Зросійщення як фактор політики 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Зросійщення як фактор політики



Неукраїнської влади

Як за часів президентсва Леоніда Кучми, так і за правління Віктора Януковича, мовна карта найінтенсивніше розігрувалася під час передвиборних кампаній. Розрахунок був простий – завоювати прихильність найбільш зросійщеного електорату густонаселених східно-південних районів України. Винесемо за дужки брудні технології президентських перегонів – ними грішили під час усіх виборів. Нас цікавить т.з. «мовне питання», яке постійно використовувала «п’ята колона», на яку спирався також і Янукович.

У передвиборчій програмі кампанії 2010 року Партія регіонів знову обіцяла надати російській мові статус другої державної. Перемігши, Янукович зовні ніби пригальмував із узаконенням обіцянки. Причина полягала в тому, щоб не дратувати, принаймні, дочасно проукраїнськи налаштоване населення Західної та Центральної України. Проте, це зовсім не означало, що він про свою обіцянку забув. Просто прямі і безпосередні дії щодо русифікації України було перенесені на пізніший термін – ближче до президентських виборів 2015 року. А тим часом у державі здійснювалося повзуче зросійщення. На керівні посади в уряді, в областях і районах призначались переважно російськомовні вихідці з Донбасу. Гострослови пропонували: замість стягувати донбасівців до Києва, краще перенести столицю до Донецька – дешевше буде.

Що ближче було до нових президентських перегонів, то інтенсивніше і наполегливіше пануюча у минулому складі Верховної Ради фракція Партії регіонів, нехтуючи Конституцію, порушуючи парламентський Реґламент, підрихтовувала існуючі закони, вносячи до них поправки на користь російської мови. Так, наприклад, було законодавчо зменшено з 50 до 25 відсотків квоту українськомовної продукції (виробленої в Україні) в радіо- та на телемовленні. Не маючи можливості надати російській статус другої державної мови – це надто тривала процедура, бо треба було б вносити зміни до Конституції, для чого потрібно не менше трьохсот голосів, яких не так просто було мобілізувати, регіонали-українофоби пішли обхідним шляхом. Прикриваючись, як фіговим листком, Європейською Хартією регіональних і міноритарних мов, перекручуючи та довільно трактуючи її, протягнули Закон «Про засади державної мовної політики». Так було створено вакуум щодо юридичного режиму функціонування української мови як державної. Тимчасом російську в Україні аж ніяк не можна віднести до мов національних меншин, які потребують законодавчого захисту, – їй не загрожує занепад і зникнення, вона є не тільки поширеною, а подекуди й аґресивно домінуючою. Законом Ка-Ка скористалися (а скоріш за все їм доручили ним скористатися) керівники східних реґіонів, де в місцевих Радах проголосили її реґіональною. Процес зросійщення, попри протести українськомовного населення, набрав нових обертів.

Які ж чинники сприяють цьому процесові та прискорюють його?

Передусім поведінка і приклад перших керівників держави. Янукович, хоч і з натугою, та все ж оволодів українською і у виграшних для нього ситуаціях використовував її, та, перебуваючи на Сході та Півдні, спілкувався російською.

А от прем’єр-міністр Ніколай Азаров без найменшого сорому послуговувався російською, а за необхідності зрідка намагався звертатися українською, але навіть з написаного папірця калічив її, запевняючи, що країну довели до кризи і занепаду не він з Януковичем, а виключно «попєрєднікі». В інтерв'ю ж відомому російському тележурналісту Володимиру Познеру, який також «прославився» українофобськими випадами, зробив відкриття:

«В Україні проживає понад 20 млн. росіян. Як вони почуваються? Напевно, так само, як і я. Яруська людина, 28 років живу в Україні. Звичайно, я вже себе відчуваю українцем, тобто, громадянином України». [19]

Лукавить прем’єр або свідомо, даруйте, бреше: Як уже підкреслювалося, в Україні за переписом населення 2001 року кількість росіян в Україні складала лише 8 мільйонів 300 тисяч осіб, або 17,3% усього населення. Що ж до другого твердження, то навряд чи хто в Україні вважає його українцем, та й сам він так вважати не може.

Практично майже всі міністри, за рідкісним винятком, також послуговувалися російською. Що ж тоді дивуватися, що жовта преса паплюжила нашого Пророка й Апостола Тараса Шевченка та інші вершинні постаті духовного життя народу – такі, як Іван Франко, Леся Українка?

Що ж тоді дивуватися, що інформаційному просторі української держави українська мова була майже витіснена як у книготоргівлі, друкованій пресі, так і в електронних засобах масової інформації?

Що ж дивуватися, що практично в усіх сферах культури все більше домінувала російська? У Національному палаці «Україна» здебільшого хазяйнували московські гастролери; у Національній опері західно-європейська класика ставилася у перекладах російською; масові шоу на кшталт «Чєловєка года» у прямій телетрансляції конферансьє вели двома мовами; європейські та вітчизняні футбольні матчі, які збирають біля телеекранів сотні тисяч фанатів, почали коментувати двомовно двома спортивними журналістами.

Чи не найбільшим україноненависником виявив себе Дмитро Табачник. Використовуючи відповідальну посаду міністра освіти і науки, яку тоді посідав, він завдав українській справі величезної шкоди. Це, зокрема, переведення так і не реалізованої до кінця 12-річної шкільної освіти до 11-річної, внаслідок чого українські діти були змушені вчитися за поганими, нашвидкуруч написаними, не узгодженими один з одним підручниками. Фактично проводилися деукраїнізація освіти й повернення в обіг старих радянських ідеологем. Істотно корегувалися підручники у бік викривлення і відступу від історичної правди при висвітленні Голодомору та діяльності Української повстанської армії.[20] Із програми ЗНО з української літератури на 2012 рік забрали романи про Голодомор. Ані «Марії» Уласа Самчука, ані «Жовтого князя» Василя Барки в переліку обов’язкових творів не було. Обурена цим відома українська письменниця Оксана Забужко так прокоментувала цей факт:

«Це манера кишенькового злодія-«тихушніка», який орудує тихцем (а це взагалі стиль роботи нашого міністра освіти Дмитра Табачника), і як мавпа з годівнички тягає банани, так він по клаптику тягає в молоді ті складові української ідентичності і самосвідомості, які дражнять «русскій мір». [21]

Згідно з проектом нових навчальних планів для 5-9 класів, міністерство за керівництва Табачника зменшило кількість уроків української мови та літератури, а предмет «Історія України» взагалі зник. Скорочено кількість уроків української мови до двох на тиждень. Кількість годин на вивчення української літератури у 7, 8 та 9 класах також зменшилися. Ще гірша ситуація з історією України: цей предмет як такий взагалі мав би зникнути з розкладу шкільних уроків (хоча традиційно викладався навіть у Радянському Союзі). Натомість повинен був з’явитися новий, інтегрований курс – історія, в якому мало бути поєднано всесвітню історію та історію України.[22]

Особистий приклад перших керівників держави, якщо він позитивний, має велике значення для громадян. На них нерідко рівняються, бо їх приклад стає орієнтиром у тих чи тих ситуаціях. У пресі було повідомлення, що колишній президент Франції, перебуваючи у Раді Європи, дізнавшись, що там з доповіддю має виступати представник його держави, вирішив послухати. Коли мовець почав доповідь англійською мовою, Жак Ширак демонстративно підвівся і покинув залу: він дав зрозуміти своєму представникові, що у Європейському Союзі робочою мовою, на ряду з англійською та німецькою, є і французька мова і ігнорувати її французу, м’яко кажучи, не етично.

Свого часу московське телебачення передало фрагмент офіційної зустрічі президента Росії Владіміра Путіна з канцлером ФРН у Москві: він вів розмову з високопоставленим німецьким візитером російською мовою через перекладача, хоча вільно володіє німецькою, бо багато років жив і працював у Німеччині. Цим він підкреслив, що цінує честь своєї держави і над усе ставить державну мову.

Вище ж керівництво Української держави – більшість членів Кабінету міністрів на чолі з прем’єром Азаровим, понад половину депутатського складу тодішньої Верховної Ради, величезна чиновницька рать, починаючи зі столиці аж до районної керівної ланки – не знали української мови, або знали, та принципово не хотіли послуговуватися нею. Власне, вони і були осердям російської «п’ятої колони» в Україні, метастази якої вразили весь державний організм.

Важко навіть уявити, що було б, якби в російській Думі хтось раптом заговорив мовою однієї з нацменшин імперії. Не кажучи вже про українську. Або, у Бундестагу ФРН хтось ризикнув виступити англійською. Чи у Сенаті США робочою стала будь-яка інша мова замість англійської або поряд з нею. Такого бути не може: інакше добре відлагоджений державний організм почне давати збої, армія втратить централізоване управління, тощо. Швейцарію та Бельгію, на які посилаються адепти російської, відстоюючи двомовність в Україні, до уваги можна не брати: там не все так примітивно, як це намагаються подати наші домашні прихильники російської мови.

До речі, для українського політичного бомонду, зокрема і перших керівників, стало правилом, коли до них заговорять російською (навіть співгромадяни), відразу переходити на російську. Це хибно вважалося, та й досі почасти вважається, виявом ввічливості, високої культури, правилом доброго тону. Хоча насправді є ні чим іншим як виявом хохляцької меншовартісності. На жаль, це стосується навіть декотрих тодішніх лідерів опозиції, які принагідно не проти підкреслювати свою українськість. Насправді ж, ця українськість не органічна, а роблена, бо в душі вони були такими самими, як і регіонали, що молилися на Москву і підігравали Москві у мовному питанні. І не на людях, а між собою нерідко спілкувалися звичною для себе російською.

Відомий своєю гостротою журналіст Мустафа Найєм (до речі, не українець, який досконало вивчив мову країни, в якій живе) по гарячих слідах описав, як тодішня опозиція, діючи непрофесійно і мляво, не зуміла перешкодити регіоналам за 32 секунди ухвалити на засіданні Верховної Ради 5 червня 2012 року зловісний «мовний закон». У його репортажі з місця події є вражаючий епізод, коли він передає діалог розгублених депутатів-опозиціонерів російською мовою:

«Коли Яценюк закінчив, внизу його вже чекали Турчинов та Одарченко.

–Саша, давай людей! Надо ставить палатки! Срочно!

– Да-да! – погоджувався Турчинов. – Прямо сейчас надо ставить. Мы организуем.

–Юра, где твои люди? Давай их всех сюда, – звернувся Яценюк до Одарченка, який керував табором «Батьківщини» під Печерським судом. – Сколько у тебя палаток? Пять будет? Ставьте их прямо сейчас.

–А куда мы их поставим? – спитав Турчинов. – Надо в парке…».. [23]

 

Додати до цього нічого. Ось такі вони є – борці за українську мову: на словах полум’яні українські патріоти, а на ділі нічим не відрізняються від русофілів-реґіоналів…

Ця деталь досить промовиста. Проте є й інші з термінологічного ряду. Дехто з опозиціонерів (наприклад, той же Яценюк та іже з ним) замість чіткого й однозначного терміну «український народ» і досі вживають аморфний, який розмиває національне забарвлення, «народ України». А це, як кажуть, в Одесі, дві великі різниці. Звідси й похідні фрази. Скажімо, патріотичну офіцерську спілку назвали Спілка офіцерів України (СОУ). А чому не Спілка українських офіцерів (СУО)? У першому випадку назва за змістом означає, що до Спілки можуть входити всі офіцери, які мешкають в Україні. у тому числі й далекі від української ідеї. У другому – тільки офіцери українські, вірні своїй нації.

Ще одна мовна нібито дрібниця: замість говорити «в Україні» звикле кажуть «на Україні». Це не звичайна елементарна безграмотність. Адже ніхто замість «у Росії» не каже «на Росії». Бо йдеться про державу, а не про острів чи просто галявину. У нашому ж випадку усвідомлено чи спонтанно користуються давньою московською термінологією, коли Україну мали за російську околицю й інакше це словосполучення, ніж «на Украінє (на Украйнє)» не вживали..

Тому слід бути дуже пильними щодо термінології: у мовній справі безобидних дрібниць не буває.

Закон України «Про засади державної мовної політики», ухвалений депутатами-реґіоналами з порушеннями Реґламенту і здорового глузду, за суттю своєю мав антиукраїнське спрямування та суперечив українській Конституції. Він ще ширше відкрив шлюзи процесові подальшого зросійщення України. Як слушно зазначив екс-міністр закордонних справ Володимир Огризко, в умовах, коли за даними Асоціації видавців періодичної преси й Асоціації книговидавців лише 13% книжкового, 30% газетного, 10% журнального ринку становить українськомовна продукція, коли на телебаченні доля українськомовного продукту не перевищує 25%, підписання цього «закону» означає посилення дискримінації українців на своїй власній землі, у рідній хаті.[24]

Наведені дані Асоціації видавців періодичної преси та Асоціації книговидавців дуже приблизні. Точніші, вочевидь, мають бути в Міністерстві юстиції, куди передані функції реєстрації ЗМІ, і яке не поспішає їх оприлюднювати. Тим часом реальне співвідношення між російськомовними та українськомовними із зареєстрованих ще 2005 року близько 20 000 друкованих періодичних видань, було 80 на 20 відсотків на користь перших.

Нині фактором тотального зросійщення українського населення стало телебачення, яке фактично майже повністю є приватним і практично контролюються вітчизняними та російськими олігархами. Не так давно телеканал «Інтер» з великою помпою відзначав свій день народження – 16-річчя свого заснування – і порадував телеглядачів помпезним концертом. Ведучі – московські артисти Галкін та Королевська – відрекомендували «Інтер» головним телеканалом України. За весь кількагодинний концерт прозвучала лише одна українська пісня у виконанні Таїсії Повалій.

На інших телеканалах також панівною була (тай досі подекуди ще є) російська мова. Навіть опозиційно-прогресивний ТВі нерідко послуговувався російськомовними ведучими. На найдоступніших для широкого загалу телеекранах панувало повне засилля багатосерійних російських ментовських та воєнних бойовиків (тільки 2014 року, після оприлюднення епізоду, коли відомий російський кіноактор демонстративно вів кулеметний вогонь у бік позицій антитерористичної операції (АТО), були зняті з телевізійних екранів кінофільми за його участю. Радіоефір також заполонений російськими та російськомовними радіостанціями.

На превеликий жаль, значну лепту в процес зросійщення вносять спортсмени, особливо прославлені – як правило, всі вони у теле- та радіопередачах говорять російською. Особливо футболісти і тренери – і не тільки іноземні волонтери, а й свої, доморощені за рідкісним винятком, як, наприклад, футбольного тренера Мирона Маркевича та колишнього гравця мюнхенської «Баварії», а нині одного з російських клубів Анатолія Тимощука, спілкуються російською. Навіть репортажі з футбольних матчів, які дивляться мільйони вболівальників, стали вести двома мовами. Два коментатори сприймалися аж ніяк не органічно і зовсім не доповнювали один одного, а скорше один одному заважали. Хтось же давав таку вказівку. Зрозуміло, або владні структури безпосередньо або через власників телеканалів.

Найбагатша людина в Україні людина, відомий олігарх Ренат Ахметов, президент відомого футбольного клубу «Шахтар» пішов іще далі. Він свого часу запропонував змінити схему участі українських команд у змаганнях за кубки чемпіонів Європи та ліги Європи. Завжди на європейську арену виходили і виходять команди-переможниці національних чемпіонатів. Ахметов запропонував проводити чемпіонати Співдружності Незалежних Держав. Ідея настільки ж проста, наскільки й безглузда. Адже Україна навіть не була і не є дійсним членом СНД. До того ж, щоб проводити матчі за схемою «вдома – на виїзді» командам довелося б долати величезні відстані на терені колишнього Радянського Союзу – а це дорого і втомливо. І все заради одного – прив’язати популярні в народі ігри до Москви, як у територіальному, так і в мовному сенсі.

Хоч як прикро, але воду на млин зросійщення України лили і досі ллють представники дипломатичної сфери. Іноземні посли у нашій державі як правило, за рідкісним винятком, не знають української мови. Це можна пояснити відрижкою радянщини, коли російська була єдиною державною на всій території СРСР. Та хоч би там що, але це аж ніяк не свідчить про високу дипломатичну культуру.

Пригадую курйозний випадок перших років після проголошення Незалежності. У Києві на Печерську відкрилося посольство Китайської Народної Республіки і на огорожі особняка, де розмістилося китайське дипломатичне представництво, з’явилася вивіска китайською та англійською мовами. Газета «Вечірній Київ» вмістила на своїх сторінках репліку з фото про неповагу китайських дипломатів до країни перебування. Реакція була досить швидкою – редакцію відвідав перший секретар посольства, приніс вибачення і пообіцяв, що прикра помилка буде виправлена. Справді, злощасну вивіску зняли і незабаром натомість з’явилася нова: китайськими ієрогліфами та… російською мовою.

Нині ж, по двадцяти з лишком роках Незалежності, на превеликий жаль, українцям доводиться відстоювати свою національну мову. «Мовний» закон КаКа став сигналом для «узаконеного» посилення русифікаторських процесів в країні. Українофоби, «п’ята колона» цілилися в найболючішу точку українського суспільного організму. Адже мова потужна зброя в боротьбі за Українську національну державу, могутній засіб за згуртування і монолітність нації.

Проте, не можна не помітити, що в українському суспільстві посилився рішучий опір штучному й агресивному зросійщенню. У політиці свіжий струмінь внесло Всеукраїнське Об’єднання «Свобода», яке на позаминулих виборах стало парламентською партією. Одним з нагальних питань депутати-свободівці поставили українізувати Верховну Раду. Цим вони привернули увагу широкого загалу до цієї надзвичайно важливої проблеми. І дуже жаль, що партія «Свобода» на минулих парламентських виборах на якусь частку не подолала п’ятивідсоткового бар’єра. Проведені трьома солідними соціологічними структурами екзит-пули показували «Свободі» цілком прохідний бал та, на жаль, тільки у цієї партії прогноз не справдився. Досить прикра несподіванка…

Боротьба за реальне відновлення української мови як державної знаходить все більше прихильників. Крім Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка, яке, власне, відродившись із Товариства української мови, послідовно веде багато років відстоює повнокровне функціонування української мови на всій території держави, з’являються нові самодіяльні громадські організації, що ставлять такі ж завдання. Ширився народний спротив проти закриття українських шкіл на Донеччині та Луганщині. Триста українських інтелектуалів (творчої інтелігенції, політиків, юристів, громадських діячів) по гарячих слідах після ухвалення «мовного закону» створили Всеукраїнський комітет захисту української мови. Його діяльність свого часу підтримав відомий тоді політик, громадський діяч і бізнесмен Петро Порошенко. В областях, найбільше зросійщених, почали створюватися філії Комітету.

Питання мови стало широко коментуватися в соціальних мережах. Так, активісти спільноти «И так поймут», що обстоює право громадян отримувати інформацію про товари і послуги українською мовою, звернулись до шведської компанії з продажу косметики «Оріфлейм» з пропозицією українізувати версії сайту та сторінки у Фейсбуці. У відповідь консультант компанії Наталія Шинкаренко – а це тоді ще чиновниця Джанкойської держадміністрації в Кримської Автономії – нахабно зазначила російською: «Орифлейм» працює не для для українців, а в Україні». Обурені активісти закликали масово бойкотувати компанію. Намітилися перші зрушення: компанія на своїй сторінці у Фейсбуці почала перекладати новини українською мовою.[25]

Реакція на «закон Ка-Ка» була досить активна і наступальна. І це зрозуміло: адже мова є стрижневим фактором зміцнення національної безпеки. Тому і досі ведеться на неї шалений наступ по всіх фронтах. Минулий склад Верховної Ради змушений був під тиском того наступу відступити і зловісний закон не вдалося скасувати. Хоча фронт, навіть умовний, є фронт. Тому треба давати адекватну відсіч ворогам.

 

Відступ нинішньої влади

Наступ на українську мову в Україні не припинявся ні за радянських, ні за нинішніх часів. В ньому бере активну участь і наша північна сусідка Росія – як через свою «п’яту» колону, так, власне, і безпосередньо, виробивши відповідну політичну лінію.

Отже, фронт, попри умовність цього слововживання, є фронт. Тепер уже не фігуральний, а справжній. Перелякані Українським Майданом Путін і його поплічники пішли на пряму агресію проти України. Підступно анексували Крим, підтримали сепаратистів на Донбасі – потужним озброєнням та живою силою. Уже тривалий час ведуться справжні бойові дії…

Майдан кінця 2013 року що виник стихійно як протест проти зрадницької відмови тодішнього президента підписати угоду про асоціацію з Європою, і який режим Януковича намагався придушити силою зброї, перетворився на могутній народний спротив по всій Україні. Власне, Майданом стала вся країна. Народ не тільки змів ненависну кліку Януковича, а й, як бачимо, викликав серйозне занепокоєння у вищих колах Російської Федерації. Це занепокоєння вилилося в безпосередні агресивні дії Росії проти України. Спочатку – анексія Криму при повній безпорадності Верховної Ради України та відсутності уряду. Адже кримський антидержавний заколот можна було придушити в зародку: адже українських військ у Криму для цього вистачало. Проте з Києва йшли накази: за жодних обставин не стріляти. Завершилося не тільки приєднанням Криму до Росії, а й безпосередньою підтримкою з боку нашої північної сусідки сепаратистів у східних областях України не тільки озброєнням, а й військовою силою. Власне, розпочалася справжня війна.

На цю надзвичайну ситуацію український народ і українська влада відреагували по-різному. Майдан – а це вся країна – рішуче й героїчно став на захист незалежності України: добровольці масово рушили на Донбас. Влада ж сором’язливо назвала воєнні дії на Сході антитерористичною операцією – АТО. Нібито війни й немає. Не оголошено надзвичайний стан в країні. Не створено Ставку головнокомандуючого, яким за Конституцією має бути президент. Народ на президентських виборах дружно підтримав Петра Порошенка, обравши його у першому турі – адже перед цим він обіцяв за лічені дні покінчити з путчем сепаратистів. Та на ділі головнокомандувач опинився осторонь. Це можна зрозуміти – армія розвалена, генералітет гнилий, кадрова чехарда у військах, – але не можна виправдати.

Відомий російський письменник, автор популярних історичних романів, який проживає в Англії, Віктор Суворов в інтерв’ю львівській газеті «Експрес» висловився про події в Україні однозначно:

«…Про яку Антитерористичну операцію може йтися, коли бойовики мають танки, бронетранспортери, артилерію, з Росії стріляють далекобійні гармати, «гради» й «урагани»?.. Це ві-і-ійна! Війна за незалежність України. І коли ми це зрозуміємо, коли правильно все назвемо, ось тоді можна буде будувати справжню тактику та стратегію». [26]

Такої ж думки і широкий український загал. Майдан і розпочата Росією війна сколихнули в Україні небачений патріотичний рух: по всій країні замайоріли державні прапори, повсюди зазвучав Державний гімн. На східному фронті українці демонструють приклад небувалого героїзму. Серед добровольців значна частина російськомовних – наслідок свідомого зросійщення населення впродовж багатьох років. Та коли державі загрожує зовнішня небезпека, для патріотизму мова не завада. Проте таке становище аж ніяк не знімає проблему української мови в Україні. Верховна Рада минулого скликання цілком справедливо скасувала мовний закон Ка-Ка, але під тиском обставин відступила і заморозила своє ж рішення. В інавгураційній промові новообраний президент Петро Порошенко підтвердив конституційний статус української мови як єдиної державної. А незабаром він же подає до Верховної Ради законопроект (який і став Законом) про тимчасовий порядок місцевого самоврядування для окремих районів Донецької та Луганської областей в якому гарантується: вільне користування російською та будь-якою іншою мовою у суспільному і приватному житті.

Новообраний голова Верховної Ради Володимир Гройсман, у свою бутність віце-прем’єром у розмові з кореспондентом «5-го каналу» так прокоментував цей закон:

«Кожна громада має визначити статус мови сама. І це, за пропозицією Президента, має бути закріплено в Конституції України. Це буде друга мова, яку можна використовувати на рівні державної. [27]

Отже, за логікою наших очільників, кожна громада сама може обирати, якою мовою спілкуватися. Це прямий шлях до непорозуміння та розпорошення громад за мовною ознакою. Вочевидь, пан Гройсман не знає або забув біблійне сказання про Вавилонську вежу. Коли сини Ноєві знайшли в Шинеарському краї рівнину, оселилися там, то взялися будувати гігантську башту, вершина якої досягла б неба. Була тоді одна земля й одна мова. Коли Господь побачив їхнє творіння і їхню надію на могутність, то змішав їхні мови: люди перестали розуміти одне одного, розсіялись по землі, таким чином будівництво припинилося і задум їхній не збувся.

Висновок простий: у мононаціональній Україні має бути одна мова – українська. Адже мова – головний чинник національної безпеки. Адже не дарма під штучною проблемою нібито утисків російськомовного населення Путін розпочав військове вторгнення в Україну. Наші вороги добре розуміють, що єдина державна мова є головним чинником консолідації нації. А згуртована нація непереможна.

Відома російська опозиціонерка Валерія Новодворська ще 2013 року застерігала:

Регіональні мови означають лише одне: що південь України, схід і столиця Київ ніколи не вивчатимуть українську. Тому, що надається право говорити російською вічно. А це означає прив'язку до радянського минулого (але аж ніяк до Пушкіна з Толстим)... Це означає прив'язку до чекістської путінської Росії, прив'язку до радянської свідомості. [28]

Не треба бути пророком, щоб збагнути, що Закон про тимчасовий порядок місцевого самоврядування для окремих районів Донецької та Луганської областей, в якому зокрема надавалась можливість окремим регіонам самостійно обирати мову спілкування, був помилковим. На щастя, він не був реалізованим і президент Порошенко заявив, що зробить подання до Верховної Ради і він буде скасований.

Все це зайвий раз доводить, що поступатися основоположними принципами ніяк не можна. Отож відступ і хитання нинішньої влади у мовних питаннях не виправдані. Відступ на мовному фронті, як і на справжньому, веде до поразки. Будемо сподіватися, що нинішня українська влада це зрозуміє.

 

 

Віктор Набруско,

кандидат політичних наук,

секретар Національної спілки журналістів України.

 

Національний інформаційний простір:



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2017-02-10; просмотров: 285; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 44.204.94.166 (0.062 с.)