпі.

— Добре, — кажуть, — усе буде так, як звелено. Вийшла вона, стоїть ридван. Сіла вона та й поїхала.

А палац ураз стовпом став, — так його й потягли ті слуги через море.

Другого дня вранці прокидається царівнин чоловік, аж нема ні жінки, ні палацу, ні персня — нічого нема; тільки стовп стоїть. Хотів вийти — дверей нема. Полапав він одну стіну, полапав другу, — не можна вийти; тільки віконце маленьке пущено. Живе він, бідний, там, — ніхто йому їсти не дає. Там би він і вмер, і пропав, якби не собачка та кіт, бо й вони в тому стовпі зосталися і можна їм вилазити в те віконце.

От собачка побіжить у поле, вхопить із торби в якого хлібороба шматок хліба та й принесе, а котик візьме в зуби, полізе до віконця і віддасть йому.

Назбирали трохи хліба, от собачка й каже котові:

— А що, — каже, — є в нашого хазяїна хліб, ходім за море, може, як-небудь чи не добудемо перстень.

— Ходім! — каже кіт.

От пішли. Біжать та й біжать, прибігли до моря. Сів котик на спину собачці, та й попливли. Довго пливли і таки добилися до берега. Вийшли на берег, погрілись на сонці, собачка й каже:

— Тепер же ходімо до палацу, та хутесенько, щоб одна нога там, а друга тут. Як добудемо персня, то бігтимемо щосили назад, а то щоб ще й не наздогнали.

— Добре, — каже котик. От побігли вони удвох. Біжать та й біжать, біжать та й біжать. І не відпочивають та все біжать. Перебігли ліс великий. Коли бачать — стоїть палац і кругом його мур високий. От собачка й каже котикові:

— Зоставайся ж ти отут під лісом, а я старший, то піду на довідки, чи не знайду якого способу добутись до палацу та викрасти персня.

Зостався той котик. А собачка надбіг до палацу, аж дивиться — коло брами варта. Чує — старший каже до вояків:

— Пильнуйте ж мені гаразд, щоб, бува, який ворог не добувся.

— Не турбуйся, — кажуть, — у нас ані птиця не залетить, ані миша не пролізе.

От походив собачка, походив під муром — та з тим і вертає до котика. Прийшов, сів та й журиться.

— Що, — каже, — коли там мур кругом превисоченний, а до брами варту приставлено, та таку, що ані птиця не залетить, ані миша не пролізе.

— Тепер же ти зоставайся, — каже котик, — а я піду до царівни.

Та й побіг. Прибігає до палацу — стоїть варта під брамою, і мур кругом високий. Він тоді зайшов з другого боку — та на дерево, що коло муру, та й У двір.

Прибіг під вікно до царівни та й бігав.

Підійшла та царівна під вікно, дивиться, аж кіт ходить по двору. Вона взяла його й пустила в світлиці. Тиняється той котик по світлицях та все придивляється, де царівна перстень ховає… Як доглядівся, діждався, що всі полягали спати, ухопив перстень та й побіг. Прибігав до моря та поспішається так — скочив собачці на спину, собачка кинувсь у воду — попливли.

От перепливали вже вони й море, скоро й берег, — собачка й питає котика:

— А що, держиш персня?

Кіт мовчить, бо перстень у нього в роті. А собачка таки не покидає свого:

— Скажи, я тебе питаю, чи держиш персня? А то я тебе в море скину, коли не скажеш.

Мовчить кіт, а собачка так розсердивсь:

— Ну, не кажеш — оце ж кидаю!

Кіт злякався та:

— Держу-у!

А перстень бульк у море! Мовчить тоді кіт, знову нічого не каже.

Перепливли через море, повиходили, — кіт і напав на собачку:

— Такий-сякий! Через тебе я персня впустив! Нащо ти мене допитував? Тепер лізь у море, шутсай персня! Як хочеш, а лізь!

Поліз собачка, — бродив-бродив, бовтавсь-бов-тавсь — нема. Почали вони вельми сваритися з котиком. А далі й кажуть:

— Будемо ходити понад морем та питати, може, хто найдеться такий, що нам його дістане з моря.

От вони погрілись трохи на сонці та й пішли понад морем. Кого зустрінуть, кого побачать, усе розпитують, чи не може він дістати перстень із моря або чи не знав такого, щоб міг дістати; нікого такого не напитають. А кіт і каже:

— Знаєш що? Ходім понад берегом та візьмемось до жаб та до раків.

— Добре, — каже собачка, — ходім!

От і пішли. Найдуть оце жабу й питають:

— А що, винесеш нам із моря перстень? Винось, а то назад у море не пустимо.

Яку піймають, то вона їм каже:

— Я знаю, де ваш перстень. Пустіть мене, то я вам його принесу.

Вони пустять її, то вона собі й попливе, а про перстень і ні гадки.

То жаби боялись їх| а то вже й перестали. Котра попадеться, то зараз і каже:

— Принесу перстень.

Вони її й пустять.

От ідуть вони ввечері понад морем, аж дивляться — жабеня скаче. Вони піймали його та й питають:

— Ти знаєш, де в морі лежить перстень?

— Не знаю… квак, квак!

— Як ти не знаєш, то ми тебе назад до матері не пустимо.

Стара жаба побачила, вилізла з води, та така здорова, як відро, та й каже:

— Не кривдіть моєї дитини: я вам із моря винесу перстень.

— Добре, — кажуть, — ми його будемо держати, аж поки ти нам принесеш; як принесеш, тоді його пустимо.

Пірнула та жаба в море, знайшла перстень, віддала їм. Вони перстень узяли, пустили те жабеня і побігли до стовпа.

Прийшли до свого хазяїна, аж він уже весь хліб поїв; уже два дні й кришка в роті не була, — такий сухий став, як скіпка.

Зараз котик подерсь до віконця, віддав йому той перстень.

Він перекинув його з руки на руку, зараз і явились слуги.

От він їм:

— Перенесіть цей стовп назад туди, де й був, і щоб був знову з нього палац, а в ньому моя жінка й мати.

Тільки сказав — так усе й зробилося.

Жінку ж вія прогнав, а сам живе з матір’ю, з котиком та з собачкою.

 

 

ЦАРІВНА-ЖАБА

 

Де-не-десь, у якімсь царстві, жив собі цар та цариця, а в них — три сини, як соколи. От дійшли вже ті сини до зросту, — такі парубки стали, що ні задумати, ні загадати, хіба в казці сказати! Дійшли літ — час їм женитися. Цар, порадившись гарненько з царицею, покликав синів та й каже:

— Сини мої, соколи мої! Дійшли ви літ — час уже вам подружжя шукати.

— Час, — кажуть, — таточку, час!

— Забирайте ж, — каже, — діти, сагайдаки срібні, накладайте стрілочки мідяні й пускайте в чужі землі далекі: хто до кого влучить у двір, там тому й молоду брати.

От вони повиходили, понатягали луки — та й нум стріляти. Старший стрельнув — загула стріла попід небесами та й упала аж у іншому царстві, у царя в садочку. Царівна на той час по саду проходжувалась, підняла стрілку, любується. Прийшла до батька, хвалиться:

— Яку я, таточку, гарну стрілку знайшла!

— Не віддавай же, — каже цар, — її нікому, тільки віддай тому, хто тебе за дружину візьме!

Коли так: через який там час приїздить старший царенко, просить у неї стрілку.

— Не дам, — каже, — цієї стрілки нікому, тільки віддам тому, хто мене за дружину візьме.

— Я, — каже царенко, — тебе візьму.

Намовились. Поїхав він.

Середульший царенко стрельнув, — звилась стріла нижче від хмари, вище від лісу та й упала у княжий двір. Князівна на той час на рундучку сиділа, побачила, підняла стрілку і понесла до батька:

— Яку я, таточку, гарну стрілку знайшла!

— Не віддавай же її,— каже князь, — нікому, тільки хіба віддай тому, хто тебе за дружину візьме.

От приїздить і другий царенко, середульший, просить стрілку. Вона відказала так, як і та. І цей каже:

— Я тебе візьму.

Погодились. Поїхав.

Приходиться найменшому стріляти. Іван-царен-ко, — його звали Іваном-царенком, — як стрельне — загула стріла ні високо ні низько — вище хат, та й упала ні далеко ні близько — коло села в болоті. На купині сиділа жаба і взяла ту стрілку. Приходить Іван-царенко, просить:

— Верни мою стрілку!

— Не дам я, — каже жаба, — цієї стрілки нікому, тільки віддам тому, хто мене за дружину візьме.

Іван-царенко подумав: «Як-таки зелену жабу та за дружину брати?» Постояв над болотом, пожурився, пішов додому плачучи.

От уже їм час до батька йти, казати, хто яку собі молоду знайшов. Ті ж два — старший і підстарший — такі раді!..

А Іван-царенко іде та й плаче. Батько питає в них:

— Ну, розкажіть же, сини мої, соколи мої, яких ви мені невісток познаходили?

А старший каже:

— Я, татку, знайшов царівну.

Підстарший:

— Я — князівну.

А Іван-царенко стоїть та й слова не вимовить: так плаче, так плаче!

— А ти чого, Іване-царенку, плачеш?

— Як же, — каже, — мені не плакати, що у братів жінки, як жінки, а мені доведеться з болота зелену жабу брати… Чи вона мені рівня?

— Бери, — каже цар, — така вже, видно, твоя доля.

От і поодружувалися царенки: старший узяв царівну, середульший — князівну, а Іван-царенко — зелену жабу з болота. От вони одружились та й живуть собі. А це якось цар забажав: яка з невісток уміє краще рушники ткати. Загадує: «Щоб на завтра, на ранок, рушники виткали і принесли показати: яка з них краща ткаля?»

Іван-царенко йде додому та й плаче, а жаба вилізла назустріч, питає:

— Іване-царенку, чого ти плачеш?

— Та як же мені не плакати, що так і так: загадав наш батько, щоб на завтра, на ранок, кожна невістка йому рушник виткала.

— Не плач! Усе гаразд буде: лягай та спи!

Він ліг, заснув, вона взяла кожушок жаб’ячий з себе скинула, вийшла надвір, гукнула, свиснула — тут де не взялись дівчата-служниці, виткали рушники, гарно орлів понашивали і віддали їй. Вона взяла, поклала біля Івана-царенка, знову кожушок наділа — і стала такою жабою, як і була.

Прокидається Іван-царенко — аж такі рушники, що він ще й не бачив таких зроду! Він зрадів, поніс до царя. Батько йому дякує за рушники дуже. Тих же рушники — так собі, простенькі, цар на кухню повіддавав, а жабині в себе почепив.

От батько знов загадує, щоб невістки напекли гречаників і принесли йому: хто краще пече? Іван-царенко йде додому та й знову плаче. Жаба вилізла проти нього, квакає:

— Іване-царенку, чого ти плачеш?

— Як же ж мені не плакати: загадав батько гречаники пекти, а ти не вмієш!..

— Не плач, напечемо! Лягай та спи!

Він ліг, заснув. А ті дві невістки пішли під вікно, дивляться, як вона буде робити. От вона взяла ріденько вчинила, ріденько підбила, ріденько й замісила; потім вилізла на піч, пробила дірку, вилила туди, — гречаники так і розпливлись по черені… Ті невістки швидше додому та нум і собі так робити. Напекли таких гречаників, що хіба тільки собакам повикидати. А вона, як ті пішли, кожушок з себе, вийшла надвір, гукнула, свиснула — тут де взялись дівчата-служниці. Вона їм загадала, щоб до світанку були гречаники! Ті незабаром принесли їй гречаники — як сонце, такі гарні! Взяла вона положила коло Івана-царенка, а сама кожушок на себе — і знов стала такою зеленою жабою, як була.

Іван-царенко прокидається, бачить: біля нього гречаники, як перемиті. Він зрадів, поніс до царя. Батько йому дуже вдячний. Тих же невісток гречаники собакам повіддавав, а ці звелів до страви подавати.

От знов загадав цар своїм синам, щоб у такий і в такий день «були до мене з жінками на бенкет". Ті ж, старші брати, радіють, а Іван-царенко йде додому, похнюпивши голову, та й плаче. Жаба вилізла назустріч, питає:

— Іване-царенку, чого ти плачеш?

— Як же мені не плакати. Батько загадав нам із жінками на бенкет приїхати. Як же я тебе повезу?

— Не плач, — каже, — лягай та спи, якось поїдемо.

Він ліг, заснув. От діждали того дня, що бенкет,

Іван-царенко знов зажурився.

— Не журись, — каже, — Іване-царенку, їдь попереду сам! А як стане дощик накрапати, то знай, що твоя жінка дощовою росою вмивається; а як блискавка заблискає — то твоя жінка в дороге убрання вбирається; а як грім загримить — то вже їде.

Іван-царенко убрався, сів і поїхав.

Приїздить, аж старші брати зі своїми жінками вже там. Самі повбирані гарно, а жінки у золоті, в оксамиті, у намистах дуже дорогих. Брати стали з нього сміятися:

— Що ж ти, брате, сам приїхав? Ти б її хоч у хустку зав’язав та привіз…

— Не смійтесь, — каже, — потім приїде…

Коли це став дощик накрапати, Іван-царенко каже:

— Це моя жіночка люба дощовою росою вмивається!

Брати сміються з нього.

— Чи ти, — кажуть, — здурів, що таке торочиш?

Коли це блискавка блиснула, Іван-царенко й каже:

— Це моя жіночка в дороге убрання прибирається!

Брати тільки плечима здвигують: був брат такий, як і треба, а то здурів.

Коли це як зашумить, як загримотить грім, аж палац затрусився, а царенко й каже:

— Оце ж уже моя голубонька їде!

Коли так, приїхав під рундук берлин шестерма кіньми — як змії! Вийшла вона з берлина… Аж поторопіли всі — така гарна!

От посідали обідати; і цар, і цариця, і обидва старші брати й не надивляться на неї: сказано — така гарна, така гарна, що й сказати не можна! Обідають, то вона оце шматочок у рот, шматочок у рукав; ложку в рот, ложку в рукав. А ті невістки дивляться на неї та й собі: ложку в рот, ложку в рукав, шматочок у рот, шматочок у рукав.

Ото пообідали; вийшли в двір; почали музики грати — батько став запрошувати в танець. Ті невістки не хочуть: «Нехай вона танцює!" От вона як пішла з Іваном-царенком у танець, як зачала танцювати, то й землі не черкнеться — легко та гарно! А це: махнула правим рукавцем, що шматочки кидала, — став сад, у тому саду стовп і по тому стовпу кіт ходить: догори йде — пісні співає, а донизу йде — казки каже. Танцювала, танцювала, далі махнула й лівим рукавцем — у тім саду стала річка, а на річці лебеді плавають. Усі так дивуються тим дивом, як малі діти. От потанцювала вона, сіла спочивати; а це й ті невістки пішли у танець. Танцюють, так як махнули правим рукавцем — кістки вилетіли та просто цареві в лоб; махнули лівим — цареві очі позабризкували.

— Годі, годі, ви мені очі повибиваєте!

Вони й перестали. Посідали на призьбі всі; музики грають, двораки царські вже танцюють.

А Іван-царенко дивиться на жінку та й собі дивується, як-таки з такої зеленої жаби та зробилась така гарна молодичка, що й очей не відірвеш! Далі сказав дати собі коня, махнув додому довідатися: де вона все те понабирала? Приїздить, пішов у світлицю, де вона спить, — аж там лежить жаб’ячий тулубець. У грубі топилося, — він той тулубець у вогонь — тільки димок пішов… Він тоді знову вертається до царя — саме поспів на вечерю. Довго вони ще там гуляли, перед світом уже пороз’їхались. Поїхав і Іван-царенко зі своєю жінкою.

Приїздять додому, вона ввійшла в світлицю, огляділася — аж кожушка й нема… Шукала-шукала…

— Чи ти, — питає,— Іване-царенку, не бачив моєї одежі?

— Якої?

— Тут, — каже, — я кожушок скинула.

— Я, — каже Іван-царенко, — спалив!

— Ох, що ж ти наробив мені, Іване! Якби ти не займав, то я б навічно була твоя, а тепер доведеться нам розлучитися, може, й навіки…

Плакала-плакала, кривавими слізьми плакала, а далі:

— Прощавай! Шукай мене в тридесятім царстві, у баби-яги — костяної ноги!

Махнула рученьками, перекинулась зозулею; вікно було відчинене — полинула…

Довго Іван-царенко побивався за жінкою, довго плакав гірко, розпитувався: що йому робити? Ніхто нічого не радив. От він узяв лучок срібний, набрав у торбину хліба, тикви почепив через плече, — пішов тукати.

Іде та й іде, коли зустрічає його дід, такий, як молоко, сивий, і питає:

— Здоров, Іване-царенку! Куди мандруєш?

— Іду, — каже, — дідусю, світ за очі шукати своєї жінки; вона десь у тридесятім царстві, у баби-яги — костяної ноги, іду, та й не знаю куди… Чи ви, дідусю, не знаєте, де вона живе?

— Чому, — каже, — не знати? Знаю.

— Скажіть, будь ласка, дідусю, й мені!

— Е, що тобі, сину, казати: кажи не кажи, не потрапиш!

— Потраплю не потраплю, скажіть: я за вас увесь вік буду бога молити!

— Ну, коли вже, — каже, — тобі так треба, то от тобі клубочок, пусти його — куди він буде котитися, туди й ти за ним іди: саме дійдеш аж до баби-яги — костяної ноги.

Іван-царенко подякував дідові за клубочок, узяв, пустив: клубочок покотився, а він пішов.

Іде та й іде таким густим лісом, що аж темно. Зустрічається йому ведмідь. Він наложив мідяну стрілу на срібний лучок — хотів стріляти. Ведмідь йому й каже:

— Іване-царенку, не бий мене! Я тобі у великій пригоді стану!

Він пожалував його — не вбив.

Іде далі, вийшов на край лісу — сидить сокіл на дереві. Він наложив мідяну стрілу на срібний лучок — хотів стріляти.

Сокіл йому й каже:

— Іване-царенку, не бий мене! Я тобі у великій пригоді стану!

Він пожалував його — не вбив.

Іде та й іде, клубочок попереду котиться, а він посаду йде за ним та й дійшов до синього моря. То й бачить: на березі лежить щука зубата, без води пропадає на сонць Він хотів її взяти та з’їсти, а вона й просить:

— Іване-царенку, не їж мене, кинь лучче в море. Я тобі за те у великій пригоді стану!

Він її вкинув у море, пішов далі.

От так і зайшов уже аж у тридесяте царство. Аж стоїть хатка на курячій ніжці, очеретом підперта, а то б розвалилася… Він увійшов у ту хатку — аж на печі лежить баба-яга — костяна нога, ноги на піч відкидала, голову на комин поклала.

— Здоров був, Іване-царенку! Чи по волі, чи по неволі? Чи сам від кого ховаєшся, чи кого шукаєш?

— Ні,— каже, — бабусю, не ховаюся, а шукаю свою жінку любу — жабу зелену.

— Знаю, знаю! — каже баба-яга. — У мого братика за наймичку служить.

От він як узявся просити, щоб сказала, де її брат живе, вона й каже:

— Там на морі є острів, там його й хата. Тільки гляди, щоб тобі лишенька там не було: ти її як побачиш, то хапай швидше та й тікай з нею, не оглядаючись.

От він подякував бабі-язі, пішов.

Іде та йде, дійшов до моря, глянув — море, і кінця йому не видно; і де той острів, хто його зна!.. От він ходить понад морем, голову похнюпивши, журиться.

А це випливає щука:

— Іване-царенку, чого ти журишся?

— Так, — каже, — і так: на морі є острів, та ніяк не можу туди дістатись.

— Не журись! — каже.

Ударила хвостом об воду — став такий міст, що й у царя нема такого: палі срібні, побічниці золоті, а поміст склом настелений, — як ідеш, так мов у дзеркалі. Іван-царенко і пішов тим мостом та й дійшов аж на острів.

Дійшов на острів, аж там такий ліс густий, що ні пройти, ні просунутися, та темний-темний… Іван-царенко ходить попід тим лісом та й плаче, ходить та й плаче. А тут уже й хліба не стало — нічого їсти. От він сів на піску та й зажурився. «Пропав!» — думає. Коли це біжить заєць повз нього; тут де не взявся сокіл, ударив зайця, вбив. Іван-царенко взяв того зайця, оббілував, витер огню дерево об дерево, спік, з’їв.

От наївся та й став думати: як його до палацу добитись? Знову ходить попід лісом; а ліс — сказано — просунутися не можна. Ходив, ходив, коли — зирк! — іде ведмідь.

— Здоров, Іване-царенку! Чого ти тут ходиш?

— Хочу, — каже, — як-небудь у палац дістатись, та не можна за лісом.

— Я тобі поможу!

Як узяв той ведмідь дуб’я трощити; такі дуби вергає, що по півтора обіймища! Вергав, вергав, аж утомився. Пішов, напився води, як зачав знову ламати!.. От-от стежечку проламає! Знову пішов, води напився, знову ламає. Проламав стежку аж до палацу; пішов Іван-царенко.

От пішов Іван-царенко тією стежкою — аж серед лісу така гарна долина, а на тій долині скляний палац стоїть. Він туди пішов, у той палац. Відчинив одні двері, залізні,— нема нікого; відчинив другі, срібні,— і там нема нікого; як відчинив треті, золоті,— аж там за золотими дверима сидить його жінка, мички миче — і така зажурена, що й дивитися на неї страшно… Як побачила Івана-царенка — так і впала йому на шию:

— Ти ж мій голубе сизий, як я за тобою скучила! Якби ще трохи, небагато, — може б, ти мене більше й не побачив ніколи…

Аж плаче з радощів! А він то вже не знає: чи на цім, чи на тім світі… Обнялись, гарненько поцілувалися; вона знову перекинулась зозулею, взяла його під крило — полетіли!

От прилетіли у його царство, вона перекинулась знов людиною й каже:

— Цей мій батенько мене прокляв і зміюці завдав аж на три роки на послуги; а тепер уже я свою покуту відбула!

Прийшли додому та стали гарно собі жити і долю хвалити, що їм помагала.

 

НЕНЬКОВА СОПІЛКА И БАТІЖОК

 

Жив собі бідний чоловік і жінка. Вони мали трьох синів. Два були розумні, а третій — не дуже. Звали його Офермою.

Минули роки, чоловік і жінка зістарілися, а сини повиростали, стали легінями, як дуби. Перед смертю чоловік покликав їх і каже:

— Як умру, аби-сьте по одному приходили на мою могилу ночувати — кожний один тиждень.

— Добре, неньку, — відповіли хлопці.

Чоловік помер. Його поховали. А тут на могилу треба йти ночувати.

— Я не піду, боюся, — відповів найстарший. — Може би, ти, Офермо, пішов за мене?

— А що? Можу піти.

Оферма повечеряв, одягнувся у теплий кожух і пішов на цвинтар. Ліг на ненькову могилу й збирається заснути. Раптом чує:

— Це ти, Офермо?

— Це я, неньку.

— А чому першим не прийшов найстарший?

— Сказав, що боїться.

— Їсти тобі дали?

— Дали.

— А не холодно?

— У мене є теплий кожух, неньку.

— За те, що ти добрий, дарую тобі сопілочку. Як на ній заграєш, то сповниться все, що захочеш. Тепер іди додому.

Оферма засунув сопілочку за пояс і прийшов додому. Поліз на піч спати. Найстарший спитав:

— Як там? Балакав з неньком?

— А чому би й ні?

— Що вони казали?

— Питали, чи я їв і чи не холодно мені.

Найстарший не повірив:

— Все це тобі, дурному, приснилося!

— Най буде й так.

На другий тиждень мав іти на батькову могилу середульший син. Але він сказав:

— Я не піду, бо не маю часу. Ти б не пішов за мене, Офермо?

— А що, можу піти, — погодився дурний.

Його нагодували, дали теплий сардак і верітку — вирядили на цвинтар.

На могилі Оферма простелив верітку, накрився сардаком і ліг собі спати. Та вчув неньків голос:

— Ти знову тут, синку? А чому другим середущий не прийшов?

— Казав, що він часу не має.

— Коли так, візьми й цей батіжок. Він буде рятувати тебе від небезпеки. А тепер іди додому і можеш більше на мою могилу не приходити вночі.

Оферма засунув батіжок за пояс, подався додому і ліг на піч спати. Середущий спитав:

— Ну, балакав з неньком?

— Аякже!

— Що він сказав?

— Аби-м більше вночі не приходив.

Середущий не повірив.

— А щоб ти скис! Таке може тільки приснитися дурному.

Оферма захропів на цілу хату. Спав три дні й три ночі. А коли прокинувся, брати і їх жінки сказали йому:

— Ти нам, як сіль в оці та як хрін у носі. Іди звідси, куди очі дивляться, бо ми не будемо тебе, дурного, годувати.

— Най буде й так, — відповів Оферма. Одягнув на себе дрантивий сардак, засунув за черес сопілку й батіжок і поманджав до самої столиці. Питав одного, другого і третього, чи нема десь муки на руки, бо вже дуже хотілося їсти. Один чоловічок порадив йому:

— Нашому королеві треба вівчаря. Іди до палацу… Як попасеш п’ять років його вівці, то віддасть за тебе одну із своїх доньок.

Хлопець — до палацу. Поклонився королеві й каже:

— Хочу бути твоїм вівчарем.

Король утішився:

— Дуже добре, легіню! Але одна умова: як поженеш отару в гори, то най вона пасеться там, де схоче…

— Най буде й так, — погодився Оферма.

Наступного дня погнав вівці в гори. Вони йшли і йшли, не хотіли стати ні на хвильку. Вийшли на галявину, яка була покрита шовковою травою. Оферма ліг під дубом і заснув, його розбудило ревіння: то прилетів триголовий змій, який розкрив над ним страшну пащеку.

— Чого ти роззявився? — спитав Оферма.

— Твої вівці випасли і сталабували мою шовкову траву! За це я тебе з’їм!

Оферма схопив батіжок з-за череса — й почалася бійка. Як цьвохне один раз — голова змія котиться до ярка, як гарбуз. Цьвохне другий раз — уже друга голова летить.

Уздрів змій, що біда, і почав просити:

— Не вбивай мене, легіню! Лиши хоч одну голову. Я тобі подарую свою золоту хату.

А в Оферми добре, м’яке серце. І він відповів:

— Най буде й так. Ходімо до твоєї хати.

Змій повзе за парубком і на кожному кроці хоче його вкусити. Але Оферма не ховає за черес батіг.

Стали перед порогом золотої хати. Змій сказав:

— У моєму лівому вусі є ключ від дверей — засунь руку, візьми й відчини.

— Твоя ж хата і твій ключ — то сам і відчиняй.

Змій стріпнув головою — ключ упав на землю!

— Підніми ключ, легіню, — зманює змій далі.

Але Оферма теж не є дурний.

— Ти ж сам кинув — то сам підніми.

Коли змій нахилився, хлопець упік його батіжком — і фертик: змій більше не встав.

Оферма відімкнув двері, увійшов до хати і сів собі за стіл. Йому захотілося викурити люльку. Взяв золоту пушку-табакерку, але коли її відкрив, то звідси вискочив якийсь кудлатий псисько і спитав людським голосом:

— Чого хочеш, господарю?

— Спочатку люльку викурити, а потім коня, та не простого — золотого. Хочу об’їхати цю хату.

— Усе буде зроблено, господарю.

Не встиг Оферма затягтися димом, як під вікнами вже став золотий кінь. Хлопець вийшов до коня, схопив його за золоту гриву і сів собі в золоте сідло.

— Поїдемо над хмарами чи понад землею? — спитав його кінь.

— Понад землею.

Кінь пустився й летів цілий рік, доки Оферма обдивився свою золоту хату. Коли були знову на подвір’ї, кінь спитав:

— Їдеш і далі чи злізаєш?

— Та злізаю, бо мушу йти глянути, де ділися королівські вівці

Оферма повернувся на галявину й шукає отару. Але вона гейби крізь землю провалилася — нема ніде жодної овечки, хоч реви до неба. Хлопець згадав про нень-кову сопілку — витягнув з-під череса й заграв. Не минуло й хвилини, як вівці позбігалися й за бекали довкола на весь ліс. їх було ще раз так, як він залишив, бо за рік ягниці окотилися. Оферма погнав отару додому.

А найменша донька короля глипнула у вікно, уздріла його і радісно крикнула:

— Тату, вівчар вертається з вівцями!

— Не говори дурниць, — заперечив король. — Молодий змій давно його роздер на дрібні кавалки.

— Правду кажу, тату…

Король виліз аж на дах палацу. Дивився, придивлявся й зарепетував:

— …Я все одно уб’ю лайдака, як не дорахуюся якоїсь вівці!

Хлопець пригнав отару на подвір’я. Король вибіг, почав рахувати. Рахував три дні й нарахував ще більше, ніж було перед тим.

— Завтра знову поженеш! — наказав Офермі.

— Най буде й так. Це ж моя служба, — погодився вівчар.

Уранці взяв торбинку з хлібом і цибулею, засунув за черес сопілку й батіжок й погнав вівці на зелену пашу. Ішли три дні й три ночі, доки не дісталися на галявину з шовковою травою.

Вівці паслися, а Оферма з’їв хліба з цибулею і ліг під старим дубом. Раптом чує — над ним хтось реве і ніби розмахує запаленим околотом. А то форкав на нього вогнем шестиголовий змій. Оферма схопився, як ошпарений.

— Гов, дурний змію, таж я не свиня, що хочеш мене обсмалити!

Змій відповів:

— Мой, твої вівці випасли і сталабували мою шовкову траву. Своїм життям маєш заплатити!

Змій роззявив шість пащек — кожна з них була така велика, як багацька стодола.

А Оферма витягнув із-за череса чарівний батіжок і як почав ним ляскати! За якусь хвильку п’ять голів полетіли в ярок. Змій почав просити:

— Змилуйся, легіню, дарую тобі свій кришталевий дім, тільки не рубай мені останньої голови.

— Най буде й так, живи, доки сам не здохнеш, — відповів Оферма. — Ходімо до твого кришталевого дому.

Змій тягся за Офермою, щоб скочити на нього і з’їсти. Але хлопець теж не був дурним — як цьвохне батогом, то лиходій вдесятеро звивається.

Перед порогом змій сказав:

— Ключ у мене під язиком, засунь руку і візьми…

— Ага, шукай дурніших за себе — не дам тобі відкусити руку! — і вівчар свиснув батіжком: — Виплюни!

Змій виплюнув кришталевий ключик.

— Бери й відчиняй! — наказав Оферма.

— Відчини ти сам! — відповів змій з такою злобою, що з пащі зі словами вирвався сніп вогню.

Легінь відтяв змієві й шосту голову. Потім узяв ключик і відімкнув двері. Як увійшов — очам не повірив: довкола все блищало, аж сміялося. Оферма сів за стіл, почув себе господарем. Закортіло навіть запалити. Взяв зі столу пушку-табакерку й одкрив її. Звідти знову вискочив якийсь кудлатий псисько й запитав людським голосом:

— Чого треба, господарю?

— Подай мені люльку, аби-м собі посидів, бо зроду не бачив отакого дива. Приведи й коня, аби я міг об’їхати дім…