Витоки української державності

Очима імператора Візантії

«Світ рухається вперед, згадуючи минуле», - проголошує стародавній іранський вислів. Він може стати наочним, коли різні оповіді про одну й ту саму подію перетнуться в двох тисячолітньо існуючих джерелах. Миттєво з’єднаються. Спалах висвітлить сутінки раннього середньовіччя. Осяє ознаки зародження державності Київської Русі для правонаступниці, теперішньої України.

Вітчизняний кодекс «Повесть временних літ» зберігає утаємничений запис. «Лето 947. 11 апреля, Пасха. Йде Ольга к Новгороду, и устави по Мсте погосты и дань, и по Лузе погосты и дань, и оброки, и ловище ея суть по всей земле и знамения, и места и погосты… изрядивши, взратится к сину своему в Киев». [1, с.42] [2, с.29] [3, с.29]

Її величність Історія іноді не потребує багатослів’я. Сам імператор Візантії у тогочасному творі описав вражаючі зміни в землях віддаленого північного сусіда Руси. Саме, у наступному 948 році. В IX розділі трактату «Управління імперією» висловлює занепокоєння раптовим підняттям могутності Русів. [4, с.96] [5, с. 17] [6, с.168]

Через 1067 років з’являється можливість довести, що саме Костянтин VII Багрянородний був головним тогочасним високоповажним свідком діянь Великої Княгині. Її державну ходу і народження нової країни в землях Східноєвропейської рівнини відчув блискавично.

Пройде десяток століть, історики поєднають рядки вітчизняного літопису з першою реформою. Перетворення і нововведення відбулись у територіальному поділі, створенням місцевих адміністрацій, застосуванням нових законів. Змінилося життя давньої спільноти в наших землях. [7, с.8] [8, с.100] [9, с.79-80]

Уважно розглядаючи рядки стародавньої хроніки, можна виявити цікаві, визначні особливості. Літописець вклав у слово «Іде» потужність нових державних зрушень. Вони містяться у тисячокілометрово віддаленому від Києва місті Новгороді. В переліку понять: устави, погосты, дани, оброки, по всей земле, места, изрядивши – все це означало оновлення. В подальшому Церква визнала Ольгу Рівноапостольною. В перекладі з грецької апостол – посланник. І слово «Іде» набуває глибинного змісту.

Дохристиянський термін «погост» означає межу, кордон. По – прийменник, виявляє рубіж, гость – від латинського hostis – ворог, чужинець. Те саме в давніх виразах: поріг, Полісся, Поділля, Покуття, понеділок, по роботі. В словах розмежовується простір, час, дія.

Стосовно погоста, як і в наші дні, державний кордон передбачає озброєну варту. В умовах давнього ландшафту Східно-слов’янська рівнина була подібна теперішнім Сибіру чи Канаді. На півночі – тайга, на півдні – непрохідні пущі і болота. Сітка річок була єдиною мережею і шляхом сполученням між різними землями. «Хто тримає ріки – той утримує світ». За дослідженням Дж. Патроні, в доісторичні часи пересування і міграції найчастіше відбувалися на воді, а не по суші: «Візок належить історії, а човен – до історії». [4, с.182] [10, с. 23] [ ] [ ]

Саме це наголошується в рядках літопису. Тому погости створювалися на ріках. Військова залога в долині ріки Мста означала дуже визначний зовнішній кордон на північному сході. «Одного з головних водних шляхів від озера Ільмень до Волги». [ 6,ст.198 ] Кордон відокремив, закрив вхід у більш давній торговий шлях «З Варяг у Хазари». Він обминав головне місто Руси – Київ, був невигідний, збитковий. [11, с.49] [ ] Виявився геополітичний вибір княгині. Завдяки зусиллям Ольги, поєдналися на довгі роки Північна Європа і Південна через Київ. Північні землі Східноєвропейської рівнини з південними. Саме про цей кордон мовиться на інших сторінках літопису. «Із Руси можно йти по Волзі в Булгари, Хвілісі (Хорези)». Волга – то вже не Русь. [«Українська земля і люди. Український етнос у світовому часопросторі», т. I. – К., 2011. – ст. 616]

Погости того часу є кордонами нової самостійної і незалежної держави. Військова варта переспрямувала торговий потік. Довела недопустимість іноземного втручання. Раптове збільшення руху торгового люду через Київ на Константинополь викликало неспокій, напругу в очільника Візантії.

Дороги торгівлі часто ставали шляхами війни. Поряд з цим, руси на той час вже мали найдосконаліші плавзасоби. Їм належали найвидатніші досягнення у кораблебудуванні і навігації. Лодії мали горизонтальний кіль, малу осадку, здатність ходити як по мілководдю, так і здійснювати далекі морські подорожі. Ні греки, ні хазари, булгари і алани, угорці і печеніги подібних кораблів не мали. [У.Брей. Д.Трамп «Археологический словарь». – М., 1990. – ст. 48] [Литаврин «Болгары. Византия. Давняя Русь. – М., ст. 64]

Вважаю за необхідне навести уривок з наукового дослідження: «Начало Руси», Франклін Шепард, Москва. – 2000: «Одне з найбільш яскравих доведень раптової могутності Русів містить твір Костянтина Багрянородного, укладеного приблизно у 950 році. Розділ IX цього твору відображає спосіб життя русів і їх щорічні подорожі до Константинополя» (див. ст. 178-179). Саме з 948 року щорічно у травні і липні з Києва у далеку столицю Ромейської імперії по Дніпру і Чорному морю почали вирушати два величезних торгових каравани. Той, що відправлявся у липні, приходив з північних земель далекого Новгорода. За дві тисячі кілометрів цісар Візантії відчув, але не зрозумів, що «закрився» вхід на Волгу – давній торговий шлях.

Місцем згуртування, налаштування, спорядження був Київ. Візантійський імператор був добре обізнаний про міста і фортеці на Дніпрі. Він називає давній град Витачів, поряд давньоруські міста Халеп, Триполь. Цитадель останнього займала верхівку гори. В долині розкинувся посад, обгороджений з півночі річкою. З заходу і півдня – проритим до Дніпра каналом. Сюди під охорону стін міста можна було сховати не один десяток кораблів. Між Триполем і Витачівим могли пристати до берега одночасно сотні лодій. Тут, в одноденному переході від Києва, вони могли зробити безпечну стоянку на далекому і підступному шляху до Константинополя.

Вражає у переліку міст, згаданих імператором, Новгород. Там вже править малолітній син княгині Київської Ольги. Це тисяча кілометрів на північ, місяць часу при плавбі по течії.

Згадує Костянтин VII Смоленськ [Милиниска], Чернігів [Чернигога], Любеч [Телиуцы], Вишгород [Вусеград]. Грецький цісар оповідає про новий виріб плавзасобів – однодеревки-довбанки, по-грецьки моноксили. «Підвладні Руси слов’яни, що звуться кривичі і лучани [полотчани від міста Полоцьк, прим. авт.], і інші слов’яни вирубують за зими дерево на човни, і як прийде час, коли розтане лід, спускають їх у близькі озера. І як спустять їх у ріку Дніпро, їдуть цією рікою, приходять до Києва, витягають човни і продають Руси. А Русь купує самі кадуби. Розбивали давні однодеревні, брали з них весла, уключини до весел та інший припас і споряджали нові». Кожний моноксил містив 30-40 чоловік. [11, с.55] [12, с.81] У цьому творі руси розглядаються у якості загрози для «імператорського міста ромеїв», тому що від устя Дніпра, при попутному вітрі, лодії могли перетнути Чорне море менш як за 48 годин. Можливості, які надавали ці обставини для несподіваного раптового нападу, використали через півтисячі років запорізькі козаки. Бойові моноксили-однодеревки викликали сліпий жах і паніку в отаманському Стамбулі. Примари таких нападів не давали спокою, гнітили мешканців столиці і самого імператора, адже декілька років тому стали дійсністю. Руси на чолі з князем Ігорем, несподівано атакували і спустошили узбережжя міста в 941 році. [6, с.169] Тепер його нащадок син Святослав правив у Новгороді. Влада у русів виявилася спадковою. Перейшла до княгині Ольги без кровопролиття. Для політичного життя Візантійської імперії це було неприродно, дивовижно. Там зміни проходили часто в зв’язку з раптовою смертю очільника держави. Як приклад, протягом 20 років в кінці VII – на початку VIII століття в Константинополі змінилося сім імператорів. [13, с.257] [4, с.194]

Християнський милосердний бог опікував імператорів при владі. У Руси були суворі скандинавські боги. Вони були завжди поряд, особливо у боях. Військовці захищали богів, а боги боронили військовців. Були вони поблизу після відходу у вічність. В житті після смерті. [14, с.255-256] [ ] Про це імператор не міг знати, не відав він і того, що династія Русів більше ніколи не потрапляла в становище, коли нащадком Київського престолу була дитина. Довкола величезна невпорядкована країна. [6, с.435] [15, с.32-33]. Жорстока іноземна дружина, незримі суворі скандинавські боги і вона – слов’янська княгиня. Вона одна, чоловіка вже нема. Непокірні древляни розірвали його живцем. Смерть була, безумовно, звичайною подією у житті військовців. Але не в такий спосіб, як у конунга Інгвара. Родом він був із Скандинавії. В сучасній Швеції, у місті Норрчепинг можна побачити пам’ятник у вигляді лодії на честь очільників-військовців, які довгий час перебували в наших давніх землях – конунги: Рюрик (Рерик), Олег (Олаф), Ігор (Інгвар). [16, с.117] Перші особи, очільники військової дружини Руси. Мовою північної Європи конунг – «людина з роду богів», або «син знатної особи». Вони очолювали збройні сили. Захищали землі для спокою і безпеки, оголошували війну, визначали напрям, мету, час для нападу. Страшною була смерть військовця поза полем бою, який не здійснив подвигу. Відхід у вічність був ганебним і жахливим своєю безславністю. Смерть з мечем у руках гарантувала воїну місце на посмертному бенкеті в палатах військового раю Вальгалли. Його валькірії, діви бойовища, відносили в палати верховного бога Одіна, покровителя військовців, захисника героїв. У палаці 540 просторих приміщень для зборів. Там мешкають військовці загиблі. Тут їдять м’ясо дикого кабана, вепра Сехрімніра і п’ють як старий мед, молоко кози Хейдрун.

Померлий продовжував жити в родовій славі, пам’яті нащадків, у названому його іменем хлопчику. Вважали, що «вдача» померлого переходить до новонародженого. Люди півночі суворо дотримувалися законів. Якщо обряд виконувався з порушенням, то відкривався «кордон» між своїм і чужим світом. В життя входило безладдя, робило людей вразливими до нападів ворожих сил. Тому у надзвичайних обставинах треба виявляти надзвичайну силу волі. Саме такі властивості притаманні конунгам. Це надавало благополуччя для підданих і процвітання країни. У мужньої жінки будуть подібні діти. Як казав один славнозвісний конунг: «Я вибирав для своїх синів матір, яка передасть їм безстрашність». [17, с. 78-79] З цього і слід вдивлятись у подальші дії княгині Ольги у ставленні до бунтівників. За вбивство чоловіків конунгині мстились знищенням цілих міст. Так зробила Кримхильда в «Пісні про Нібелунгів». [5, с.24] Кров можна було змити тільки кров’ю.

Перше посольство від винуватців, що відчули свою провину і пропонували стати жінкою князя Мала, отримало кару. Наказала кинути в яму з палаючим дубовим вугіллям. Це була пожертва для богині підземного царства Хель. Вона опікувала померлих у мирний час. Саме такою була смерть Інгвара. Спалення другого представництва в лазні – чергове жертвоприношення. Заживо згорілі у полум’ї ритуального вогнища кривдники підносились до бога Тора, захисника світоладу. Бо сталось надзвичайне: підвладні умертвили володаря. Третя пожертва відбулась під час тризни, на могилі померлого. За літописом загинуло п’ять тисяч древлян. Це була присвята богу військової магії, охоронцю і захиснику героїв, владиці військового раю Одіну. [14, с.255-256] Триразова розправа призначалась для прихильності жорстоких богів холодної і далекої батьківщини військовців скандинавів. Богобажана, богоприємна Велика княгиня, жінка конунга Інгвара – слов’янка Ольга прийняла владу по закону успадкування, відповідної згоди військових скандинавських богів. «Вогняна коронація» здійснилась. Іноземне військо визнало княгиню. В подальшому відбувся каральний похід на Іскоростень. Символічним було те, що шестирічний Святослав першим кинув спис на місце розташування ворожих сил. Знак присвячений богу Одіну. Військо визнало спадкоємця влади.

Відмінне знання вимог, найвищих військових законів, Ольга використала для поновлення доброго імені конунга Інгвара і загальної думки про нього. Він залишився у пам’яті нащадків достойною й історично заслуженою особою. Десяток спадкоємців отримали його ім’я серед князів Київської Русі. Ім’я Інгвара, Ігоря, було доволі поширеним серед князів, при чому в обох варіантах. Це свідчення про збережену і поширену пам’ять його першого і відомого носія. «Слово о полку Ігоревім» згадка про історичну постать значно меншої величини і непомітний подвиг Великої жінки слов’янки у ставленні [18, с.19] до свого чоловіка військовця, іноземця.

Всього цього, Костянтин VII, імператор Візантії, не міг знати. Навпаки, він був упевнений, що і подалі існувало так зване полюддя. Основа військового господарювання у землях Руси. Скандинави-загарбники збирали данину в найпримітивнішій і насильницькій формі. Ромейський цісар писав: «Коли наступає листопад, одразу ж їхні князі виходять з усіма росами з Києва і вирушають у полюддя, що йменується кружлянням, а саме – у Славінії (союзи племен) древлян, кривичів, сіверян та інших слов’ян, що є данниками росів. Перебуваючи там протягом усієї зими, вони, починаючи з квітня, коли розтане крига на річці Дніпро, знову повертаються до Києва». Зібравши данину, пливли до Константинополя, продавати награбоване. Ісламські мандрівники і географи чітко визначають дії русів. За свідченням Ібн Русте, Гардизі, Ібн Хардабек, Мубарак-шаха, руси учиняли напади на слов’ян. Продавали їх в якості рабів хазарам і булгарам. «Сівба їх – грабіж слов’ян». Військовці грабували припаси слов’ян, щоб харчуватись самим. Дії загарбників складалися у спустошуванні невеликих місцевостей, щоб примусити сплачувати данину. «Постійно по сотні по дві ходять на слов’ян». [16, с.144].

Дружини військовців-скандинавів носили назву Русь. Прибули в землі Східно-слов’янської рівнини у 755 році. Завойовники не могли колонізувати 4 мільйони населення, розкидане в поселеннях на величезних просторах, не допомагали десятки тисяч озброєних вояків. Тому щорічно, в найважчу пору року, творили грабунок, насильство, розправу. Це була жалюгідна подібність влади. Як вони називали «справа війни». Основною метою було «полювання» на людей «полюддя». Работоргівля давала найважливіший прибуток. [16, с.149] [20, с.139]

Смерть конунга Інгвара ознаменувала той день, коли спустошена земля і розорена людність не могла дати щось значуще. Навіть сама смерть останнього очільника дружини Руси від рук пригноблених і нескорених слов’ян висвітлює недосконалість влади. Не царська справа займатись здирництвом зі своїми підлеглими. Не було державності. Не було влади на місцях. Були Закони війни і Закони сили. [19, с.74, 138, 139] Все це припинила княгиня Ольга. Полюддя зникло.

Імператор Костянтин Багрянородний допустив помилку в думках і своєму трактаті. Саме з недоладною смертю останнього скандинавського очільника військової дружини Русі перестало існувати «полюддя». Виразне свідчення вимальовується навіть в календарному часі події. Велика Княгиня виходить з Києва 11 квітня. Рання Пасха 19-річного індикта наочно свідчить про початок нового життя в землях Східно-слов’янської рівнини. Напрямок чітко означений – далекі північні землі. Мета руху – облаштування кордонів і діяльності людності. Вона починає свою державну ходу саме з того часу, коли військові-попередники закінчували збройний жахливий грабіж – квітень.

Відомо, що саме Ольга вперше означила географічні кордони присутністю озброєної варти. І не тільки на північному сході і заході. Визначились межі з Польщею. Саме вона використовує війська осілих на кордонах держави торків і берендеїв для захисту від хазарського каганату [5,ст..12] [21,ст..55] Розмежовує внутрішні одержавлені землі. Для цього використовує розгалужену і багату сітку рік Східноєвропейської рівнини. Біля гирл, на водних входах, в окремі берегові державні землі розміщує табори військовців, поряд з цивільними Погостами.

Облаштування пересічних земель може надати Погост на річці на Стир. Тепер це селище міського типу на півночі Рівненської області. Його відповідність і одночасність з літописними погостами на гідронімах Лузи і Мсті доведено науковцями в XIX столітті. Закріплено у двох європейських визнаних джерелах: «Энциклопедическом словаре» т. XXIV (Ф.Брокгауз, І.Ефрон) і у Словнику географічному Польського королівства та інших земель слов’янських (мова польська) т. VII. В останньому сповіщається про наявність біля Погосту Зарічного військового, укріпленого валами і ровами, невеликого за розміром городища.

Слід зауважити, що таких довгочасних військових укріплень, супутників погостів, близько 400 в землях Київської Русі. Це початок княжої доби, а в археології – доба городищ, за найбільш прикметними пам’ятками, тисячолітні ознаки «державної ходи» слов’янської княгині. Саме вони до цих пір відповідають словам з літопису «по всей земле». «Іде» - виводить з Києва Русь – іноземну військову дружину. Хода Ольги 947 року означилась військовими таборами. Розміщалися для постійного перебування в певних географічних місцях. Означили кордони «внутрішніх одержавлених земель». Представили собою місцеву владу. «Брала землі в свої руки» - дуже точний вираз: саме землю. Держава – це перш за все земля. [24,ст..44] «Тільки оповита сіткою погостів і міст, могла зберегти свою державну єдність багатоплемінна земля». [5,ст.125]

У літопису з IX століття з’являється термін «Руська земля»; там також вислови «Лядська земля», «Угорське…», «Грецька земля» виступає в значенні держави. Слово «держава» староболгарського походження, прийшло з літургійними книгами. Первинне значення «могутність», «панування», «влада». [25,ст. 54] Все це розпочалося в перші і послідуючі роки володарювання княгині Ольги.

Костянтин Багрянородний відчув народження нової держави, але не усвідомив, що відбулось.

На сторінках свого трактату він описує появу фемного устрою Візантійської імперії. Це означало певні окордонені землі, на які поширювалась військова влада і виконавча відповідальність. Там певний військовий підрозділ постійно перебував у мирний час. Відповідний земельний простір виявляв собою адміністративну одиницю. Військова і цивільна влада у фемі поєднувалась в одне ціле. Очільник був одночасно командиром і головою цивільної влади. У Ромейській імперії такий устрій створювався поступово. Впродовж двох століть. Його робили військові іноземці за відповідні гроші. [26,ст. 254]

Велика княгиня Ольга зробила подібне за 20 років своєї влади тихо і непомітно. Здійснила те, на що не були здатні скандинави конунги за 200 років перебування в землях Східноєвропейської рівнини. Таким чином державність Київської Русі розпочалася з виводу військовців іноземців з центрального, владного Міста. Відбувся поділ дружини Руси на частини, розподіл біля погостів. Останні знаходилися в доцільних місцях на гідронімах. Означали своєю присутністю політичну волю княгині: кордони і владу, входи на водних шляхах в одержавлені і природно окордонені землі. Постійне перебування протягом року державних службовців супроводжувалось не тільки охороною внутрішніх меж. Застосування плавзасобів робило владу рухомою. Велось постійне спостереження, облік і нагляд за порядком життя місцевого населення. Це були перші державні службовці в Європі, «шерифи X століття». Невеликі загони військовців були «озброєні» законами мирного часу. Якщо княгиня Ольга виявила відмінне знання найвищих скандинавських військових правил, чудово використала для легітимності (визнання своєї влади), то можна впевнено стверджувати, що вона знала і цивільне право. Воно почало діяти в Норвегії з 940 року. У Київській Русі отримало назву «Руська правда». В часи Ярослава Мудрого набули письмового викладу. Склали основу Першому і послідуючим двом Литовським Статутам, які убезпечували державне життя в наступних століттях на наших землях. [27,ст. 50-60]

Становленню прав і порядку сприяв розповсюджений у Європі закон майорату. Нерухоме майно, землю успадковував старший син у сім’ї. меншим клали меч або кинджал у колиску. Пам’ятка-нагадування: все, що необхідно для життя, повинен добути зброєю. Саме з таких позбавлених «спадщини» і Батьківщини складались військові дружини.

Княгиня Ольга дала в землях погостів для них владу. Відчуття господарів тисяч людей в сотнях і тисячах поселень. Такого вони були позбавлені у своїй суворій і бідній на землі батьківщині. Ні в одній країні Європи такого їм не могли запропонувати. «ніяка ціна не може бути високою за будь-яке незвідане відчуття» (Оскар Уайльд).

Тепер невеликі озброєні загони постійного перебування не порушували природну течію життя корінного населення, яке через «полюддя» зникло на дві сотні років.

В таборах біля погостів проходили вишкіл вітчизняні вої. [ 21,ст. 4 ] Створились осередки взаємозбагачення двох культур: скандинавської і слов’янської. [ 28,ст.12-15] І Святославу, сину Ольги, вже не треба було «ходити» «за море» по військо, як його батьку, Інгвару після поразки 941 року. І не треба було просити допомогу у північних спільників через десяток років у майбутньому. Ольга зробила Імперію. Примусове державне об’єднання декількох народів (етносів), поєднаних родовими відносинами, мовою в обмежених земельних просторах.

Таким чином відбувся непомітно гендерний, етнічний перелом і перехід від військової до цивільної влади. Київська Русь ставала потужною слов’янською державою. Зникли назви племен, удільних князів, поступово руйнувався родовий устрій давньої людності.

Здійснювалось передбачення і побоювання Костянтина Багрянородного, імператора з далекої Візантії. Але він так і не дізнався, що Велика княгиня зробила погости – слов’янські феми. Все це почалось 11 квітня 947 року.

Як тоді, так і в наш прагматичний і цинічний час пригадується давня думка Радхакрішнани: «У найважчі часи волелюбний творець завжди посилає людям своїх пророків і вчителів, щоб вивести з темряви самопожирання і зневаги, щоб утвердити таку просту і складну водночас істину: єдина справжня перемога – це перемога духу».

Пам’ятник Великої княгині Ольги поряд з Апостолом на Михайлівській площі у Києві мовчазно стверджує слова про засновницю нашої державності».

Список використаних джерел:

1.Фроянов И.Я. Рабство и данничество у восточных славян (VI-X в.). – СПб: Изд-во СПбГУ, 1996. – с. 42.

2. Повесть временных лет / подг. текста, пер. ст. и коммент. Д.С. Лихачев; ред. В.П. Адриянова-Перетц. – 3-е изд. – СПб: Наука, 2007. – с. 29.

3. «Русский хронограф». – М., 2008. – с. 29.

4. Поль, Лин фон. Тайны Киевской Руси / Лин фон Поль. – М: АСТ; СПб: Астрель, 2008. – с. 96.

5. Святая Ольга. Владимир Святой: сборник / сост. Н.Н. Лисовой, М.Б. Поспелов. - М: Новатор: Кренов, 1996. – с. 179.

6. Франклин С. Шепард. Начало Руси (750-1200). – СПб, 2000. – с. 168.

7. Карамзин Н.М. Предания веков: сказания, легенды, рассказы из «Истории государства Российского» / Н.М. Карамзин. – М.: Просвещение, 1969. – с. 88

8. Полонська-Василенко Н. Історія України / Н. Полонська-Василенко. – Мюнхен: Укр. вид-во, 1972. – Т.1. До половини XVII сторіччя. – с. 100.

9. Толочко О.П. Київська Русь / О.П. Толочко, П.П. Толочко. – К.: Альтернативи, 1998. – с. 79-80 (Україна крізь віки, т.4).

10. Крип’якевич І.П. Історія України / І.П. Крип’якевич. – Львів: Світ, 1990. – с.23, 31.

11. Перхавко В. Торговый мир средневековой Руси / Валерий Перхавко. – М.: Academia, 2006. – с.49, 55.

12. Історія Українського війська. Видання Івана Тиктора. – Львів, 1936. – с. 81.

13. Становление християнского мира / Беспалов Ю.Г., Беспалова Н.Ю., Носов К.В., Бадаев Д.В. – Харьков, 2002. – с. 257.

14. 200 мифов народов мира. Составитель Пернатьев Ю.С. – Харьков, Белгород, 2014. – с. 255, 256.

15. Іванченко Р. Історія без міфів. – К.: МАУП, 2006. – с. 32-33.

16. Чугуенко М. Шокирующая Украина. – Харьков, 2002. – ст. 117, 149.

17. Будур Н. Повседневная жизнь викингов IX-XI века. – Москва: «Молодая гвардия», 2007. – с. 78, 79.

18. Д.В. Журавльов. Хто є Хто в українській історії. – Харків. – с. 19.

19. М. Золотаревский. Образование древнерусского государства. – Иерусалим, 2005. – с. 74, 138, 139.

20. Гвин Джонс. Викинги. Потомки Одина и Тора. – М.: ЗАО Центрполиграф, 2003. – с. 139.

21.Петков С.Варяги: Государства викингов в Северо-Восточной Европе-Запорожье: КПУ,2009 ст. 55.

22. Энциклопедический словарь / Ф.А. Брокгауз, И.А. Эфрон-СПБ: Тип.Акц.о-ва Брокгауз-Эфрон 1890-1907 т.24-ст. 36-37.

23. Slownik geogzaficzny Kpolestwa Polskiego i innych Krajow Slowianskich pod red. Bronislawa Chlebowskiego. Filipa Sulimezskiego.-Wazszawa: т.7.-5. 519,520.

24.М.Золотаревский Образование древнерусского государства. – Иерусалим 2005 ст. 44.

25. Наконечний С.П. Украдене ім”я.Чому русини стали українцями.-Львів 2001 ст..54

26.Беспалов Ю.Г.,Беспалова Н.Ю.,Носов К.В.,Бадаев. Д.В.Становление христианского мира.-Харьков 2002. ст.255-256.

27.Яковенко Н.М. Українська шляхта (з 14 по 18столиття) К.ст. 50-60.

28 .Славяне и скандинави (сб.ст.) пер. с ним. М.»Прогрес» 1986- ст. 12-15, ст.233.

 

Державність Київської Русі