Онтологічна природа права. Правова реальність 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Онтологічна природа права. Правова реальність



Людині постійно доводилося і доводиться спостерігати різні факти виникнення й загибелі природних і соціальних форм, появу яких-небудь явищ з небуття або відхід їх у небуття. Ці факти завжди хвилювали людей і породжували питання: що означає бути чи не бути? що є буття чи небуття? у чому їх відмінність один від одного? що існує і що може існувати? яка сутність речей і які умови їх існування?

У пошуках відповіді на ці та багато інших питань склався особливий напрям філософських міркувань про буття в цілому — онтологія (від грец. ovtos — суще, буття і logos — вчення) — вчення про суще. її головними поняттями є категорії буття і небуття, що охоплюють Космос, природу, соціум, людину, культуру.

Що ж являє собою буття з позиції онтології?

Буття являє собою загальну властивість усіх речей, а поняття "буття" фіксує цю їхню властивість як первинну, фундаментальну ознаку, не торкаючись інших приватних, особливих якостей. Бути чи перебувати в бутті означає для речі, організму, суб'єкта, будь-якої реалії: по-перше, просто існувати, перебувати окремо від усього іншого; по-друге, існувати поряд з усіма іншими; по-третє. існувати у взаємодії з іншими реаліями; по-четлрте, існувати в єдності з універсумом, світовим цілим. Отже, під буттям у широкому значенні цього слова розуміється гранично загальне поняття про Існування, про сутність взагалі. Буття й реальність як всеохоплюючі поняття — це синоніми. Буття є усе, що є1.

На перший погляд може здатися, що онтологічні питання права дуже далекі від тих, що їх звичайно вирішують юристи-практики і юристи-теоретики. Проте вони містять онтологічний момент. За будь-яким питанням про те, що є правом, у кожному випадку стоїть фундаментальне питання: що є право як таке?

Це питання має філософський характер, про що свідчить його "вічність" і "нерозв'язаність". У цьому зв'язку згадаємо хоч би відомі слова І. Канта: "Юристи і по цей час шукають своє поняття права" чи менш відомі слова Г. Флобера з його "Лексикона прописних істин": "Право. Невідомо, що це таке". Право, таким чином, з'являється перед нами як своєрідний непізнанний об'єкт.

Це складне питання про природу права трансформується в питання про те, що значить "бути" для права взагалі, тобто де живе право: у зовнішньому світі чи винятково в людському досвіді? Іншими словами, до якого типу реальності воно належить? "Питання... правової онтології, — пише німецький філософ права А. Кауфман, — повинні говорити: яким способом право причетне до буття,... коротше: що є право у своїй онтологічній структурі, його сутності"1.

Питання про те, до якого типу реальності належить право, лише на перший погляд не містить ніякої проблеми, а відповідь на нього не складна, оскільки право за 2,5 тисячі років свого існування повинно бути досконало вивчено. Однак відомий філософ і юрист Євгеній Спекторський (1875—1951) підкреслював: "Юристам здається, що вони знають, з якою реальністю вони мають справу, тільки доти, поки їх про це не запитають. Якщо ж їх запитають, то їм вже доводиться самим чи запитувати і дивуватися, чи ж з потреби вирішувати одне з найскладніших питань теорії пізнання"2.

Для того, щоб людина могла орієнтуватися у тій чи іншій сфері, вона повинна виходити з відчуття реальності цієї сфери. Це відчуття приходить як через теоретичний опис цієї сфери, так і через практичний досвід, який допомагає осмислити, зрозуміти, що відбувається з даним об'єктом і що треба робити.

Проблема встановлення типу реальності права найбільшу актуальність дістала у філософії права, у т. ч. вітчизняній, початку XX ст. Вона була тісно пов'язана з основним питанням методології науки того часу: що таке реальність взагалі та як відноситься реальність, «що визнається чи створюється наукою, до тієї реальності, що називається емпіричною дійсністю. Гостроту цій проблемі додавало різноманіття методологічних підходів у філософії права.

Наприклад, видатний російський юрист початку XX ст., засновник психологічної школи права Лев Петражицький (1867—1931) вважав, що право виходить від індивіда, воно народжується у глибинах людської психіки як інтуїтивне право, що, на відміну від позитивного, не залежить від маси зовнішніх факторів і визначається його внутрішніми переконаннями, індивідуальним сприйняттям людини свого становища. "Ми під правом, — писав він, — у смислі особливого класу реальних феноменів будемо розуміти ті етичні переживання, емоції, що мають імперативно-атрибутний характер". За Л. Петражицьким, первинний психологічний шар правових явищ представлений інтуїтивним правом; до другого, соціологічного, відноситься позитивне право. Обидві форми буття права належать до емпіричного рівня, який зводиться до досвіду, що осягається психологічними чи соціологічними засобами. Таким чином, він виходив з існування двох типів реальності: фізичної реальності, тобто чуттєво сприйманих предметів, і психічної реальності, тобто внутрішніх переживань, право в нього зводилося до суб'єктивних переживань прав і обов'язків окремих людей. Звичайно, Л. Петражицький вірно помітив незвідність буття права до почуттєвого буття і похідність його предметного буття від іншого типу реальності. Але разом з тим ми бачимо, що такою реальністю розглядається психологічна реальність, тобто один з видів емпіричної реальності, з чим погодитися важко.

Інший погляд на природу права мав відомий український правознавець і соціальний філософ Богдан Кістяківський (1868—1920), який критикував Л. Петражицького за недооцінку інституціонального буття права. Сам він виділяв чотири основні підходи до права, що відповідав:чотирьом основним концепціям права і по-різному трактували реальність права:

1) аналітичний підхід, характерний для догматичної юриспруденції і відповідної позитивістської концепції права як державно-наказового явища;

2) соціологічний підхід, що відповідає поняттю права як формі соціальних відносин;

3) психологічний підхід, що відповідає психологічному поняттю права;

4) нормативний підхід, що відповідає аксіологічному поняттю права.

Згодом Б. Кістяківський зробив акцент на соціокультурній реальності права як бутті ідей, уявлень, цінностей, укорінених у культурі народу.

Сучасна філософія права також неоднозначно розв'язує проблему природи права. Важливо зазначити, що всі існуючі підходи до права виступають лише як моменти істини, оскільки поширюють на всю реальність лише приватні компоненти логічної моделі становлення права.

Для того, щоб вийти з нескінченного різноманіття визначень природи права і водночас не втратити властиві праву якості багатства своїх проявів, слід звернутися до категорії правової реальності як методологічного засобу, адекватно поставленого завдання.

Питання про специфіку правової реальності й онтологічної структури права — основне питання правової онтології, оскільки є модифікацією основного питання філософії. Стосовно права — це питання про те, чому існує право як деяке буття, відмінне від інших, і як воно можливо?

Концепція правової реальності ("картина світу права") повинна задаватися образом права, представленим в існуючій правосвідомості. Вона складається з взаємодії таких моментів:

а) теорій різного рівня, у тому числі філософської, а також правової ідеології, включаючи її втілення у чинній конституції;

б) нормативних документів, що належать до різних рівнів правового регулювання;

в) повсякденного досвіду, що має справу з проявами правового життя — правопорушеннями, практикою додержання прав людини й угод тощо і дає змогу будувати гіпотези, версії і відчувати, що виражене в них відбулося і відбувається насправді.

Що ж слід розуміти під правовою реальністю?

Розрізняють широке й вузьке розуміння цього поняття. У першому випадку під правовою реальністю розуміють усю сукупність правових феноменів: правових норм, інститутів, наявних правовідносин, правових концепцій, явищ правового менталітету тощо. У другому випадку (тобто у вузькому розумінні) маються на увазі тільки базові правові реалії, щодо яких всі інші правові феномени виявляються похідними, і тоді під правовою реальністю у різних напрямах і наукових школах прийнято розуміти чи правові норми (нормативізм), чи правовідносини (соціологічний напрямок), чи правові "емоції" (психологічний напрям)1.

До базисних феноменів також відносять встановлені державною владою норми права (позитивізм), об'єктивні суспільні відносини (об'єктивізм), ідею чи зміст права (суб'єктивізм), ідеальну взаємодію суб'єктів, об'єктивовану в мові (інтерсуб'єктивність).

Хоч широке і вузьке розуміння поняття "правова реальність" і різняться, їх усе-таки не слід абсолютно протиставляти, оскільки загальна картина правової реальності залежатиме від того, що буде прийнято за базисний феномен. Тому перспективнішою, мабуть, є інтегральна концепція правової реальності, під якою мають на увазі світ права, що конструюється з правових феноменів, упорядкованих залежно від відношення до базисного феномена, чи "першореальності" права1.

Правова реальність не становить деякої субстанціональної частини реальності, а є способом організації й інтерпретації визначених аспектів соціального життя, буття людини. Але цей спосіб настільки істотний, що за його відсутності розпадається сам людський світ. Тому ми уявляємо його як реально існуючий. Вже в цьому виявляється відмінність буття права від буття власне соціальних об'єктів. Тому що світ права — це світ повинності, а не існування. Таким чином, введення в контекст методологічних і світоглядних проблем правознавства категорії "правова реальність" дає можливість розглядати право не просто як надбудоване явище (суспільних відносин, інституту, форми суспільної свідомості), а як особливий світ, автономну область людського буття, що має власну логіку і закономірності, на які не можна зважати. Таким чином, зміст проблеми правової реальності полягає у з'ясуванні питання про буття права, тобто його укорінення в людському існуванні.

У той же час слід враховувати специфічність онтології права, оскільки буття права — це "буття-повинність". Право — це сфера належного, тобто того, чого в звичному змісті немає, проте реальність якого значуща для людини.

Що ж виступає онтологічною підставою права, чи чому зобов'язане право своїм походженням? Вочевидь, що фундаментом права не може виступати природа та п закони, чи Космос у цілому, хоч і зараз трапляються спроби відродити характерні для античності уявлення про космічні підстави права1.

Право — позаприродне явище, і ніякі основи права у природі знайти неможливо. Природа — це царство об'єктів, а право — це сфера суб'єкта. Чи можна вважати в такому разі субстанціональною основою права суспільство? Хоч право і виникає тільки в суспільстві, пов'язано з ним і навіть має соціальну сутність, але ця сутність вже не власне права, а його проявів. Тому говорити про будь-яку субстанціональну основу права немає сенсу. Однак з цього не виходить, що право не укорінене в бутті людини. Правова реальність виявляється у такому аспекті буття людини, що містить моменти повинності, коли вона стикається з буттям іншої людини, і це спільне існування погрожує обернутися свавіллям. Тому не будь-яка людська взаємодія виступає основою права, а лише та, що містить моменти повинності, що обмежує це свавілля. Взаємодія суб'єктів виступає підставою права не в субстанціональному, а в соціально-ідеальному, деонтологічному розумінні. Деонтологічний світ, тобто світ права і моральності, можливий лише в тому разі, коли додержуються, як мінімум, двох умов:

— визнання свободи волі, тобто повної можливості кожної особи робити так чи інакше і відповідно до цього виконувати чи не виконувати свій моральний або юридичний обов'язок; причому для права ця вимога виявляється особливо важливою;

— визнання принципової можливості норми належного, тобто критерію добра і зла, справедливості й несправедливості, який наказує робити так, а не інакше і відповідно до цього оцінює людські вчинки як добрі чи злі, справедливі чи несправедливі.

Передумови людської волі та норми належного становлять логічний мінімум деонтологічної реальності. Зв'язок між ними такий: якщо людина не вільна, то вона не відповідає за свої вчинки, а якщо вона не відповідає за свої вчинки, то ні про які деонтологічні норми і мови бути не може. Людина як істота розумна і вільна в той же час Істота підзаконна. Але вона підкоряється законам і деонтологічного, етичного плану, й емпірично-онтологічного, чинникового плану. Це дві реальності, у яких живе людина і з позицій яких розглядаються її дії.

У рамках деонтологічної реальності злочин — це порушення вільною волею норми належного, що наказує людям утримуватися від відомих діянь, тобто на самого злочинця надягається маска моральної особистості, що володіє свободою волі та зв'язана деонтологічною нормою; під цією маскою всі та кожний піднімаються на однакову висоту — вони визнаються, дорівнюються вільним. У цьому особлива велич права. З позицій же онтологічно-емпіричної реальності, де все підкорено причинному детермінізму, злочинець — раб біологічної природи й обставин, а тому тут немає місця для свободної волі. Здатність бачити світ не тільки з позицій причин і наслідків, потреб та інтересів, а й з позицій значимості феноменів цього світу для людини розвивається філософією права, тісно пов'язаною з моральною філософією. При цьому право має онтологічну природу, близьку до природи моральної реальності. Те загальне,, що властиве і праву, і моралі, є повинність.

Головне в реальності права в цілому і кожного з правових феноменів полягає в особливому способі прояву — у тому, що воно діє на людину. Це особливий вид дії, тобто дії не за зовнішньою причиною, а за внутрішнім спонуканням. Вона належить до сфери значимості, що відрізняється від сфери емпірично-соціальних проявів.

Тут ми маємо справу з особливою логікою — деонтологічною, відповідно до цього і пізнавальні засоби повинні бути особливі, що відрізняються від тих, що їх застосовують при пізнанні емпіричного світу, оскільки сполучають у собі пізнавальні й оцінюючі моменти. У зв'язку з цим суддя має вирішувати справу насамперед у категоріях деонтології — свободної волі, зобов'язання, відповідальності тощо, а вже потім у категоріях емпіричної онтології — спадковості, соціального середовища і т. п., не підміняючи першого другим.

Таким чином, на рівні сутності право є ідеальна реальність відносин між людьми. Вона представляє особливий рід буття — рід ідеального буття, суть якого — повинність (і ця сфера повинності констатується людині як людині). Зміст права також знаходить вираження у ментальних установках, ідеях і теоріях, у знаково-символічній формі норм та інститутів, у людських діях і відносинах, тобто в різних проявах правової реальності.

Розгляд права в онтологічному аспекті припускає аналіз його структури чи, іншими словами, відповідь на питання: як влаштований світ права, з яких конструкцій він зведений, а точніше, як він має бути побудований, щоб відповідати своєму призначенню — захистові й охороні людини. Це питання і є предметом нашого подальшого аналізу.



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-09-19; просмотров: 444; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 52.90.211.141 (0.06 с.)