Україномовна книга у протистоянні з чужомовною друкованою продукцією

У перші роки незалежності Українська держава задекларувала підтримку видавництвам, видавничим організаціям, поліграфічним та книготорговельним підприємствам, які випускали або розповсюджували не лише 50 відсотків продукції державною мовою, а також малотиражним (до 5 тисяч примірників) виданням мовами нечисленних національних меншин. Ця підтримка стосувалася надання пільг щодо сплати податків та зборів. Водночас її слід розцінювати, як ознаку одного з перших етапів запровадження режиму найбільшого сприяння україномовній книзі. Однак декларація так і залишилася багатообіцяним законодавчим оповіщенням, від якого національне друковане слово і, зокрема, книжкова продукція, отримали небагато.

У конкурентному протистоянні з чужомовною книгою (а в першу чергу з російською) україномовні видання на практиці виявились малозахищеними. Адже на територію України майже безперешкодно проникала і завозилася офіційно як імпорт велика кількість книжкової продукції, що виготовлялася в Російській Федерації за значно нижчими від українських цінами на поліграфічні роботи, папір, фарби, інші витратні матеріали. Природно, при реалізації чужомовні книги ставали привабливішими і доступнішими для споживачів. Дійшло до того, що деяким видавництвам стало набагато вигіднішим замовляти виготовлення своїх книг на російських поліграфічних підприємствах. Цим особливо вміло й послідовно користувалися приватні видавничі структури, які мали належні обігові кошти, добре налагоджені зв’язки, транспортні можливості.

Набагато важче і складніше доводилося видавництвам державної форми власності. Хоча й певна частина видавничої діяльності залишалася в руках держави і її намагання законсервувати дещо з минулої управлінської системи проглядалися реально, все ж творчі колективи видавництв ставили перед собою завдання не простого виживання, а широкого розвитку й удосконалення, подолання кризових явищ у книговидавничій справі. Йшлося про завоювання належного місця в конкурентній боротьбі, про можливості задовольняти насущні потреби україномовного читача. Свої особливі ніші в цьому процесі зайняли такі державні видавництва, як «Освіта» (Ірина Подолюк), «Либідь» (Олена Бойко), «Веселка» (Ярема Гоян), «Світ» (Ігор Мельник), «Вища школа» (Олег Добровольський), «Мистецтво» (Ніна Прибєга), «Наукова думка» (Ігор Алексеєнко), Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана (Михайло Зяблюк).

Яскравим прикладом досягнення націотворчої мети став львівський «Світ», книги якого здобули широку популярність і, насамперед, своїм тематичним спрямуванням. До них належать книжкові серії «Пам’ятки історичної думки України», «Подвижники української науки», «Народознавчі студії», «Подвижники національної ідеї». Цей період характеризує зусилля працівників видавництва, котрі «прагнули віднайти такі книги, які не лише збагатять творчі здобутки колективу, а й забезпечать потрібні для повноцінної діяльності колективу фінансово-економічні показники, гідний імідж у суспільстві»[31].

Значний досвід роботи з випуску наукової та навчальної літератури, а також плідне співробітництво з авторитетними науковцями західного регіону дали змогу видавництву «Світ» насамперед зосередитись на національних пріоритетах книжкової продукції, адресованої студентам вищих навчальних закладів. З поміж видань, які стали їм надійними помічниками – «Писемні джерела України», «Українське мистецтво», «Українська культура: історія і сучасність», «Етнографія України», «Соціально-економічна географія України», «Історія української літератури». Такий же підхід здійснювався щодо вкрай потрібних молодій державі підручників та посібників для середньої школи. Всеукраїнським підручником став «Буквар» Ольги Хорошковської, великою популярністю почав користуватись посібник з логічного мислення «Планета Міркувань» Ольги Гісь, зошити з математики «Пригоди математичної точки». Видавництво подбало і про тих, хто прагнув не лише вивчати, а й поглиблювати свої знання, вдосконалювати навички спілкування українською мовою. Добре впорядкованими, глибокими за змістом вийшли книги «Основи культури мовлення», «Українське термінознавство», «Антисуржик», «Культура рідної мови».

На противагу російськомовній довідково-енциклопедичній літературі «Світ» почав випускати для широкого загалу такі українськомовні книги, як «Правила та безпека дорожнього руху», «Слов’янська кухня», «Азбука харчування», «Старовинні способи догляду за садом-городом», «Довідник садівника», «Довідник українського рибалки». При цьому видавництво зуміло забезпечити набагато нижчу ціну порівняно з подібними друкованими порадниками, що проникали з-за рубежу. Авторами й упорядниками цих книг, що випускалися дуже великими тиражами, виступали досвідчені люди, науковці, практики-професіонали. Серед конкурентоздатної довідникової літератури «Світу» популярність на книжковому ринку завоювали «Українсько-російський і російсько-український словник», куди ввійшли слова відмінної лексики, які викликають певні труднощі при перекладі їх російською чи українською мовами, а також «Орфографічний словник польської мови» та розмовник футбольного вболівальника (українсько-англійський і англо-український).

На «словниковий голод», який тривав за радянських часів, здійснювали наступ й інші видавництва, де особливо відзначився київський «Перун». Створена тут у 1993 році спеціальна редакція «Український словник» за короткий час зуміла організувати авторські колективи, підготувати і випустити 12 словників з шести європейських мов – англійської, іспанської, італійської, німецької, португальської, французької. Цілком новим явищем в українському словникарстві стала поява французько-українського словника із транскрипціями гніздових слів. А, скажімо, португальсько-український словник, випущений «Перуном», вперше зміг на рівних конкурувати з португальсько-російським. Ці та інші досягнення відчутно вдарили по російському пануванню у сфері словникотворення для різних галузей людської діяльності. Це ж видавництво з фахівцями Національної академії наук України створило українсько-російський словник наукової термінології. По суті, таке сталося в історії вперше: адже в роки імперського та радянського деспотизму завжди йшлося тільки про наукові словники, що визначалися як російсько-українські.

У протистоянні з чужомовною друкованою продукцією в перші роки незалежності україномовна книга не дістала яскраво вираженої державної підтримки. Здебільшого це пояснювалося відсутністю політичної волі тогочасного керівництва, його неспроможністю виокремити національні пріоритети, поставити їх вище партійних, які міцно сковували державницьку діяльність депутатського загалу, виконавчих органів влади. Водночас в Україні діяла потужна «п’ята колона» - великі групи людей, однозначно орієнтованих на північно-східного сусіда, які чинили шалений опір всьому суто національному. Маючи відчутні впливи в урядових колах, вони постійно добивалися відтягування прийняття законів, постанов, міністерських рішень щодо підтримки українського книговидання.

І все ж після багатьох вимог, протестів видавців, наполягань громадських організацій було розроблено Закон України «Про державну підтримку книговидавничої справи в Україні», а для його реалізації підготовлено кілька підзаконних актів – постанов Кабінету Міністрів. Фахівці передбачали дуже суттєві і конкретні заходи. Йшлося, наприклад, про порядок спрямування коштів, що виділялися після надання податкових пільг, на переоснащення видавничо-поліграфічної бази, розроблення та запровадження новітніх технологій, розширення виробництва книжкової продукції. Іншим проектом розроблявся порядок ведення обліку отриманих валових доходів і валових витрат під час проведення видавничої діяльності, виготовлення та розповсюдження книг. Було зібрано й подано на розгляд Уряду перелік, необхідні обсяги та цільове використання товарів, які не виробляються в Україні, але ввозяться на митну територію України для використання у видавничій справі, а також при виготовленні книжкової продукції вітчизняними підприємствами. Так само з’явився у вигляді проекту постанови порядок звільнення від оподаткування операцій з виконання робіт та надання послуг у видавничій діяльності.

Прийняття цих документів, певна річ, дало б змогу не лише поліпшити загальний стан випуску української книги, а й посилити її конкурентоздатні можливості, зокрема у протистоянні з чужомовною друкованою продукцією. Нерішучість, половинчастість рішень законодавчої та виконавчої влади, що стосувалися видавничої сфери, пригальмували її розвиток, ставили українське книговидання в невигідні умови, змушували видавництва значно підвищувати ціни на свою продукцію.

Про цей період з болем писала в журналі «Друк і книга» директор спеціалізованого державного видавництва Олена Бойко: «Мабуть, ніде в світі не було такого, що творилося впродовж останніх років з наданням режиму найбільшого сприяння вітчизняній видавничо-поліграфічній сфері, книговиробництву зокрема. Здається, це було схоже на гру кішки з мишкою: то мало не конституційною більшістю приймався закон про державну підтримку книговидавничої справи – і видавці стрибали до неба. А то ставало відомо, що немає і не скоро будуть до нього відповідні кабмінівські постанови – і гіркота охоплювала душу від несправедливих затягувань»[32].

Незважаючи на це, видавництво «Либідь» продовжувало випускати унікальні книги, повертаючи читачеві цінні дослідження українських вчених і громадських діячів минулого, які впродовж багатьох років перебували під забороною. Вони виходили переважно в серіях «Пам’ятки історичної думки України» та «Літературні пам’ятки України», де побачили світ повернуті із забуття праці Миколи Костомарова, Михайла Драгоманова, Володимира Антоновича, Леоніда Білецького, Олександри Єфименко. Особливий резонанс мала збірка ключових українознавчих праць видатного вченого-енциклопедиста Михайла Максимовича «У пошуках омріяної України». Адже більшість його дослідницьких статей востаннє публікувалася в 70-80-х роках ХІХ століття і віддзеркалювала новий етап розвитку українства та формування національної самосвідомості. Випущена на добротному папері з елементами його декору, щедро ілюстрована матеріалом, який допомагав відтворювати колорит давніх епох, ця книга виявилась досить конкурентоздатною і на російськомовному книжковому просторі, оскільки всі тексти Максимовича подавалися в оригіналах, створених російською мовою.

У нелегкому протистоянні з чужомовною друкованою продукцією потрібну винахідливість виявляв творчий колектив київського видавництва «Дніпро». Готуючись до 200-літнього ювілею Миколи Гоголя, було вирішено випустити його всесвітньо відому повість «Тарас Бульба», в якій відображено боротьбу українського народу за свої національні права. Унікальний спосіб виконання цього видавничого проекту запропонував відомий письменник і перекладач Василь Шкляр разом з художником-графіком Сергієм Якутовичем. Серцевиною творчого задуму був не лише принцип розворотного розташування тексту (ліва сторінка – український, права – російський), великоформатного використання ілюстрацій, а й те, що український переклад здійснювався за першотвором, що побачив світ 1835 року у збірці «Миргород». Саме ця, найперша редакція повісті широкому читацькому загалу фактично невідома, оскільки був канонізований зовсім інший, перероблений автором варіант, опублікований аж через сім років. П’ятитисячний тираж книги швидко став раритетом, здобув популярність і на російськомовному книжковому ринку.