Вимоги до вологості та її дія на музейні предмети.

Усі застосовані у фондосховищі стелажі та полиці, шафи і тумби повинні бути дерев’яними, сухими і не покриті лаком чи іншими матеріалами, які можуть давати у майбутньому шкідливі та неприємні випари. Металеві стелажі теж можуть знаходитися у фондосховищі, але воно має бути обладнане клімат-контролем, а температура повітря та відносна вологість у приміщенні мають бути постійними. У іншому ж випадку, металеві полиці можуть конденсувати вологу, а вона потраплятиме з них безпосередньо на експонати.

Крім того, стелажі та шафи, у сучасних будівлях (де товщина стін 40-50 см) не слід встановлювати впритул до зовнішніх стін, оскільки різниця температур та вологість всередині приміщення можуть призвести до появи вологи на стінах. Остання, може викликати появу грибків та цвілей, а вільний рух повіря взовж стін дозволить волозі випаровуватися. При підвищеній вологості треба уникати зберігання музейних предметів у щільно зачинених шафах, що стоять дуже близько до стін. Відстань між стінами та обладнанням має бути не менше ніж 10 – 15 см. Забороняється розміщення музейних предметів на стінах чи підлозі з підвищеною вологістю. Шафи і стелажі в сховищах слід ставити впродовж стін або перпендикулярно до них, залишаючи центральний прохід не менше ніж 2,5 – 3,0 м, а проходи між ними не менше ніж 1,0 – 1,5 м, залежно від глибини приміщення і розмірів предметів зберігання. В приміщенні фондосховища неможна також вирощувати квіти, зберігати будь-які біопродукти. Для фондосховищ, розташованих у підвалах або, де стіни розташовані нижче рівня землі, стіни повинні буди оброблені водоізолюючими матеріалами.

При зберіганні музейних предметів забезпечується їх ізоляція від підлоги на відстані не менше ніж 15 см, від бічних поверхонь у середині обладнання – не менше ніж 3 – 5 см, така сама відстань – між музейними предметами. Полиці в шафах мають легко зніматися, протиратися установлюватися на різній висоті.

Забороняється розташовувати поблизу вікон та кватирок відкриті музейні предмети з гігроскопічних матеріалів (олійний та темперний живопис, дерево, тканину, шкіру тощо).

Дуже важливим показником у фондосховищі є його мікроклімат на який впливають: зовнішні кліматичні показники, архітектурні особливості будівлі, внутрішнє оснащення та використання приміщення. Важливим чинником придатності приміщення є добра його теплоізоляція, достатня циркуляція повітря та провітрюваність, і внутрішнє оздоблення стін (стінок) деревом та текстилем, як кліматичними буферами. На стан повітряного середовища в будівлях музеїв впливають також кількість відвідувачів та режим провітрювання приміщень. Для кожного музею повинна бути встановлена граничнодопустима кількість відвідувачів. При цьому необхідно враховувати забезпеченість музею інженерними системами (опалення, вентиляції, кондиціювання повітря). Граничнодопустима кількість відвідувачів установлюється як річна, так і добова.

Доступ відвідувачів у неопалювані музейні приміщення дозволяється тільки в теплий і сухий періоди року.

Зміна температурно-воложистого режиму, при якому зберігаються музейні предмети, здійснюється повільно і поступово.

При надходженні предметів до музею з інших місць особливе значення має їх поступова акліматизація в умовах проміжного режиму. Їх не можна розміщувати в шафах, скринях тощо до повної акліматизації. Під час переміщення музейних предметів з одного будинку в інший або в інше місто необхідно передбачити створення умов, що забезпечують поступову акліматизацію предметів. Бажано переміщувати музейні предмети за найбільш сприятливих погодних умов.

Найважливіші зовнішні причини руйнування музейних предметів (крім руйнувань, що викликані технічними аваріями та стихійними лихами):

• значна та різка зміна температури і вологості, відхилення цих параметрів від встановлених норм;

• шкідливий вплив світла або нестача його;

• забруднення повітря агресивними газовими складовими, пилом, кіптявою, сажею тощо;

• біологічні шкідники;

• використання нестійких матеріалів (фарб, тканин тощо) та недосконалих технологій при виготовленні предметів, що згодом увійшли до музейних колекцій;

• недбайливе ставлення до предмета, що призводить до механічних пошкоджень;

• неправильне зберігання і використання предметів до їх надходження в музей та в самому музеї.

Руйнування музейних предметів може бути й наслідком невмілого або необережного користування, несвоєчасного проведення реставрації, обробки чи догляду.

Найважливішою умовою правильного зберігання музейних фондів є дотримання нормативного та максимально стабільного режиму температури та вологості повітря в усіх приміщеннях будівлі музею. Категорично забороняється допускати різкі зміни температури і вологості повітря та робити перерви в опалюванні в опалювальний сезон у музеї. Мінливість температури та вологості повітря є одним з важливих факторів природного старіння музейних предметів.

У діапазоні допустимих значень не відбувається істотної руйнації матеріалів. Допустимим діапазоном повітряних параметрів у музейних приміщеннях при комплексному зберіганні є: температура повітря 15 – 24^оС, відносна вологість – 40 – 65 %. Нижня межа діапазону відносної вологості повітря менше ніж 40 % призводить до зневоднення матеріалу, його деструкції та прискореному старінню. Верхня межа – 65 % – є сприятливою для розвитку мікроорганізмів.

Оптимальний діапазон повітряних параметрів забезпечує стабільне повітряне середовище та постійний вологовміст матеріалів. Оптимальними параметрами повітряного середовища при комплексному зберіганні експонатів є температура повітря 18 + 1(2)^оС, відносна вологість повітря – 50 + 5 % (Інструкція …, 2007).

Внутрішній клімат для фондосховища з біологічними зразками має мати наступні параметри (за Ф. Вайдахером, 2005):

Вологість повітря оптимального збереження має становити для:

- шкір та кісток – 50-60%;

- інших природничих об’єктів – 45-60%;

- законсервованих археологічних знахідок – 40-60%;

- дерева і скульптур – 55-60%.

Температура повітря має знаходитися в межах 16-18^оС, і бути постійною впродовж року. А світло, має використовуватися у фондосховищі лише в міру потреби, і при цьому не дозволяється використовувати лампи розжарювання та транформатори, які призводять до підвищення температури, а також забезпечити захист об’єктів від ульрафіолету чи інфрачервоного випромінювання. Максимальна інтенсивність освітлення у фондосховищі, де зберігаються природничі об’єкти, має бути в межах 50 лк.

За М.А. Заславським (1986) температура в музеї має бути в межах 15-20^оС, з оптимумом 16-18^оС, а вологість повітря в межах 40-45% (у Середній і Центральній Азії), та до 70% у різко морському кліматі.

Згідно з Інструкцією з музейного обліку, зберігання та використання пам’яток державної частини Музейного фонду України (2009), зберігання музейних колекцій належить організовувати так, щоб у приміщенні підтримувалася температура від 15 до 24^оС, а відносна вологість повітря 40-65%, а вітрини, стелажі і розміщені в них матеріали регулярно чистили і в міру можливого просушували та провітрювали (Перейма, 2010).

При недотриманні будь-якого з показників, музейні предмети, які зберігаються у фондосховищі будуть псуватися або руйнуватися. Наприклад, підвищення температури повітря призводить до того, що шкіра, шкури і тканини біологічних об’єктів сатють крихкими, на них утворюються тріщини і розколи, які пізніше важко полагодити. Предмети, де для закупорювання використані різноманітні смоли, віск і парафін – м’якнуть і притягують пил, деформуються, врешті також можуть давати тріщини, що приведе до випаровування консервуючих розчинів. Пониження температури, шкодить перш за все там, де підвищена вологість, оскільки вода замерзаючи збільшує об’єм предметів і теж може призводити до руйнування останніх. А найсильніше вплив температури проявляється там, де є її різкі коливання, відповідно, відбуваються швидкі деформації об’єктів і їх механічне руйнування.

Теж саме стосується й показників вологості повітря у фондосховищі. При підвищенні цього показника матеріали, які містять целюлозу й білок, або такі як папір, пергамент, шкіра, тектсиль і клеї, від адсорбції води розм’якають та розпадаються. Завдяки конденсації здійснюються пошкодження спричинені водою, створюються умови придатні для розмноження грибків, плісняви і мікроорганізмів; розпочинаються різноманітні хімічні та біологічні процеси. Навпаки, при низькій вологості, шкіри зсихаються і деформуються, стають не елстачними, міняються їх розміри та форми, а в результаті таких змін утворюються тріщини і об’єкт руйнується. При змінах вологості у предметів остеологічного та археологічного походження (з кістки) спостерігається розшарування та розтріскування маси – особливо легко руйнуються кінці довгих трубчастих кісток, хребці та зуби.

Якщо в різних частинах музейного приміщення температурно-воложистий режим неоднаковий, то при розміщенні фондів необхідно враховувати специфічні властивості матеріалів.

У приміщеннях, мікроклімат яких близький до норми, розміщуються колекції органічних матеріалів, живопис, тканини, графіка, дерево, шкіра, фотоматеріали, зоологічні та біологічні колекції тощо.

У приміщеннях з підвищеною вологістю допускається зберігання каміння (крім мармуру, вапняку та інших подібних до них матеріалів), кераміки, фарфору за умови задовільного стану їх збереженості. У приміщеннях зі зниженою вологістю доцільно зберігати метал, скло та гіпс.

У музейних приміщеннях, для нормалізації вологісно-температурного режиму можна проводити провітрювання. Можливість і очікуваний результат провітрювання визначаються на основі аналізу співвідношення параметрів внутрішнього і зовнішнього повітря. Провітрювання приміщень передбачає поступове вирівнювання внутрішньої та зовнішньої температур. Воно має проходити при постійному контролі вимірювальними приладами. Тривалі слабкі провітрювання краще зберігають стабільність режиму в залах, аніж короткі та інтенсивні. Підвищення і зниження температури повітря у приміщенні в процесі провітрювання не повинно бути більшим ніж 2^оС.

Дія світла.

Однією з головних причин старіння матеріалів, з яких виготовлені музейні експонати, є вплив світла.

Найбільш шкідливим за фотохімічною дією є природне світло, характеристики якого істотно залежать від стану хмарного покриву, нахилу сонця над обрієм та ін. У зв’язку з цим необхідно обов’язково застосовувати різні світлозахисні пристрої.

Застосування люмінесцентних ламп, що мають високі складові ультрафіолетового випромінювання та потребують обов’язкової фільтрації короткохвильової частини спектра в музеях, картинних галереях, на виставках тощо не дозволяється, за винятком окремих випадків, погоджених з органами Державного пожежного нагляду.

Для широкого застосування в системах штучного освітлення музеїв рекомендовані лампи розжарювання загального призначення (типу В, Г, Б і БК) та дзеркальні (типу ЗК, ЗС і ЗШ). Лампи можуть використовуватися тільки у світильниках закритого типу, що унеможливлює випадання частин лампи при її механічному руйнуванні в процесі експлуатації.

Для освітлення найбільш цінних з художнього боку експонатів варто використовувати джерела світла з підвищеними інактивними властивостями. Для цього рекомендується застосовувати низьковольтні галогенні лампи розжарювання з інтерференційними відбивачами, що пропускають інфрачервоні, але добре відбивають видимі випромінювання.

Особливо шкідлива дія світла в сукупності з вологою атмосферою, киснем та агресивними складовими повітря.

Шкідливість різних джерел світла за ступенем фотохімічного впливу на художні твори та інші музейні предмети визначається величинами коефіцієнтів ушкодження (коефіцієнт відносної шкідливості – КВШ), який рівний:

• освітлення неба через віконне скло – 11,4;

• освітлення неба, покритого хмарами – 5,0;

• люмінесцентні лампи денного світла, на зразок ЛДЦ – 4,3;

• люмінесцентні лампи з подвійним шаром люмінофору – 1,7;

• лампа розжарювання 1,0.

Музейні предмети за ступенем світлостійкості матеріалів, з яких вони зроблені, поділяються на три основні групи:

I група. Музейні предмети високої світлостійкості: скло, порцеляна, емаль, кераміка, мінерали, метали і їх сплави

II група. Музейні предмети помірної світлостійкості: олійний живопис, натуральна шкіра, дерево, слонова кістка, клейові фарби, лаки

III група. Музейні предмети низької світлостійкості: акварель, пастель, тканина, фарбована шкіра, деякі види стінного розпису, чучела, а також усі музейні предмети з паперу, особливо рукописи і фотографії.

У системах музейного освітлення обов'язковим є додаткова фільтрація світла для зниження його шкідливого впливу на музейні предмети. У світильниках з лампами розжарювання необхідно використовувати як фільтр, що знижує інфрачервоне й ультрафіолетове випромінювання, скло поліроване теплопоглинальне ПШ, ТУ 21-23 (54)-б53-80 завтовшки 3 і 5 мм з тональними відтінками – бронзове, нейтральне, блакитне.

Нормування рівнів освітлення різних груп музейних предметів і створення умов зорового комфорту повинно здійснюватися за рахунок використання в системах освітлення експозиційних залів, загального освітлення та систем місцевого підсвічування. Місцеве освітлення використовується для світлового виділення одного чи групи предметів особливого характеру, освітлення зон експозицій з однотипними за світлостійкістю предметами, висвітлення стендів, шаф тощо.

Освітлення музейних предметів, розташованих у вітринах, забезпечується світловими приладами, винесеними з корисного обсягу вітрини.

При надмірному ж освітленні музейні предмети, найчастіше, вицвітають і врешті стають безбарвними. Особливою силою дії на них вирізняється дія прямого сонячного та денного світла, дещо опосередковано через нагрівання поверхні предметів впливають лампи розжарювання. Тому, у фондосховищі, варто запобігти дії цих чинників на експонати спеціальними шторами, занавісками, лаками для скла чи тонуючими плівками, якими облаштовують вікна.

Неправильне технологічне освітлення приміщень музеїв прискорює старіння музейних зразків, а у фондосховищах, використовують головним чином, штучне світло, яке має мати силу не більше 50 лк, або ж на лампи встановлюють спеціальні світлофільтри, які знижують силу світла до заданого безпечного рівня та контролюють його спектральний склад випромінювань.

Обмеження та регулювання освітлення в експозиційних залах та сховищах через віконні отвори досягається за допомогою спеціалізованих конструкцій, які мають назву сонцезахисних пристроїв (далі – СЗП). Вибір того або іншого типу СЗП залежить від цілої низки факторів: кліматичної зони розташування музею, орієнтації світлових отворів, фізико-хімічних властивостей експонатів та ін.

Горизонтальні СЗП (козирки, маркізи, жалюзі) ефективні в першу чергу для вікон, орієнтованих на південь, а також можуть застосовуватися зі східного та західного боку. Вертикальні СЗП (ребра, жалюзі) доцільні для світлових отворів, орієнтованих на північний схід і північний захід.

Для приміщень з несвітлостійкими музейними предметами повинні вибиратися найбільш ефективні СЗП.

Для зниження дії ультрафіолету, тепло- та світлопостачання через світлові отвори рекомендується використовувати інші різноманітні конструкції: екрани з полімерних плівок, штори тощо.

При кінозйомках, телевізійних передачах та фотографуванні в музейних приміщеннях необхідно дотримуватися застережних заходів. Джерела світла повинні розміщуватися не ближче ніж 4 м від музейних предметів, а світло потрібно вмикати на мінімальний час (не більше ніж 3–5 хв.). Неприпустимим є підвищення температури, де проводиться зйомка, більше ніж на 2^оС.

Дозвіл на кіно-, фото-, телезйомки дається при обов᾽язковій попередній згоді головного зберігача та згідно з порядком, установленим Міністерством культури і туризму України. Зйомки ігрових фільмів у приміщеннях і на території музею та видача справжніх експонатів на кінозйомки категорично забороняється. Теле- та кінозйомки проводяться без переміщення і розбирання експонатів. Зйомки документальних фільмів дозволяються у виняткових випадках. Дозвіл на подібні роботи для іноземних фірм і організацій дається Міністерством культури і мистецтв України.

Кіно- і телезйомки музейних предметів у незадовільному стані збереженості забороняються.

Дія забрудненого повітря.

Крім широко відомої дії змін температури і відносної вологості повітря, значний вплив на стан музейних предметів має газовий склад повітря. Значну частину домішок його складають пил, дими різного походження, сажа. Пил з діаметром часток менше ніж 15 мк довгий час перебуває у зваженому стані і легко осідає на внутрішніх поверхнях, проникаючи крізь незначні щілини шаф і вітрин. Цей пил містить високий відсоток сажі і смол, що мають в результаті сорбції сірчистого ангідриду повітря кислу реакцію металів, що є каталізаторами процесів деструкції.

Усередині музею джерелами пилу є предмети інтер᾽єру і відвідувачі, однак це пил іншого складу – волокна різного походження, часточки тканин, гуми, шкіри. Хімічно вони можуть бути нешкідливі, але являють собою живильне середовище для розвитку мікроорганізмів і комах.

Сажа пошкоджує камінь. Надзвичайно шкідливі для тканин та пір᾽я часточки кіптяви, оскільки їх важко видалити. У старих тканинах відбувається механічне руйнування структури волокон.

Слід пам’ятати, що у нових будівлях протягом двох років бетон і цемент виділяють аерозолі. Їхні частки мають ланцюговий характер і розмір менше ніж 100 нм, що дає змогу їм вільно проходити через мікропористі фільтри. Механізм утворення цих аерозолей не встановлений, але відомо, що їхні частки мають лужність, достатню для руйнування шовку, що втрачає блиск та міцність, знебарвлення пігментів, зміни складу олій, хвороби скла. Лляна олія твердне, стає крихкою та набуває коричневого забарвлення. Крім того, аерозолі, що виділяються з вогкого цементу, осідають на поверхні предметів, пошкоджуючи шкіру, живопис, тканину, папір.

Найнебезпечнішими для музейних предметів серед газових складових повітря є двоокис сірки, що утворюється в атмосфері при спалюванні різних видів паливних матеріалів: вугілля, газу, олій, нафти та ін. Газоподібний двоокис сірки зв᾽язується з твердими і рідкими частками, зваженими у повітрі, і стає складовою частиною аерозолів. Якщо ці частки рідкі (туман), газ розчиняється в них, а на твердих частках абсорбується. Таким чином, аерозолі з двоокисом сірки здатні проникати практично всюди.

Під впливом сонячного світла та радіації від штучних джерел світла в атмосфері утворюється триокис сірки (1:10 щодо двоокису сірки). При взаємодії з вологим повітрям двоокис й триокис сірки утворять сірчисту і сірчану кислоти. Окислювання двоокису сірки і перетворення її в сірчану кислоту відбувається як у повітрі, так і на поверхні предметів. Осідаючи на предметах, вона уражає різні матеріали, активно руйнуючи їх.

Вологість понад 70% прискорює реакції взаємодії органічних матеріалів (тканин, паперу, шкіри та ін.) із двоокисом сірки в повітрі, проте ці процеси відбуваються і при відносній вологості 30-60%. Під дією двоокису сірки папір, особливо низького ґатунку, жовтіє, робиться крихким по краю аркушів. Уражаються сірчаною кислотою усі вироби, що містять целюлозу.

Волокна тваринного походження (вовна, шкіра, пергамент) по-різному реагують на дію двоокису сірки. Наприклад, вовна вражається менше, ніж шовк. Особливо чутливі до дії сірчаної кислоти рослинні дубильні речовини, якими обробляють шкіру. Більшість синтетичних волокон стійкі до цього впливу, але віскоза, до складу якої входить бавовна, чутлива так само, як і рослинні волокна. Присутність двоокису сірки в повітрі обумовлює інтенсивну (у 1000 разів сильніше звичайної) ерозію цегли й штукатурки, що постійно зростає, а вапняні матеріали перетворюються на гіпс.

Аміак – газ, який легко розчиняється у воді, реагує з сірчаною кислотою, що є в атмосфері, перетворюючись на сульфат амонію, що згубно впливає на картон, лаки і фарби.

Гумою й іншими матеріалами, що застосовувалися при виготовленні вітрин виділяється значна кількість сірководню. Сірководень уражає майже всі металеві предмети, викликаючи їх потемніння.

Озон – найсильніший окислювач, що викликає видимі зміни музейних предметів. Він утворюється в результаті природних явищ в атмосфері: фотохімічних реакцій вихлопних газів автомобілів, а також в результаті реакції кисню повітря на ультрафіолетове випромінювання ламп денного світла. Цей сильнодійний окислювач руйнує майже всі органічні матеріали, діє на метали і особливо на барвники.

З усіх окисів азоту, що є у повітрі, найнебезпечніший двоокис, що, розчиняючись у воді, утворює азотну кислоту, яка також руйнує значну кількість матеріалів.

Наявність у повітрі кисню викликає постійне неминуче старіння органічних матеріалів, інтенсивне вицвітання тканин, барвників, окислювання олій, корозію металів навіть у сухій атмосфері. Особливо небезпечна комбінована дія кисню і світла для органічних матеріалів. На світлі при наявності кисню та забрудненого повітря тьмяніють деякі породи дерева, фарбоване дерево вицвітає, відбувається жовтіння олії, побіління лаку, клеї стають крихкими і стискаються, змінюється колір деяких нових фарб, іноді міняються колір і прозорість скла, нерівномірно вицвітають тканини.

Крім перерахованих шкідливих складових повітря, агресивний вплив на музейні предмети виявляють інші хімічні сполуки, зокрема оцтова, соляна, мурашина кислоти, формальдегід, різні органічні радикали. Ненормативне зберігання експонатів, використання для фондосховищ та експозиційних залів недоцільного устаткування й обробки приміщень невідповідними матеріалами також сприяє нагромадженню шкідливих домішок, що впливають на стан предметів.

У сховищах з контрольованою відносною вологістю повинен бути знижений вміст кисню й агресивних газових складових, пилу, сажі, мікроорганізмів і личинок комах, що пошкоджують колекції. Для максимального уповільнення реакцій старіння музейних предметів необхідно передусім усунути кисень як основний руйнівний фактор.

Для уповільнення процесів старіння музейних предметів з паперу їх необхідно зберігати у вітринах.

Музейні приміщення, устаткування необхідно очищати від пилу за допомогою пилососа (бажано мийного) чи протирати вологою ганчіркою.

При вході в музей встановлюються спеціальні щітки для очищення взуття від бруду. Доцільно мати для відвідувачів чохли на взуття.

Музей встановлює один санітарний день щомісяця.

Обладнання у фондосховищі бажано максимально стандартизувати за видами музейних предметів, групуючи за вимогами світлового, температурно-вологісного та біологічного режимів.

У музейних приміщеннях, які не оснащені системою кондиціювання повітря, спостерігаються два типи мінливості температури і вологості: сезонні, пов’язані зі змінами пори року та періодами опалення, і добові, пов’язані з різкими змінами зовнішніх умов і кількістю відвідувачів.

Оптимальні параметри температури та вологості повітря можуть бути забезпечені системами кондиціювання повітря, а допустимі – системами опалення та вентиляції.

У будівлях, обладнаних лише системами опалення в зимовий та перехідні осінній та весняний періоди, температурний режим підтримується завдяки правильній роботі опалювальної системи. Повітряний режим забезпечується за рахунок організованого природного повітрообміну (провітрювання).

Недопустимі перерви в опаленні система опалення має легко регулюватися, щоб не допустити перегрівання повітря в приміщенні, що призводить до різкого пониження відносної вологості.

Необхідно стежити за чистотою батарей, протирати їх вологими ганчірками.

Дерев’яні решітки, якими в музеях закривають нагрівальні прилади, слід для зручності зробити знімними чи приставними.

Температурно-воложистий режим приміщень залежить від кількості відвідувачів, які виділяють певну кількість тепла, вологи, газів, тому для кожного музею повинна бути встановлена граничнодопустима кількість відвідувачів. При цьому необхідно враховувати забезпеченість музею інженерними системами (опалення, вентиляції, кондиціювання повітря). Граничнодопустима кількість відвідувачів установлюється як річна, так і добова.

Для забезпечення умов збереження музейних предметів в експозиційних виставкових залах, запасниках та ін. необхідно дотримуватися існуючих норм освітлення (додаток 42).